Раді Вас бачити!

У вухах дзвеніло, шуміло від порожнечі. Думки враз зникли, ніби хтось взяв шматок ґумки й начисто зітер усі нещодавні події, все колишнє життя аж до теперішнього моменту. Пусто, легко й напрочуд все одно. З програвача у татовій машині лунала пісня, знайома Ляні ще з дитинства: «Скажи, звідкіль зʼявилась ти?..» Зʼявилася нізвідки, точніше, зʼявився. Раптово й швидко опустив усі свої кінці у воду. Вліз у саме нутро, зайняв весь її малогабаритний організм і вщент заповнив собою серце дівчини. Так само й зник з її життя, не залишивши нічого, навіть брудних шкарпеток.

— Ти як там? — Святослав кинув у люстерко стурбований погляд на доньку, що сиділа на задньому сидінні автівки, притулившись головою до вікна.

— Добре, все гаразд.

Чоловіка не переконала ця суха відповідь, проте він не став допитуватися й подумав про те, як би було добре вже дістатися потрібного місця.

— Скоро приїдемо, — сказав він швидше собі, аніж Ляні.

Довгих дві години їзди спочатку розпеченою міською трасою, а потім — запиленими польовими дорогами далися взнаки і чоловік мимоволі скривився від болю у спині.

— Треба було нікого не слухати. А тебе — особливо.

— Так ти й не слухав. Мама й досі не може змиритися, — Ляна врешті вийшла з заціпеніння і всміхнулася.

— І потягнув нас дідько в таку глушину! — батько крізь зуби кинув гостре слівце й глянув на годинника — без двадцяти восьма. — Добре, що день великий, а то б їхали у суцільній темряві.

— Ну, таточку, не будь таким, як мама! Я все одно б не жила у тому міському хаосі. А там не така вже й глушина. Інтернет навіть є.

— О, велика радість! — Святослав легенько ляснув по кермі. — Ти знаєш, як що — одразу дзвони!

  Ляна не відповіла. Сперечатися не було сенсу, та й не хотілося. Хотіла одного — спокою. Дібратися нарешті додому й залишитися наодинці з собою.

***

— Мені нічого не треба, — голос дівчини пролунав глухо й тихо.

Вона підвелася з дивану й відвернулася до вікна, склавши руки на грудях. Маргарита Сергіївна злякано притихла і кинулась було до Ляни, та вчасно зупинилася, застигнувши з простягненими руками. Вона розуміла, що зачепила заборонену тему. Тему, яку піднімати не мав права ніхто в їхній родині. Інакше це могло коштувати їм доньки.

Вони ледь витягнули її з того світу. Місяці терапії, купа ліків та головне — беззаперечна підтримка батьків, як вони вважали, допомогли Ляні повернутися до «нормального» стану. Мама досі боялася відпускати доньку в самостійне життя, проте врешті довірилася сімейному лікарю, який запевнив, що найгірше позаду.

  Святослав недовго торгувався з колишніми господарями будинку, так як той був не у найкращому стані. Далекі родичі колишнього власника надто поспішали виставити його на терміновий продаж. Хтось міг подумати, що вони тікали від когось, або від чогось, та Святославу тоді було не до психоаналізу продавців. Вже самотужки ставив другий поверх, робив опалення та підводив воду. І буквально через кілька місяців у невеличкому селі, за вісімдесят кілометрів від міста, нове обійстя стало причиною пліток та жвавих обговорень місцевих жителів. На тлі однотипних невеликих хат новий сучасний маєток здавався чимось неймовірним, на кшталт хмарочосу між середньовічними землянками.

 ***

Авто зупинилося біля воріт, здійнявши невелику хмару пилюки. Святослав вийшов з машини й солодко потягнувся.

— Ну, нарешті…

  Ляна  одразу почала витягати валізи.

— Стривай! Не поспішай вже так спекатися рідного батька, — докірливо глянув на неї Святослав.

— Вибач, але я дуже втомлена, — донька винувато всміхнулася.

  Вони попрощалися і Ляна, провівши татове авто поглядом, полегшено зітхнула. Вона втомилася вдавати зацікавленість у розмовах, бути частиною соціуму. Вона втомилася жити.

 

  Ляна піднялася на другий поверх. Тут були розміщені дві спальні, ванна кімната та гардеробна. Дівчина штовхнула найближчі двері, за якими знаходилася її кімната, і кинула наплічник на ліжко. Повітря було важким, досі пахнуло фарбою та лаком. Ляна відчинила навстіж вікно. Перед очима постала неймовірна картина: над лісом, який знаходився всього у сотні метрів від будинку, синє небо плавно переходило у світлу блакить, і ближче до горизонту ставало багряно-червоним, під колір сонцю, що вже наполовину заховалося десь там за обрієм. «Завтра буде вітряно», — пронеслося в голові дівчини. І звідки їй це відомо, сама собі здивувалася Ляна і знизала плечима. Згадавши, що всі її речі та валізи залишилися внизу, вона поспішила їх забрати, та тільки-но хотіла торкнутися дверної ручки, як почула скрип підлоги у коридорі. На коротку мить подумала, що то повернувся Святослав, і без тіні сумніву рвучко відчинила двері, проте нікого не побачила. Ляна спантеличено спинилася. Вона щиро була впевнена, що тут хтось був.

 Дівчина пройшлася коридором, ловлячи кожен звук. Спускаючись сходами, здивовано помітила відчинені навстіж вхідні двері. По спині пройшов мороз, і Ляна вхопилася рукою за сходове поруччя. Перед очима з блискавичною швидкістю промайнули нещодавні події. Дівчина спробувала глибоко вдихнути, та в грудях ніби стиснуло залізними лещатами. «Ні, цього не може бути… Просто замок несправний». Вона підійшла до дверей: рігелі були висунуті, проте не пошкоджені. Ляна зачинила двері і потягнула за ручку — не піддалися. Це трохи заспокоїло її і дівчина перевела подих, спершись спиною на двері. Тієї ж миті пролунав різкий звук дзвінка, від якого Ляна перелякано закричала і рвучко відсахнулася від дверей.

— Хто там?!

— Вітаю! То я, — дзвінко пролунало по той бік дверей.

Ляна тріпнула головою, відкидаючи рештки тривоги.

На порозі стояла дівчина, приблизно її віку.

— Вибач, я тебе злякала? — безтурботно усміхнулася незнайомка. — Можна увійти?

— М-м… так, звичайно, — Ляна відійшла вбік, даючи тій пройти.

— Ого! Добре тут попрацювали, — звела світлі брови незнайомка, проходячи до вітальні. Її погляд одразу впав на камін і вона зупинилася.

— А ви хто? — врешті спитала Ляна.

Дівчина різко повернулася до неї.

— Яра.

Гостя всміхнулася й на коротку мить Ляні здалося, що в очах тої промелькнула блискавка — світло-зелені очі стали жовтими, як у кішки.

— Може, чаю… чи кави? — невпевнено запропонувала господиня дому.

— Чаю з молоком, — знову всміхнулася Яра.

Ляна жестом запросила її перейти в кухню і та дуже граційно й легко сіла на диван.

— Надовго до нас?

— Можливо, — тихо відповіла Ляна, заливаючи окропом листя чаю.

— Тобі тут сподобається. Їм ти вже подобаєшся.

Ляна здивувалася.

— Кому це їм?

— Всім, — просто відказала Яра, беручи горня з чаєм з рук господині.

— Я ніби ще ні з ким не знайомилася.

  Ляна сіла на стілець і уважно оглянула гостю. Одяг Яри здався їй немодним, довга спідниця сягала долу, повністю закриваючи ноги дівчини. Полотняна сорочка була ще довшою і виступала за край спідниці. Глибокий виріз стягувався шнурком біля шиї, та округлим формам Яри ніби було тісно в цупкій сорочці і при кожному вдиху краї вирізу розходилися в різні боки, мимоволі притягуючи погляд. Ляна здивувалася, зрозумівши, що та без спідньої білизни. Сама ж вона ніколи не могла дозволити собі подібного зухвальства.

— То як ви тут живете? — вона спробувала зав’язати розмову.

— Як всі, — повела плечами Яра, із цікавістю роззираючись довкола. — Живемо, працюємо, вмираємо. Як всі.

Ляна ледь здригнулася: щось в словах гості налякало її. Але чи то чесність і прямота, чи те, з якою легкістю та говорила про смерть, дівчина не зрозуміла.

— Добрий чай, — прицмокнула язиком Яра. — Можна ще?

— Так, звичайно, — Ляна підхопилася. — А скільки людей проживає тут?

— Чоловік триста, — неуважно відповіла Яра, дивлячись на блакитне скло електрочайника, в якому почала закипати вода.

— Чудово, — зітхнула Ляна, — це те, що мені треба.

— Від когось тікаєш? – враз пожвавішала гостя.

— Та ні, — Ляна вкотре пустила в хід усі свої акторські здібності і весело всміхнулася. — Просто втомилася від міського життя.

— А яке у вас населення?

— Не знаю, — неуважно відповіла Ляна, розмішуючи ложкою цукор в чашці.  — Кілька мільйонів.

— Ого! — не стрималася Яра. — Я ніколи не була за межами нашого села.

— І в районі не була? — Ляна недовірливо глянула на дівчину.

Та заперечливо похитала головою.

— Як таке можливо?

Яра не відповіла, продовжуючи розглядати помешкання нової сусідки.

— А школа, інститут? Робота якась краща, аніж може бути в маленькому селі? Та й взагалі, по магазинах пройтися? У кафе посидіти?

— Ну, посидіти в нас є де. Цілий ліс у нашому розпорядженні.

Ляна ледь приховала здивування, але вирішила більше не задавати питань.

— Вибач, але я тільки приїхала і хотіла б відпочити.

— Гаразд, відпочивай, — повела плечима Яра, продовжуючи сидіти.

Ляна нерішуче зупинилася.

— Хіба тобі не час?

— Мені нікуди поспішати.

— Я б хотіла зачинити двері, — втома почала переростати в роздратування.

— На ключ? Навіщо? — здивувалася Яра. — У нас тут злодіїв немає. Давно вже, татусь постарався.

Мабуть варто було спитати, хто її татусь, та рештки гостинності вивітрилися і Ляна рішуче відчинила вхідні двері.

— Іншим разом, гаразд?

— Добре, — легко погодилася Яра і граційно випурхнула за поріг. — Я завтра зазирну! — Почула Ляна за вже закритими дверима.

***

Нарешті вона сама.

  Розпач. Двічі у своєму житті Ляна пізнала цю пекельну емоцію, яка спустошила її нутро, вивертаючи назовні. Двічі вона була на межі, але так ні разу її не перейшла. Проте зупиняв не забобонний страх потрапити до пекла, а усвідомлення того, що вже нічого не можна буде змінити. Вона ж іще сподівалася, що попереду може чекати щось світле.

  Ляна обійшла будинок, зазирнувши у кожну кімнату. Все ж забагато місця для неї одної. Та батька було не переконати: він постійно наголошував, що все життя попереду, що він ще хоче побавити внуків і так далі. Ляна мовчала, бо через безмежну любов до Святослава не могла зізнатися, що не те, що не бачить майбутнього, а взагалі не хоче жити.

  Поволі споночіло. Ляна сиділа на сходах. Будинок здавався дівчині незатишним. Ніби готель, промайнуло в голові. Та нічого, з часом вона облаштує його, придбає купу дрібничок, які перетворять бездушне помешкання на сімейне гніздечко. Самотнє гніздечко. «Може завести кота?»

  Ляна повільно підвелася і вже хотіла піднятися до себе, як знову почула скрип, який долинув з коридору на другому поверсі — над головою дівчини. Ляна судорожно вхопилася руками за поручні і завмерла. Невже вона не помилилася і в будинку окрім неї є ще хтось? Серце в грудях скажено затріпотіло, благаючи чимдуж втікати звідси, та вроджена впертість змушувала переставляти ногу за ногою, підіймаючись сходами все вище.

  Намацавши позаду себе вимикач, Ляна натиснула кнопку і роззирнулася: порожньо. Вузький довгий коридор осяяло яскраве світло. Воно діставало кожного закапелка, кожного кута — так хотіла Ляна. Невже вона зробила помилку, переїхавши сюди? Можливо, варто було зачекати?

  Дівчина повільно підійшла до своєї спальні, прошмигнула всередину і повернула ключ у замку: вона в безпеці.

 

  Зі сну вирвав гучний, проте стриманий стук у двері. Ляна потягнулася і неохоче сіла на ліжку. Котра година? Телефон повністю розрядився. Стукіт знову повторився і дівчина, накинувши на себе легкий халат, поспішила вниз.

На порозі стояв незнайомий чоловік. Ріст трохи вищий за середній, статура — така сама, середня і… ніяка.

— Добридень! — привітно всміхнувся він і всередині Ляни ніби щось обірвалося: голос чоловіка здався їй знайомим.

Дівчина мовчки кивнула і заправила неслухняне пасмо кучерявого волосся за вухо.

— Вирішив привітати з новосіллям, — чоловік прискіпливо оглянув Ляну з ніг до голови і знову всміхнувся.

— Вибачте, ви…

— О, перепрошую! Мене звати Власлав, я місцевий голова.

«Серйозно?» — подумала Ляна. — «Що за дивне ім’я?»

— За що такий вияв уваги? У вас до всіх приїжджих голова приходить вітатися?

— Чого ж ви так? — звів вверх брови Власлав, продовжуючи всміхатися. — Це ознака культури. Все ж до Європи рівняємося.

Ляна не відповіла. Вона не любила подібного хизування, вважаючи його фальшивим.

— То що ви хотіли? — спитала байдуже.

— Може, запросите в дім?

Дівчина мовчки кивнула, пропускаючи непроханого гостя.

— Гарно зробили, гарно, — прицмокнувши язиком, мовив Власлав.

Він, як і Яра, з цікавістю розглядав незвичне для себе житло. Ляна механічно клацнула на кнопку чайника і сперлася на стільницю.

— Нічого екстраординарного, — заперечила вона, спостерігаючи за чоловіком. — То які справи у вас до мене?

— Та так, хотів залучити вас до громади. Людей в нас хоч і небагато, проте всі свідомі та активні.

— Вам на благодійність здати? — холодно спитала Ляна, склавши на грудях руки.

— Чого ви так? — Власлав вдав, що образився. — Нас фінансують з області.

— То що? Вибачте, можливо, я здамся трохи невихованою, але я лише вчора приїхала і до гостей ще не готова.

— Вода закипіла, — чоловік кивнув у бік чайника. — Мені чорну, без цукру.

Ляна зітхнула і заходилася робити каву. Схоже, вона помилилася, думаючи, що знайде тут спокій.

Власлав сидів на дивані і неквапно пив каву, час-від-часу кидаючи погляд по бокам. Ляна сиділа навпроти і думала про щось своє. За останні півгодини вона дивним чином звикла до цього незнайомого чоловіка і вже майже не помічала його, заглибившись у власні переживання.

— Ви ходите до церкви?

Раптове запитання ніби пробудило Ляну зі сну і вона ледь здригнулася.

— Що?

— До церкви. Ви католичка?

— Та ні, — стенула плечем господиня дому.

— Грекокатоличка? Православна?

— Швидше, атеїстка. А яке це має значення?

Власлав не відповів. Він прискіпливо дивився прямо в очі Ляни, яка в свою чергу також не відводила погляду. А в нього гарні очі, раптом промайнуло в її голові. Блакитні такі, глибокі… Стій! Досить з тебе тих очей. Ні до чого доброго вони не привели.

— Гаразд, мені вже час йти. Ви сидіть, я двері за собою зачиню.

  Ляна промовчала. Дивний якийсь.