Раді Вас бачити!

Дії відбуваються у вигаданому світі.Все трапилося дуже несподівано після підпільних експериментів нашої країни над забороненими речовинами, які змінюють сутність людини. Якісь великі уми таємно експериментували над речовиною, яка робить із фізично нерозвиненого чоловіка ледь не супермена! Але щось пішло не так, стався вибух, рідина потрапила в навколишнє середовище, із нього - в хмари, далі з дощем пройшлася по всій нашій країні і вийшла за її межі. Оголошено зону карантину для всіх жителів держави, поки не з'ясується чи безпечно це все чи ні. Дозволено працювати лише людям із життєво необхідних сфер, таким як: медики, пожежники, поліції та журналістам, які доповідатимуть населенню через радіо та засоби зв'язку про стан ситуації в країні. Також, відчинені продовольчі магазини, але в суворо відведені години. І про те, коли все стане безпечно ми маємо скоро дізнатися. А поки - вимушена відпустка, так би мовити. Про це та багато про що інше ми з командою дізналися за день до того, як в нас мав відбуватися концерт. Ми стендап-коміки, нас у групі п'ятеро, ми користуємося неабиякою популярністю і заробляємо собі на житті, даючи концерти по всьому світу, де тільки можна і де нас розуміють без перекладача.

Отож за день до виступу ми дізнаємося такі дивні новини, всі шоковані і абсолютно ніхто не розуміє як далі вчиняти, як далі жити. Це схоже на першу хвилю ковіду, от тільки, якщо при зараженні ковідом в нас було 2 варіанти: лікування чи смерть, то тут невідомо абсолютно нічого, окрім того, що від цього зараження точно не вмирають. Але загальна невідомість лякає. Кордони, звісно, закрили і мені одному, як телепню не вдалося виїхати. Всі члени нашої команди жили в цьому місті, тому для них проблем не виникло. А от мій рідний дім був в сусідньому місті і це було серйозною перешкодою. Був лише один варіант, який мені подобався не сильно, але іншого виходу не було. Я напросився пожити до мого колеги. На диво, той з радістю погодився і ось ми, скупившись в магазині продуктами на тиждень і відстояви довжелезну чергу, нарешті потрапляємо в його квартиру.- Боже, я думав, що ми там до завтра стоятимемо, серйозно, - жалівся я, позбуваючись важких сумок і падаючи на підлогу, щоб стягнути із себе взуття - сил роззутися стоячи вже не було.- Все вже закінчилося, ми вдома, видихай, - крикнув мені Ярослав, який швидше за мене роздягнувся і вже розпаковквав сумки на кухні. Квартира в нього була невеличка, проте затишна: тісний коридор з вішаками для верхнього одягу, скромний передпокій з диваном, телевізором та кількома кріслами й столом, звичайна світла кухня, велика ванна чомусь в темно-бірюзових кольорах та найбільша кімната в цій квартирі - спальня - така ж фіолетова, як колір мого першого синця, який мені поставив Ярослав до того як ми познайомилися краще і стали друзями. Дивно, що зараз згадалося саме це.Я вже уявляв як спатиму на дивані, який для мого зросту буде короткуватим, та що робити? Аби тільки не чути звуків сексу... До речі про це. Я так і не наважився запитати чи його дівчина не буде проти, бо ми з нею не дуже ладнали. Але ж не вижене вона мене аби куди, тим паче, що пізня осінь і на лавці спати не варіант! Хоч ми з Аліною бачилися лише кілька разів та цього вистачило, щоб вона мене зненавиділа. А я навіть не знав, за що таке заслужив?! Та було це десь рік тому, коли я її востаннє бачив, тож можливо вона змінилася, подобрішала, наприклад? Саме це я і вирішив запитати в Ярослава, коли залишився у своєму темно-зеленому худі, тонких червоних джинсах та шкарпетках з персонажами "Гравіті Фоллз". Я не був в Ярослава близько року. Востаннє я тут бачив купу жіночих речей та стерильну чистоту. Зараз же був здебільшого розгардіяж. Вони посварилися чи що? За прибирання зі слів Ярослава завжди відповідала Аліна, бо сам він таку фігню не любив, як він висловився. З чого він вирішив, що ця сама фігня могла подобатися його дівчині - загадка, але чистота підтримувалася.- Слухай, Ярославе, бояся запитати... Якщо чесно - боявся запитати всю дорогу, поки ми їхали, - я ніяково переступав з ноги на ногу, намагаючись не світити своїми шкарпетками, щоб хлопець не подумав, що я досі дивлюся мульти. Бо я їх досі дивився.- Що таке, Климе? Кажи, не лякай мене! В тебе проявилися якісь незвичні симптоми? - хлопець насторожено відійшов і вперся спиною в підвіконня.- Ні, ні, все гаразд, - поспішив я його запевнити, - нічого такого, я взагалі не про цю нову пандемію, - опустившись а м'який стільчик я спостерігав як Ярослав видихає і повільно сідає на сусідній від мене стілець.- Тоді що?- Давай по-чесному. Я знаю, що не дуже подобаюся твоїй дівчині, навіть скоріше дуже не подобаюся і на цьому підгрунтті в мене виникло цілком логічне питання - ти сказав Аліні, що я у вас погостюю чи вона поки не в курсі і може прийти і виставити мене за двері? Я спостерігав як колега нервово грається з браслетом на руці - мій подарунок на останній день народження - малахіт в сріблі в тон його очей.- Взагалі, - заговорив він, - я думав, що ти типу знаєш. Ми з Аліною розійшлися в тому році. Ти не знав?- Ні, вибач, - в очах хлопця ніби пробігла хвиля смутку, тож я поспішив розбавити атмосферу. - Не переживай, буде в тебе дівчина ще краще, в тебе ж ціле життя попереду! - веселою скоромовкою протараторив я, а самому хотілося ляснути себе чимось по голові від такої гидкої банальщини. І від того, що не знав цієї інформації і не підтримав у потрібний момент. Друг називається! Хоча другом мене назвати вже складно. Це колись ми приятелювали майже як брати-близнюки - все робили разом. А потім віддалилися і між нами пройшов холодок. Може цим самим холодком стала Аліна, а може щось інше. Та вже не важливо, минулого не повернеш, можна тільки змінювати майбутнє.- Тааак, - якось погоджувально-саркастично відповів Ярослав. - Та то все вже далеко позаду, я вже давно не переживаю, повір! Та й тоді не сильно переживав, коли чесно. Ми й зустрічалися всього то з півроку. І то здебільшого ініціаторкою всього була Аліна: організовувала побачення, якісь активності, постійно мене кудись витягувала. А я весь цей час просто хотів спокійно пограти в приставку чи Доту у свої вихідні, як ми колись з тобою засідали і гасилися з ранку і ледь не до наступного ранку, пам'ятаєш? - я відповів на це теплою ностальгічною посмішкою і він продовжив. - А те все мене виснажувало і було геть не до душі, але я не наважувався їй про це сказати. Та й взагалі я з нею давно хотів розлучитися, бо не моє це все, не моя вона людина... Але не наважувався першим закінчити наші стосунки, тюхній, що тут сказати... Та схоже Аліна виявилася кмітливою дівчиною або просто втомилася тягнути наші стосунки сама, тож...зібрала речі і пішла.- Отак просто пішла, нічого не кажучи? - дивувався я.- Ні, не просто. Вона сказала якісь дивні слова, що як би вона не намагалася, але в моєму серці є місце лише для одного і воно не для неї. І пішла. Я крутив ці слова в голові і зрозумів, що вона казала про роботу. В моєму житті ж робота на першому місці, тому на неї часу не залишалося.