Спочатку:
На сторінку книги
Я майже чесно незнаю, що мене спонукало так одягнутися. Та підозрюю, шо моє нездорове почуття і бажання звернути увагу на себе. Це не було щось екстравагантне - он півгрупи так вдягаються, але для мене це було незвично, оскільки до цього це був трохи не мій стиль. Після вчорашнього вечора я помітила в собі прояв якоїсь невідомої радості. Наче до цього вечора я весь час жила в тінях, а тут вперше вийшла на сонечко, яке чомусь поселилося всередині мене і гріло своїм теплом. Сусідки по кімнаті навіть запитали чи я бува не вживала чогось. Дивні вони. Чи може це я ставала дивною?
Оскільки був жовтень і тривала тепла погода, то це дозволило мені вдягнути зелену сукню до коліна, яка відкривала ключиці та мала звабливий виріз на спині і в області декольте. Знову ж таки - це абсолютно пристойно, тому що деякі мої одногрупниці вдягали настільки короткі шорти, що було видно частину їх сідниць! Також я вирішила сьогодні виділити очі і нафарбувати губи червоною помадою. Завершували ансамбль – ніжні босоніжки.
Майже цілий день я отримувала компліменти, які нічого для мене не значили, бо я насправді хотіла почути лише один комплімент від конкретної людини. Принаймні собі я в цьому зізналася.
Пара з Даресом Йосиповичем стояла в нас останньою. До неї дотягнули не всі- п'ятниця і половина аудиторії відсіялася, розбігшись по маршрутках, які відвозили їх в напрямку вокзалу. Я сьогодні підготувала виступ, тож всі інші просто гралися в телефонах, знаючи, що до них черга з опитуванням не дійде.
Я дещо тривожно дивилася як зазвичай такій зібраний та серйозний у своєму темно-синьому костюмі історик на даний момент поводився трохи дивно. Поки я відповідала він уже тричі перекладав одні і ті ж папери з місця на місце. Це було видно лише мені, оскільки краєм ока я помітила, що всі інші вже давно "на сумках" й нічого іншого просто не помічають. А ще - чоловік наче зумисно уникав дивитися на мене. Раніше ми могли вести довгі перепалки і суперечки і його запал в очах казав про гостру цікавість в темі. Зараз же викладач не сказав зайвого слова, окрім похвали. Моя доповідь була досить довгою, але до кінця пари все одно залишалося ще півгодини.
Та неочікувано Дарес Йосипович сповістив, що сьогодні відпускає всіх раніше і бадьорі одногрупники поспішили блискавично повилітати з аудиторії. Такого подарунку від викладача ще не було.
- Даресе Йосиповичу, - підійшла я до його столу, коли за останнім студентом зачинилися двері, - можна запитати, яку оцінку ви мені поставили? - чим ближче я була до викладача, тим складніше мені було щось вигадувати і говорити, оскільки всі слова десь поділися і я почала відчувати напругу. Чи можливо це все в моїй голові?
- А я не сказав?- якось розгублено запитав чоловік, все ще не піднімаючи на мене погляду.
- Ні.
- Перепрошую, - він почав вдавати, що щось дивиться в тих самих остогидлих паперах, які він весь час перекладав. - У вас 100, Лівіцька, можете бути вільною.
- Даресе Йосиповичу, щось сталося? - звідки в мене стільки хоробрості ось так запитувати?
- Що ви маєте на увазі, Лівіцька?
- Ви на мене ображені? Я щось не так зробила чи виступила? - я потихеньку оминала викладацький стіл, щоб підійти ближче.
- Звісно, я на вас не ображений, звідки взагалі такі думки?
- Ви стали дивно поводитися, не дискутуєте зі мною, не задаєте додаткових запитань, навіть не глянули на мене жодного разу!
Він нарешті підняв голову, але за його холодною маскою неможливо було щось прочитати.
- Лівіцька, ви щось собі понавигадували? Чи ви все таки вирішили стати однією зі студенток, які погрожують мені ректоратом?
Оце було боляче. Це було дуже боляче. Почали навертатися сльози і щоб не здаватися геть жалюгідною, я швидко схопила свої речі і майже кулею вилетіла з приміщення, затримавшись на порозі, щоб кинути йому єдину фразу.
- Це було низько, Даресе Йосиповичу, - і грюкнула дверима.
Чому я злилася - я сама не розуміла. Мабуть через те, що ще вчора ми так добре ладили, стали майже друзями, а сьогодні він...поводиться, як віслюк. Але ж я сама почала поводитися не зовсім по-дружньому. Я почала з ним фліртувати? Чи я хотіла з ним фліртувати? Боже, Ніколь, звісно ти хотіла з ним фліртувати! Для просто друга чи подруги ти ніколи не виряджалася! Якщо мова не йшла про клуб, наприклад чи якийсь захід. Твій стиль – джинси і футболка. А тут – ціла сукня і макіяж! Це ти так себе намагалася обдурити чи кого? За цими безладними думками я не зчулася як вийшла на двір. Чудово, тепер ще й дощ вирішив зіпсувати мені і настрій і залишок дня. По враженням я виходила з університету останньою, бо навколо панувала порожнеча і ще й темні хмари оповили небо, наближаючи вечір. Вже за межами вузу здійнявся вітер та почалася справжня злива і я збиралася сховатися під найближчим деревом, коли почула позаду гудінні і поруч тротуару зупинилася автівка.
- Лівіцька, сідайте, я вас підвезу, треба поговорити, - з машини вибіг історик і направився до мене з парасолькою.
- Якщо у вас залишилися до мене питання - будемо в університеті - я відповім, зараз ми поза ним, тому не збираюся витрачати свій час на це.
- Ніколь, це не про навчання, сідай, будь ласка, - прохаюче-примирливо мовив чоловік все ще тримаючи наді мною парасолю. - Я не хочу, щоб ти намокла та замерзла!
Недовго вагаючись, я вирішила здатися і таки сіла в теплу автівку. Ми рушили з місця.
- Ніколь, - подав голос чоловік, - я маю перепросити. Вибач, я не хотів тебе кривдити, не хотів казати тих слів. Я насправді так і не думаю. Вибач, - в мене виникло дежав'ю, тому що знову ми в його машині і знову його пальці чомусь стискають до побіління кермо. Можливо я пропускаю щось важливе…
- Добре.
- Добре? - він на мить недовірливо глянув на мене.
- Так, добре, ви ж не зі зла. І ви вибачилися, цього достатньо.
- Мені все одно ніяково і хочеться загладити свою провину.
- Якщо так, тоді просто поясніть, що відбувалося? У вас проблеми? Поділіться, - я не сподівалася, що він дасть мені відповідь, але не запитати не могла. Від хвилювання я почала пригладжувати краї сукні, які були вологими від дощу. Холодні краплини то тут, то там повільно стікали незахищеною одягом шкірою: кілька краплин сповзали від подолу сукні донизу, решта – від шиї прокладали шлях в декольте. Я намагалася з ними боротися, водячи руками по шиї і відгортаючи волосся з боку в бік.
Чоловік раз по раз зиркав на мене незрозумілим поглядом, але заговорити не наважувався. Я теж мовчала. Очікувала.
- Це складно. Я не хочу про це говорити.
Що ж, принаймні я спробувала.
- Добре, але раптом що - я завжди можу вислухати чи допомогти, якщо у вас щось трапилося.
- Я ціную це, Лівіцька, але давайте не переходити межі "студентка-викладач".
- Даресе Йосиповичу, я просто вам запропонувала плече допомоги, як людина, а не як студентка. Тим паче – ми зараз поза межами навчального закладу, - боже, от, що я таке кажу, наче натякаю на щось?!
Ми доїхали до мого гуртожитка, а я цього навіть не помітила. Дощ лише посилювався, перетворюючись у зливу. По вікні стікали водоспади. На душі стало сумно. Не хотілося так швидко прощатися. Навіть, якщо наше спілкування складалося не якнайкраще.
- Даресе Йосиповичу?
- Так, Ніколь? - чоловік змінив положення, щоб краще мене бачити. Його погляд здавалося віддзеркалював мій – такий само сумний. Тому я вирішила понахабніти, все одно єдиний варіант розвитку ситуації - ми прощаємося і я йду далі сумувати до кімнати. А так - можливо його совість не дозволить відмовити.
- Можете пригостити мене какао?
- Що? - здивований вираз обличчя Драгана підказував, що такого повороту він точно не очікував. - Лівіцька, а вам нахабності не займати?
- Я замерзла, а ви хотіли загладити провину. Чи вже забули? - ніяково опустила погляд, я дійсно замерзла.
Дарес Йосипович мовчки зняв свій піджак і наблизившись впритул, накинув мені його на плечі та намагався зафіксувати на мені. Через це виникла неоднозначна ситуація, в якій ми опинилися дуже близько одне до одного. Моє серце гупало як шалене і відлуння відбивалося у вухах. Обличчя чоловіка було занадто близько і все моє єство розривалося від двояких почуттів: одна частина кричала тікати, а інша благала зробити будь-що, аби це продовжувалося.
Його очі ніби спеціально ігнорували факт існування мого декольте і я його розумію – якщо він опустить погляд – це виглядатиме вульгарно і він впаде в моїх очах. Натомість він вивчав та гіпнотизував мої зіниці. І треба сказати це працювало, тому що я навіть подих затамувала від такої близькості. Кожна частинка його обличчя була ідеально гарною. Невідомо звідки виникло бажання відчути, які на смак його вуста і що він зробить, якщо я його поцілую? Але переступити цю межу мені не дозволяв здоровий глузд і потік холодного повітря, який з'явився, коли викладач відхилився назад на своє водійське місце, залишаючи мене розчарованою.
- Добре, Ніколь, обирайте заклад – я пригощу вас.
- Я не хочу заклад. Можна взяти какао на заправці і посидіти тут, в машині? Я люблю пити какао і дивитися на дощ – дуже заспокоює та приносить умиротворення, - пояснила я.
- Добре, Ніколь, як побажаєте.
Ми доїхали до найближчої заправки, де він взяв великі какао і зупинившись біля невеличкого парку, усадженого строкатими деревами стали насолоджуватися напоями.
Ми сиділи в тиші, але мелодія дощу замінювала нам будь-які розмови чи радіо. Мені було спокійно з цим чоловіком. Я насолоджувалася його присутністю, ароматом дощу вперемішку з парфумами, теплом і краєвидом за вікном. Це була маленька мить справжнього щастя.
Далі буде...
