Раді Вас бачити!

Даринка.

Перший день навчання у школі пройшов доволі цікаво. Контрольна робота на першому уроці з алгебри це щось. Не думала, що у вчительки є такий метод навчання. Але завдання для мене були легкі, не дарма ж я просиділа за книгою з математики все літо. Вчилась, так би мовити, самостійно. І я не думала, що за ці сорок п’ять хвилин я вирішу зразу два варіанти завдань. І, як на мене, завдання у другому варіанті були складніші. Я б не сказала, що на багато складніше та все ж. Але я впевнена, що зробила всі завдання правильно.

Ми з Андрієм підійшли до мого під’їзду, він подивився на мене з посмішкою.

— Дякую, що провів.

— Немає за що. Дарино, як ти дивишся на те, щоб у школу ходити разом.

— Мене тато завозить до школи. Але я не проти, скажу батькам, що буду з однокласником ходити у школу. Думаю, що вони не будуть проти — я посміхнулась. Я впевнена, що вони не будуть проти. Мама взагалі буде тільки рада, що я почала з кимось спілкуватись.

— Ось і добре. Тоді я зайду по тебе завтра о сьомій тридцять.

— Домовились.

Я зайшла у квартиру, мене на диво ніхто не зустрів. Я зняла з себе балетки та вирішила пройтись по квартирі, може не почули як я прийшла. Обійшла всю квартиру, а це три кімнати, кухня та ванна кімната. Нікого дома немає, я вирішила йти у свою кімнату. Зайшовши туди, помітила на столі лежить записка. Вона зразу потрапила мені на очі, бо записка лежала у центрі стола. На моєму столі завжди все охайно стоїть, тому записку видно було зразу. Я її взяла та почала читати “Доню, нас до неділі дома не буде. У мене з’явилось замовлення на фотосесію в іншому місці (не могла відмовитись). Бабусю взяла з собою, а тата терміново відправили у відрядження. Продукти в холодильнику є, і декілька страв стоїть на плиті. Не сумуй, ми скоро повернемось. Цілую, мама.” Весело звичайно, але то нічого, адже не перший раз залишаюсь дома сама. Але є одна відмінність, у тих містах, я вже мала знайомих, тому мені було не сумно. А зараз я тут нікого не знаю, ну окрім трьох однокласників.

Я переодяглась в домашній одяг й оскільки їсти я ще не хочу, то почала робити домашнє завдання на завтра. У нас завтра повинна бути алгебра, вчителька хоч й зробила нам контрольну та все ж у кінці уроку задала домашнє завдання. Як вона сказала з минулої програми, а тобто з десятого класу. Окрім алгебри треба підготуватись, ну хоча б продивитись всі правила з української мови та зробити англійську, а саме вивчити текст, який складається з десяти речень. Для мене це не є проблемою, адже англійську мову я знаю, а тексти я вчила й більші. У школі Києва ніхто нікого не жалів. Ми вчили тексти й більше.

До речі, хочу трохи сказати про перше враження про навчання в цій школі. Ці предмети, які у нас були, вчителя хороші. Вчитель фізики мене поставив у приклад моїм новим однокласникам, що їм зовсім не сподобалось. До мене в кінці уроку підійшли староста та її помічниця. Вони подивились обидві на мене так ніби я зробила якусь помилку. Староста, яку до речі звати Таня, сказала, що в нашому класі не приймають таких вискочок як я. Адже похвала на фізиці, а перед цим вірш розповіла без підготовки на українській літературі. Але мені якось все одно, адже вчусь я добре й гірше вчитись через якихось однокласників, яким погано дається навчання я не хочу. Я сама для себе вирішила, що буду вчитись як вчилась раніше, тобто добре та отримаю золоту медаль.

Роблячи домашнє завдання з алгебри, я побачила як мій телефон засвітився і звісно ж на ньому видно обличчя подруги. Я відклала ручку у сторону та відповіла на дзвінок.

— Привіт, як справи?

— Все просто чудово. Сьогодні додому мене провів однокласник.

— Вау.

— Нам просто по дорозі було, але він запропонував мені з ним ходити у школу. А у тебе що?

— Класно. Та у мене все нормально.

— Я бачу, що не все нормально. Що у тебе сталося?

— Та з Максом посварилась — сказала сумно подруга. Щоб ви розуміли, Макс був найкращим другом Марини. І в якийсь момент вони зрозуміли, що вони один одному подобаються. І врешті-решт після дворічної дружби почали зустрічатись. Я з ними частенько гуляла. Вони приїжджали у мій район. Ми разом гуляли, їм подобалось місце де я жила. А я на той момент жила на Троєщині. Ну, таке собі місце, щоб гуляти. Нам подобалось гуляти біля закинутих недобудованих чотирьох будинків. Чесно мені не вистачає наших таких прогулянок.

— І яка ж на цей раз причина сварки?

— Я купила два квитки на концерт нашого улюбленого гурту. А він сказав, що у нього вже є плани на цей день і до того ж я в ці плани не входжу. Якби ти була тут, пішла б з тобою на концерт.

— Я б не проти була скласти тобі компанію, але ж...

— Ну, так, ти далеко — сказала подруга та зітхнула — напевно треба буде йти самій, а другий квиток комусь віддам

— А може ще знайдеться з ким піти?

— Не знаю, подивимось. А, ти що? Обіцяла розповісти про того однокласника.

— Ах, так. Я Андрію сьогодні допомогла вирішити контрольну з алгебри. Він сказав, що повинен якось мені віддячити. А ти ж знаєш я можу й просто так зробити.

— Він правий, кожна робота чи то допомога повинна оплачуватись, чи щось типу того.

— Напевно. Коротко кажучи, він запропонував мені у суботу погуляти у місті, сказав екскурсію проведе.

— Вау, сподіваюсь ти погодилась.

— Ще ні, сказала, що подумаю.

— Ну, ти у своєму репертуарі. І це ознака того, що ти йому подобаєшся. А у тебе є його фото?

— Я зараз скину тобі посилання на його сторінку в Інстаграм. Сторінка у нього відкрита, тому можеш подивитись.

— Тоді чекаю.

Я скинула посилання на сторінку Андрія, а після розповіла подрузі про уроки та однокласників, яким я вже не подобаюсь.

Коли договорила з подругою, продовжила робити домашнє завдання. З алгебри треба було зробити три завдання. Я зробила два та побачила як в Інстаграмі прийшло повідомлення від Андрія. Відкривши наш чат, до речі, це перше повідомлення у нашому чаті.

 

“Привіт. Що робиш?”16:15

“Привіт, роблю уроки. А, що?”16:15

“У мене є пропозиція погуляти зі мною з Сашком та Тонею”16:16 — я сиджу, дивлюсь на це повідомлення та посміхаюсь. Невже за два дні у мене з’явились друзі? Та я не знаю чи хочу піти, адже уроки треба зробити, бо звикла вчитись добре.

“Я не знаю. Треба ж ще уроки зробити”16:18

“Відклади домашнє завдання на декілька годин. Треба відпочити від навчання”16:19 — прочитавши це повідомлення, я подумала, а він дійсно правий. Треба хоч годинку відпочити.

“Ну, добре”16:19

“Тоді ми чекатимемо тебе біля твого будинку за пів години”16:20 — я встала зі стільця та відчинила двері шафи. Треба вибрати одяг у якому піду, не одягатиму ж я шкільну форму. Я пробіглась очима по поличках шафи та по вішалках. І на очі потрапила сукня. Вона синього кольору з білими квіточками та до колін. Цю сукню я купила у Києві, ходили з Мариною по магазинчиках. Вона попросила аби я приміряла цю сукню. Пам’ятаю, що я не хотіла її приміряти та коли одягла її. Побачила себе у дзеркалі, то зрозуміла, що хочу її купити. Я переодяглась у неї, ще одягла білу кофту. Переклала гаманець та телефон в іншу сумочку. Сумка синього кольору під колір сукні. А також переробила зачіску з хвостика на косу. Одягла білі кросівки та вийшла з квартири, закрила двері на три замки та побігла сходами на вихід з під’їзду.

Біля під’їзду вже стояли Андрій з братом та його дівчиною. Вони посміхаючись, подивились на мене.

— Всім привіт... знову — сказала я — що робити будемо?

— Я пропоную просто прогулятись парком, а після зайти в якусь кав’ярню — сказав Андрій. Я так розумію, що Сашко з Тонею зразу були не проти цієї ідеї, тому я теж погодилась. Ми пішли у сторону парку.

— Як тобі наш клас? — запитала Тоня. Тоня дуже приємна дівчина. Вигляд має неймовірний. У неї чорне волосся як смола, блакитні очі та посмішка, що зачарує всіх хлопців. На її фоні я виглядаю так собі.

— Всі окрім вас поставились до мене якось ворожо. До мене підходила Таня з Інною, сказали, що в нашому класі не прийнято дуже добре вчитись. Це правда?

— Таня як завжди у своєму репертуарі. Може будь-кого облити брудом просто так. А взагалі у нас ніколи у класі не було такого хто вчиться на відмінно. Всі вчаться посередньо.

— Тому ти у нас в класі така одна — додав Сашко. І я зрозуміла, що в цьому класі я буду виглядати як біла ворона. Дівчата на мене будуть дивитись косо та плюс ще шипіти на перервах по типу “Не можна так добре вчитись. Ми ж на твоєму фоні виглядаємо тупими”. І я вам скажу, так вони на моєму фоні дійсно тупі.

— І на мене будуть всі косо дивитись до кінця школи — зробила висновок я — але вчитись через це гірше я не збираюсь

— Ось і правильно. Не треба опускатись до нашого рівня.

—А хочете я можу вам допомагати з уроками? — я сама від себе у шоку. Я запропонувала своїм однокласникам допомагати їм з навчанням. В тих школах таке пропонувати не потрібно було. Всі старанно вчились, а тут...

— Ні, дякуємо — сказав Сашко. Він з Тонею відмовились, а ось від Андрія відповіді ще не почула.

— А я б залюбки погодився.

— Тоді якщо ти не проти, можемо зідзвонюватись та робити уроки разом. І можемо почати відсьогодні.

— Коли я тобі писав ти уроки робила.

— Так, алгебру робила. Зробила два завдання.

Ми гуляли у парку до шостої вечора, а після пів години ще посиділи у кав’ярні, попили каву та поїли круасани. Я хотіла за себе заплатити сама та Андрій наполіг на тому, щоб він заплатив. Сказав, що образиться якщо я за себе заплачу. Загалом мені сподобалась наша прогулянка. Ці троє однокласники просто чудові. У мене з’явилась підтримка, чого мені не вистачало з боку однолітків... Марина не рахується, бо вона далеко зараз від мене. А в цьому класі мені дійсно треба підтримка, бо мене “з’їдять” всі інші.