Спочатку:
На сторінку книги
Даринка.
Моє життя доволі цікаве. Чому? Тому що, з самого дитинства подорожую Україною. Ну, як подорожую, просто так виходить і зовсім не з моєї волі. Сьогодні у мене черговий цікавий день. Вже одинадцятий рік як перше вересня починається однаково. Я йду у школу з наплічником за спиною, а в моїй руці шикарний букет квітів, а саме троянд. Сьогоднішній навчальний рік знову починається з нової школи. Чому знову? О, це взагалі цікава історія. Річ у тім, що я разом з батьками переїхали в інше місто, а саме у Львів. Як то кажуть у культурну столицю України. Моя мрія місяць тому була побувати хоча б день у Львові, побачити цікаві місця. Та батьки вирішили переїхати у це місто жити. Ну, як вирішили... мій тато черговий раз змінив місце знаходження офісу. Тому ми якби “подорожуємо” Україною. Я за свої сімнадцять років встигла пожити в п’яти містах. Народилась я в Херсоні шість років прожили там. В перший клас я пішла саме в Херсоні. Після був другий клас, ми переїхали в Одесу й вже там я пішла у другий клас. Вчилась там три роки, тобто четвертий клас закінчила там. І нам знову треба було переїхати. Третім містом був Тернопіль. У Тернополі я вчилась з п’ятого по восьмий клас, а після знову цей чортовий переїзд, але тепер у Київ. І вже там я вчилась до десятого класу, включно десятий клас. І ось одинадцятий нарешті останній клас, я закінчу у Львові. До речі, трохи розповім про себе та свою сім’ю. Мене звати Дарина Мельниченко, мені сімнадцять років. У цьому році, а саме у травні буде вісімнадцять. У мене є батьки, мама, тато та бабуся, мамина мама. Братів та сестер у мене немає. Шкода звичайно, але з іншого боку не треба ні з ким нічого ділити.
Сьогодні вже йду у школу. Перше вересня — мій улюблений день. Я прокинулась без ніякого будильника, навіть мама не встигла зайти, щоб сказати, що треба вставати. Я вже у передчутті цього дня. Я побігла вмиватись. Через десять хвилин після того, як вмилась та зробила зачіску, я зайшла на кухню. Мама якраз розкладала в тарілки сніданок.
— Доброго ранку, доню. Сідай за стіл сніданок вже готовий — мама поставила чотири тарілки на яких лежали сирники зі сметаною. Це мій улюблений сніданок. Мама зазвичай замовляє сирники з ресторану та сьогодні вона їх приготувала сама. До нас приєднались ще тато з бабусею.
— Як настрій, Даринко? Готова йти у нову школу? — запитав тато.
— Настрій чудовий. Ти ж знаєш я завжди готова до школи.
— Ось і молодець. Я тебе завезу до школи, це якраз по дорозі. І ще до того ж ти не знаєш міста, тому краще, щоб я тебе завіз.
— Я тільки за. Коли виходимо?
Тато подивився на годинник.
— Ми повинні вийти через п’ятнадцять хвилин.
— Тоді я побігла одягатись — я доїла останній шматочок сирника та побігла одягатись.
За п’ятнадцять хвилин ми з татом сіли в машину. У нас це позашляховик чорного кольору. В машині дуже затишно. Пам’ятаю коли ми їхали у Львів я спала й так було комфортно, що коли під’їхали до будинку, я не хотіла виходити з машини, але довелось. Так, от. Тато мене повіз у школу, я роздивляла місто. Яке ж воно красиве. Ми з батьками були у центрі, гуляли. Мені все дуже сподобалось. За п’ятнадцять хвилин тато зупинив машину навпроти воріт школи.
— Успіху.
— Дякую. Навзаєм — я вийшла з машини та пішла у школу, а тато поїхав на роботу. Будівля простенька, нічого в ній цікавого немає поки що. Я пройшла на територію школи. На території багато учнів. Я очима знайшла знайоме обличчя класної керівнички. Її я бачила не один раз, бо познайомилась з нею ще до навчального року. Пошепки сказала собі “Даринко, не нервуй, все добре”, а після підійшла до учнів цього класу. Їх достатньо багато.
Почалась офіційна частина. В ній не було нічого цікавого, бо вона схожа у всіх школах. Після офіційної частини ми всі зайшли у клас. Класна керівничка сказала всім сісти за парти, що ми й зробили. Після вона роздивилась клас та її погляд потрапив на мене.
— Дарино, вийдіть до мене — я встала та підійшла до вчительки. На диво я була спокійною, завжди мене кидає у жар чи то мурахи табуном пробігають, а тут диво дивне. Я підійшла та подивилась на всіх.
— До нас в клас прийшла нова учениця. Це — Дарина Мельниченко. Я сподіваюсь, що ви до неї поставитесь добре. Дарино, сідай на місце, мені треба сказати вам декілька слів.
Я сіла за парту, а вчителька продовжила свій монолог — уроків сьогодні не буде, як це буває завжди. Сьогодні всі охочі поїдуть зі мною у центр міста. Ми там погуляємо, зайдемо в якусь кав’ярню та просто поспілкуємось у простій атмосфері. Всі хто хоче піти підніміть руки — я роздивилась клас та побачила, що руки підняли половина однокласників. Я також підняла руку, подумала, а чому б не погуляти у місті, можливо познайомлюсь з однокласниками.
Ми вийшли з класу та поїхали у центр міста. Їхати нам було не довго, я бачила, що поки ми їхали декілька однокласників спілкувались між собою. Я ж стояла у стороні та ні з ким ще не розмовляла. Ми вийшли з транспорту та пішли гуляти, я знову йду сама, але не помітила як до мене підійшли два хлопці. Вони підійшли з двох боків. Я подивилась спочатку в лівий бік, побачила красивого та високого хлопця, а після подивилась в правий бік. Там теж стоїть хлопець такий самий як з лівої сторони. Мені здалось, що у мене в очах подвоїлось, але ні. Це два хлопці близнюки.
— Привіт — сказав один — ти наша нова однокласниця?
— Так, а, що?
— Просто цікаво познайомитись з тобою — сказав другий — якщо я не помиляюсь тебе звати Дарина.
— Не помиляєшся.
— Мене звати Андрій, а це як ти розумієш вже мій брат...
— Олександр — сказав хлопець.
— Приємно познайомитись — я посміхнулась — ви довго в цій школі вчитесь?
— З першого класу у цій школі.
— Пощастило. Я б теж хотіла б вчитись лише в одній школі.
— Це не друга школа?
— Це виходить вже п’ята школа в якій я вчусь.
— Ого — сказав здивовано Сашко.
— А це вже цікаво. Як це п’ята? — запитав Андрій.
— Я жила в п’ятих містах, точніше це п’яте. І як розумієте це п’ята школа... нарешті остання, бо набридло з однієї школи в іншу переходити.
— То у тебе виходить багато однокласників.
— Це так, але якби ж то я їх пам’ятала. Я не пам’ятаю як вони виглядають... багатьох знаю та друзів у мене немає — цю фразу я сказала тихо та хлопці це почули.
— Жодного друга?
— Є одна, але вона в Києві, колишня однокласниця. Встигла з нею подружитись.
— Ви з нею ще спілкуєтесь?
— Так, майже щодня. А у вас багато друзів?
— Сашко дружить у нас майже зі всім класом.
— А, ти?
— А я з братом та його подругою. Всі інші мені просто не цікаві
— Він інтроверт — уточнив Сашко.
Ми так заговорились, що не помітили як наша типу екскурсія містом закінчилась. Я багато дізналась про своїх однокласників. Ці два хлопці цікаві, особливо Андрій. Інтроверт він як сказав його брат та навряд чи. Я в людях розбираюсь, тому не думаю, що воно дійсно так.
Ми під’їхали всі разом до школи. Вчителька сказала, що звідки вона нас забрала на те місце й завезе. Вона з нами попрощалась, Андрій тим часом подивився на мене.
— Далеко звідси живеш?
— Якщо на машині їхати, то за п’ятнадцять хвилин звідси, а так я не знаю.
— Скажеш, адресу, я проведу тебе.
— А я з вами зустрінусь вже у школі — сказав Сашко та швидким темпом кудись пішов.
— Куди це він?
— До своєї дівчини, нашої однокласниці Тоні. Її не було на екскурсії.
— Зрозуміло — я посміхнулась. Я сказала адресу будинку в якому живу, Андрій сказав, що це далеченько, якщо йти пішки, то можна за тридцять хвилин дійти. І ще виявляється, що він з братом живуть на паралельній вулиці від мене. А що цікаво, то ця Тоня до якої поїхав Сашко живе в сусідньому під’їзді у будинку де живу я. Ось це так збіг, я коли це дізналась, у мене рот відкрився. Не думала, що все ось так поруч. І виявляється вони практично завжди утрьох йдуть чи їдуть у школу при чому з п’ятого класу.
Я за такою цікавою розмовою не помітила як ми підійшли до мого під’їзду.
— Ось тут я живу.
— Ну, що ж буду знати — Андрій посміхнувся. Ми попрощались, я зайшла у під’їзд. Хм, цікавий перший день у школі... ну, майже у школі. Я думала, що познайомлюсь спершу з якимись дівчатами, але не думала, що спершу познайомлюсь з хлопцями та ще й з близнюками. Їх до речі, легко розпізнати хто є хто. Вони хоч і близнюки та одяг носять різний. Я маю на увазі, те, що Андрій був у синій сорочці та піджак був розстібнутий, а Сашко був у білій сорочці та піджак був застібнутий. Цікаво б було познайомитись зі всім класом, але це буде завтра. А сьогодні вже відпочинок. Я зайшла у квартиру, мене зустріла мама.
— Привіт, доню. Як день у школі?
— День пройшов цікаво. У нас не було уроків. Ми гуляли у центрі міста, у кав’ярню заходили. Познайомилась сьогодні з двома однокласниками. Виявляється, що у класі вчаться брати близнюки.
— Цікаво, до речі, ти голодна?
— Ні. Я в кав’ярні перекусила, тому піду у свою кімнату. Мені Марина щойно написала. Хочу з нею поговорити.
— Ну, в такому разі не буду тобі заважати — я швиденько зняла з себе балетки та побігла у кімнату. Зняла свою шкільну форму та переодяглась у домашній одяг, а після набрала подругу по відеодзвінку. І через декілька секунд побачила її обличчя на своєму екрані телефону. Марина посміхається на всі свої тридцять два зуби... як завжди.
— Привіт, подруго. Як справи у новій школі?
— Добре. У нас сьогодні не було уроків. Гуляли з однокласниками містом. Познайомилась з однокласниками.
— Пощастило, а у нас було чотири уроки. Скорочений день типу. З однокласниками це типу хлопцями?
— Так. З близнюками.
— Вау, навіть так?
— Угу. Цікаві хлопці. Багато чого про них дізналась. Ну в принципі як і вони про мене. Один мене навіть провів додому.
— Сподобалась йому — сказала Марина.
— Не думаю, можливо зрозумів, що я міста ще не знаю.
— Ти йому сподобалась — сказала подруга — і як його звати?
— Андрій, а його брата Сашко.
— Ну, завтра розкажеш все — подруга посміхнулась.
— Краще розкажи як у вас день пройшов.
— Повільно та нудно. Сьогодні були уроки: алгебра, українська мова, історія України та географія. Навантажили з першого дня. Та це нічого, бо зараз поговорю з тобою та піду гуляти з Максом. Так, що настрій покращиться.
— Ну, що ж тоді не буду заважати. Збирайся та йди, бо Макс пунктуальний та й чекати довго не буде.
— Це точно. Ну, тоді зідзвонимось завтра — подруга поклала слухавку. А я поклала телефон на тумбочку та впала на ліжко на якому ж і сиділа.
