Раді Вас бачити!

Лісовий Оазис дихав музикою. Вітер гудів у кронах ясенів, наче стародавня арфа, а дуби шепотіли мелодії, що бриніли в корінні, наче відлуння забутих богів. Місячне світло, холодне й сріблясте, лилося крізь листя, малюючи на землі мереживо тіней, що танцювали, мов живі. Пальміра з Лісового Оазису стояла на краю галявини, боса, її ступні відчували пульс землі — слабкий, нерівний, наче серце хворого. Її шкіра, зелена, як перші паростки весни, ледь світилася в сутінках, а волосся кольору моху гойдалося на вітрі. Вона була дріадою, дочкою лісу, але сьогодні ліс не співав для неї. Він благав.Пальміра заплющила очі, торкнувшись старого дуба поруч. Її іскра душі — дар, який вона приховувала навіть від сестер, — відгукнувся, і вона почула шепіт. Не лише дерев, а й чогось глибшого. Ліс кричав про втрату. Магія, що текла в його жилах, висихала, і Пальміра знала, що це не просто хвороба. Щось — чи хтось — крало її. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як листя на її сукні з павутиння й пелюсток затремтіло від гніву.— Пальміро! — гукнула Ліра, її старша сестра, фея з крилами, що виблискували, мов пелюстки орхідеї під росою. — Мати кличе. Гості вже тут!Пальміра скривилася. Гості. Ельфи з Зоряного Двору. Сама думка про їхню пиху змушувала її магію кипіти, наче буря в казані. Їхня мати, Сільва, фейрі з амбіціями, що могли затьмарити сонце, бачила в ельфах порятунок. Вона мріяла видати дочок за когось із «вищого роду», щоб урятувати клан від занепаду і забуття. Але Пальміра не була Лірою, ніжною й слухняною. Вона не танцюватиме для ельфів, не кланятиметься їхньому сяйву.— Нехай зачекають, — буркнула Пальміра, поправляючи сукню, що гуділа магією лісу. — Я не їхня іграшка.Ліра зітхнула, її крила затріпотіли, створюючи легкий вихор. Вона була втіленням гармонії, з очима, що сяяли, мов озера під зорями, і вдачею, яка гасила навіть материнин гнів.— Будь ласка, Пальміро. Це важливо. Кажуть, серед них Тарін із Зоряного Двору. Наймогутніший ельф за покоління. І… — вона зашарілася, — Кейл Зеленолист. Альв. Він здається… добрим.— Добрим? — Пальміра закотила очі. — Вони всі однакові, Ліро. Приїдуть, похваляться своєю магією світла, зневажать нас і поїдуть. А ми залишимося з їхніми насмішками й хворим лісом.Але Ліра не слухала. Вона тягнула сестру до галявини, де клан зібрався навколо вогнища, що горіло зеленим полум’ям, ніби серце лісу. Фейрі гуділи, мов рій світлячків, їхні крила виблискували райдужними барвами. Альви плели з коріння арки, прикрашені квітами, що сяяли, наче зорі. Старші дріади співали заклинання, і дерева навколо спалахували м’яким світлом, створюючи ілюзії метеликів, що гойдалися в повітрі. Але Пальміра чула дисонанс. Шепіт душ, її таємний дар, вловлював тривогу клану: радість змішувалася з страхом, надія — з відчаєм. А глибше, від землі, линув холодний, порожній звук. Ліс умирав.Раптом музика стихла. Повітря затремтіло, наче невидима струна лопнула. Пальміра підняла очі й побачила їх.Ельфи.Вони ступили на галявину, і світ навколо потьмянів, наче місяць сховався за хмарами. Їхня шкіра сяяла, мов зоряне світло, а очі горіли холодним вогнем. Попереду йшов Тарін із Зоряного Двору. Високий, із волоссям, чорним, як опівнічне небо, і виразом, що міг би повернути річку назад. Його плащ гудів магією світла, кожен його крок був викликом самій землі. Біля нього стояв Кейл Зеленолист, альв із теплішою аурою, його погляд зупинився на Лірі, а усмішка стала ніжною, майже людською. Позаду йшли інші ельфи, наче зійшовши з епосу, із презирливими поглядами, що ковзали по галявині.Сільва поспішила до них, її крила тріпотіли від радості, а голос дзвенів, мов дзвіночки.— Вітаю, високородні! — сказала вона, кланяючись. — Лісовий Оазис радий вашій присутності!Тарін кивнув, але його очі були холодними, як зимовий вітер. Він оглянув галявину, ніби це була стара річ, що ледве заслужила його погляд. Кейл, однак, усміхнувся, і Пальміра побачила, як Ліра ще більше почервоніла, тріпаючи крилами.— Ми тут через аномалію, — сказав Тарін, його голос був низьким, наче потужний водоспад. — Магія вашого лісу вмирає. Зоряний Двір хоче знати чому.— Авжеж, пане! — вигукнула Сільва, її очі блищали жадібністю. — Спочатку — Лісовий Танець! Мої дочки, Пальміра і Ліра, будуть раді викликати вас на двобій магією!Пальміра відвернулася, її щоки палали від гніву. Вона не була забавкою для ельфів. Підійшовши до краю галявини, де тіні були густими, вона опустилася на коліна, і її іскра душі засяяла. Шепіт душ приніс хвилі емоцій натовпу: захват Сільви, надію Ліри, тривогу старших дріад. Але найбільше вона відчувала його. Таріна. Його почуття були бурею: обов’язок, прикрість і щось приховане, наче скарб під мережею коріння. Пальміра здригнулася. Її не цікавило, що ховає цей ельф, але її дар не питав дозволу.Танець розпочався. Фейрі піднялися в небо, їхні тонкі крила виблискували, сплітаючись у ритмі альвійських барабанів. Дріади зачаровували дерева, що тремтіли, наче живі, і виростали в листяні арки. Ліра, сяючи, кружляла з Кейлом, її крила гуділи, а його земна магія впліталася в її повітря, створюючи квіти, що тріпотіли в повітрі. Пальміра не могла заперечити — вони ідеально пасували одне одному. Але Тарін стояв осторонь, схрестивши руки, його погляд був крижаним.— Чому не танцюєш, високородний? — гукнула Селеста, молодша сестра Пальміри, фейрі з іскрами в очах і зухвалістю, що могла спалити ліс. Вона підлетіла до Таріна, її крила гуділи, а усмішка була викликом. — Боїшся, що ми, провінційні фейрі, затанцюємо тебе до смерті?Пальміра затамувала подих. Селеста завжди була вогнем, який спала*** надто швидко, а зараз вона гралася з високородним. Натовп замовк, навіть барабани стихли. Тарін повільно повернув голову, його очі звузилися, а магія світла навколо нього спалахнула, наче попередження.— Я не танцюю з тими, хто не вартий мого часу, — сказав він, його голос різав, мов клинок. — Ваш клан ледве тримається на залишках магії. Слабкі істоти, що ховаються за ілюзіями. Ви не здатні на більше, ніж ці… дитячі трюки.Селеста почервоніла, її крила затріпотіли від образи, але вона не встигла відповісти. Пальміра ступила вперед, її магія ворухнулася, і листя навколо затремтіло, наче ліс сам підтримував її гнів. Її іскра душі спалахнула яскравіше, і вона відчула його емоції — зневагу, змішану з крихтою цікавості, яку він старанно ховав.— Слабкі? — повторила Пальміра, її голос був гострим, як тернові шипи. — Сміливо з твого боку, ельфе, називати слабкими тих, хто тримає цей ліс живим, поки ви в Зоряному Дворі граєтеся зі своїм сяйвом. Може, це ти не вартий нашого часу?Натовп ахнув. Сільва схопилася за серце, її крила затріпотіли від жаху. Ліра потягнула Пальміру за руку, благаючи зупинитися, але Пальміра не зводила очей із Таріна. ЇХні погляди зустрілися, і вперше вона побачила в його очах не лише холод. Там був вогонь — гнів, виклик і щось ще, що змусило її іскру душі здригнутися. Він ступив ближче, і повітря між ними загуділо, наче перед магічною дуеллю.— Ти смілива, дріадо, — сказав він тихо, але його голос пронизував, мов стріла. — Але сміливість без сили — лише шум. Твій ліс умирає, і ти знаєш це. Чи твоя магія здатна його врятувати? Чи ти просто ховаєшся за словами?Пальміра відчула, як її щоки запалали. Він знав. Не про її іскру душі, але про хворобу лісу. І його слова влучили в ціль, бо вона сама боялася, що її магія — її таємний дар — не зможе зупинити смерть дерев. Вона стиснула кулаки, і земля під її ногами затремтіла, листя закружляло навколо неї, наче вихор.— Приходь, коли ліс помре, — відрізала вона. — І подивимося, чи твоя магія світла врятує тебе без наших дерев. Чи, може, Зоряний Двір забув, що його сила залежить від таких, як ми?Тарін звузив очі, але не відповів. Його магія спалахнула яскравіше, і на мить Пальмірі здалося, що він викличе її на дуель прямо тут. Але Кейл поклав руку йому на плече, шепочучи щось, і Тарін відступив, його погляд не відривався від Пальміри. Натовп видихнув, музика відновилася, але напруга залишилася, наче тінь, що ковзала між деревами.Селеста кинулася до Пальміри, її очі сяяли від захвату.— Ти його знищила! — прошепотіла вона, сміючись. — Бачила його обличчя? Він був у люті!— Селесто, — прошипіла Пальміра, — ти ледь не знищила нас усіх своєю зухвалістю. І я не краща.Але Селеста лише видихнула з роздратуванням, її крила гуділи від вдоволенння, коли вона відлетіла до інших фейрі. Пальміра глянула на Ліру, яка все ще танцювала з Кейлом, їхні рухи були легкими, наче вітер. Але навіть звідси Пальміра бачила, як Сільва шепоче щось старшим дріадам, її погляд був спрямований до ельфів. Вона планувала щось, і це не віщувало нічого доброго.Пальміра відійшла до старого дуба, її пальці торкнулись кори. Шепіт душі повернувся, але цього разу він був сильнішим, болісним. Вона заплющила очі й побачила образи: тіні, що ковзали між деревами, магія, що витікала з землі, і чиїсь очі — не Таріна, але когось темнішого, хто спостерігав. Її іскра душі закричала, і Пальміра висмикнула руку, її серце виривалося з грудей. Це було не просто вмирання лісу. Щось полювало на його магію.— Пальміро, — покликала Ліра, сідаючи поруч. Її крила згорнулися, а обличчя сяяло. — Ти не мусила так говорити з Таріном. Він… він не такий поганий. Кейл сказав, що Тарін приїхав, бо Зоряний Двір стурбований. Аномалія може загрожувати всьому Сільвервейлу.— Не такий поганий? — Пальміра хмикнула, але її голосі було чути нотки смутку. — Він назвав нас слабкими, Ліро. І ти бачила, як Кейл дивився на тебе. Вони граються з нами, як із іграшками. А що, якщо вони самі винні в цій аномалії?Ліра опустила очі, її пальці нервово пер***рали пелюстки сукні. — Кейл… він запитав, чи можу я показати йому священне джерело завтра. Я сказала так.Пальміра застигла. Священне джерело — серце магії Лісового Оазису, місце, де магія лісу текла найсильніше. Якщо ельфи щось задумали, це їхня мета. Але вона бачила, як сяють очі Ліри. Її сестра була закохана, і це робило її сліпою.— Ти не підеш туди сама, — сказала Пальміра, встаючи. — Я піду з вами. І якщо ці ельфи щось задумали, я дізнаюся що.Ліра кивнула, але її погляд був сумним. Пальміра відвернулася, торкаючись дуба ще раз. Шепіт душ повернувся, і цього разу вона відчула його — Таріна. Він стояв на іншому кінці галявини, розмовляючи з Кейлом, але його погляд був спрямований на неї. Його емоції були бурею: гнів, цікавість і щось ще, що Пальміра не могла розпізнати. Вона знала він щось приховує і їй потрібно дізантися що.Раптом повітря затремтіло, і вогнище на галявині спалахнуло яскравіше, ніж мало б. Фейрі закричали, альви відступили, а дріади підняли руки, співаючи заклинання. Пальміра відчула, як її іскра душі здригнулася, і побачила тінь — не ілюзію, а щось живе, що промайнуло між деревами. Воно зникло так швидко, що вона засумнівалася, чи не привиділося. Але ліс закричав, і цього разу вона була впевнена: аномалія не просто хвороба. Це була загроза.Тарін підняв руку, і його магія світла спалахнула, освітлюючи галявину. Тіні відступили, але Пальміра помітила, як він стиснув кулаки. Він відчув це. І, можливо, знав більше, ніж казав.— Пальміро, — прошепотіла Ліра, її голос тремтів. — Що це було?— Не знаю, — відповіла Пальміра, її очі не відривалися від Таріна. — Але я дізнаюся. І якщо ельфи причетні, вони пошкодують, що ступили в наш ліс.Ліс зашепотів у відповідь, і Пальміра відчула, як її іскра душі засяяла, готова до бою. Щось наближалося — темніше, ніж пиха ельфів, і небезпечніше, ніж її власний гнів.