Раді Вас бачити!

Після кількох ночей ридань та неприйняття, сьогодні я все ж вирішила вийти в люди. Попити кави- це не сильно означає вийти в люди та все ж... Здавалося б - типова підлітка з розбитим серцем і темними колами під підпухшими від недосипання і сліз очима. Та я давно не підлітка, хоча в мене досі запитують паспорт, коли я купую вино для сусідок по гуртожитку і гормони мали би в мене давно стабілізуватися, але як показує ситуація - навпаки розігралися не на жарт. Я мала вже давно навчитися керувати своїми емоціями та життям загалом. І було б можливо легше якби я пила спиртне, як всі інші, от тільки алкоголь я не переношу від слова взагалі. Але вийшло як вийшло.

Я не спроможна була керувати нічим в своєму житті відтоді як на горизонті з'явився новий привід для рознесення пліток. Чоловік із мрій кожної недолюбленої доньки, яка виросла і перетворилася на студентку і пробуватиме отримати його увагу. Цей чоловік звернув увагу на себе майже всіх дівчат в універстеті, не роблячи абсолютно нічого. Я не стала виключенням і теж дуже невдало підпала під його чари. Але якщо інші западали на його зовнішність, манеру спілкуватися та стиль, то в мене вийшло по-іншому. Спочатку я його люто ненавиділа. Весь час, всі 3 тижні від початку появи його пар. А ще - я ненавиділа всіх дурноголових студенток, які втрачали будь-яку гідність в його присутності. І найгірше - я не могла зрозуміти, ну, якого біса? Він же просто людина? Я вже почала думати, що він чорнокнижник якийсь, чи можливо продав душу дияволу... І моя ненависть тільки сильніше розросталася з кожною його парою, особливо, коли стало помітно, що це почуття взаємне. І помітила не лише я. На кожній, на кожнісінькій парі від до мене сикався: "Лівицька, роздайте допоміжні матеріали; Лівіцька, принесіть книжки; Лівіцька, зберіть роботи і передате мені; Лівицька, вийдіть з аудиторії, пару я веду, а не ви з подругою розмовлятимете; Лівіцька, ще раз так нафарбуєтеся - можете не приходити на мою пару; Лівицька, не вкорстовуйте ці парфуми - в мене на них алегрія; Лівицька, Лівицька, Лівицька..." В будь-кого від цього або луснула б голова, або здали б нерви. В мене стався другий варіант. Попри те, що він таким чином соромив мене перед групою - то не страшно, пережила б якось, але він почав мені зумисно занижати бали! Ні, ставив він мені "5", але це було не 100 балів чи 95, які я заслуговувала, а 90. Подруга на мої скарги відмахнулася, мовляв, чого ти ниєш, в тебе ж і так "5", а в мене ледь 65 намальовується. Як то кажуть ситий голодному не товариш. Ну, нічого, після 3 тижнів моє терпіння луснуло і я зумисно вирішила дочекатися Дареса Йосиповича після занять, щоб поговорити. Чекати я чомусь вирішила біля його машини. Що в той день мене підштовхнуло до цієї "геніальної" думки я досі не розумію. Але саме з того дня і почалося моє персональне пекло.