Раді Вас бачити!

Цю історію мені розповіла одна дивна людина,

яка заплуталася у своїх спробах змінити минуле.

Змінивши тим самим своє сьогодення і долю до

невпізнання. Написано це не з метою переконати

когось, що переміщення у часі реальні та гості з

майбутнього вже давно господарюють у нашому часу.

Вірити чи ні — особиста справа кожного. Ця книга лише

спроба допомогти зневіреній людині повернути своє

минуле в первозданному вигляді. Сподіваюся, десь

там у прийдешньому у нього все вийшло…

Частина 1.

Дмитро або початок історії…

Розділ 1.

Усе почалося в кінці лютого, коли я вчилася на першому курсі. Ще проста, наївна сімнадцятирічна дівчина з тихим характером і скромною вдачею, я нічим не виділялася серед безликого натовпу. Мабуть, плюсами моєї зовнішності були лише довге густе волосся та милі риси обличчя з красивими очима, що надавало мені чарівність янгола. Я не місцева, приїхала в це місто вчитися в інституті. Спочатку жила в гуртожитку зі своєю землячкою Ольгою, з якою знайома ще зі школи. Ми разом вступили та оселилися до однієї кімнати. Скрізь ходили удвох і навіть на занятті сиділи поруч. В інституті, переважно, вчаться мажори, а я не могла собі дозволити дороге вбрання. Мені було соромно ходити на зайняття у своїх дешевих речах з розпродажів. Щоб не виглядати білою вороною на тлі однокурсників, я намагалася триматися поряд зі своєю шкільною приятелькою, яка теж з бідної родини.

Того фатального дня після останньої пари ми йдемо в гуртожиток складати речі. Навчальний тиждень закінчився, попереду вихідні, час збиратися додому до батьків. До нас заходять сусідки, з якими ми товаришуємо, бо в їхній кімнаті телевізор і можна подивитися свої улюблені серіали. Вони приносять цукерки, а я ставлю чайник. За чаюванням обговорюємо новий фільм під назвою «Брат–2» із Сергієм Бодровим у головній ролі. Про цю гучну кінопрем'єру багато говорили й вчора ми вперше її подивилися.

— Залишайтеся сьогодні в гуртожитку, ввечері підемо в бар, — зацікавлює нас Марина. — Мій Олег буде зі своїми сокурсниками, у когось із них день народження, тому намічається вечірка.

Наша дівоча зграйка часто разом проводить час, відриваючись на дискотеках або просто прогулюючись вечірнім містом.

— Ні, я додому, у мене свої плани, — одразу відмовляюся, дістаючи з-під ліжка свою дорожню сумку.

— Олю, ти хоч погоджуйся! З ним троє хлопців буде, він просив, щоб я дівчат привела, — звертається та до неї.

— Взагалі-то, я обіцяла бабусі допомогти, а вони симпатичні?

— Не знаю, я їх не бачила. З його розповідей приятелі в нього круті — при грошах!

— Ну, гаразд, якщо не сподобаються, хоч за їхнім коштом у барі зависнути можна.

— Хто б сумнівався! Ти ніколи не проґавиш таку нагоду. Умов свою подружку, вона сподобалась одному з них. Він побачив її, коли підвозив мого бойфренда на своїй машині до нашого інституту, щоб мене забрати й тепер хоче познайомитися з нею. Навіщо втрачати таку можливість? — робить ще одну спробу гостя.

— Мене звідництво наосліп не цікавить і, взагалі, я сумніваюся, що він виявиться таким самим красенем, як Сергій Бодров, — мрійливо відгукуюся на її пропозицію.

— А тобі саме його подавай?

— Ну, я б не відмовилася! Я в нього закохалася, от би мені такого нареченого.

— Ти б не витала в хмарах, коли востаннє на побачення ходила?

— Та я толком і не зустрічалася ні з ким.

— Ти серйозно? У тебе, що хлопця ще не було?! — дивується та, що запропонувала знайомство.

— Так ти у нас досі нецілована?! Я думала, що в наш час таких уже не роблять, — хихикає друга дівчина, яка прийшла з нею.

Густо почервонівши, опускаю голову.

— Ну, ви зовсім уже засоромили нашу невинну панянку, був у неї у випускному класі хахаль. Бачила я, як після дискотеки вечорами проводжав додому, — заступається за мене сусідка по кімнаті.

Вона справляє враження веселої, легковажної й навіть хитрої особи, яка вічно лізе не у свої справи та любить давати поради, але насправді вразлива й емоційна.

— Ми з ним зустрічалися недовго, та й несерйозно у нас це, якось по-дитячому, чи що… Він пів року ніяк не міг зважитися мене поцілувати. Потім, звичайно, ми поцілувалися, але на той час я вже зрозуміла, що він не той, хто мені потрібен, — виправдовуюся.

— Ось тому й не треба мріяти про всяких там акторів, а знайомитися і зустрічатися з реальними хлопцями. А то так і залишишся сама.

— Ну, і нехай, хочу такого, як Бодров, щоб хоч трохи на нього був схожий!

— Анжело, може, все-таки підеш із нами? А додому завтра поїдеш, — дивиться на мене землячка.

Не піддаюся на вмовляння і, заперечно похитавши головою, пакую речі, а потім застібаю блискавку на сумці.

— Не просіть її, нехай їде, це діагноз, — глянувши на коліжанок, Наталя крутить пальцем біля скроні.