Раді Вас бачити!

У зв’язку зі святами наш улюблений бар нарешті привели до ладу.

Зробили косметичний ремонт, після якого влаштували генеральне прибирання. Про те, як фарбували стіни чи відмивали вікна, я розповідати не буду - надто вже буденно для святкового настрою. Проте результат був вартий усіх мук: у нашому закладі стало не тільки не соромно посидіти, а ще й гостей кликати.

В останні дні року до нас часто заглядали вдячні клієнти: хтось - із дрібним подарунком, хтось - просто з добрим словом. Атмосфера панувала така, що навіть похмурі клієнти розпливалися в усмішці, щойно переступали поріг.

Так от.

На вікнах з’явилися акуратно наклеєні сніжинки; підлога нарешті повернула свій первісний колір; на столах розстелили чисті скатертини й розклали святкові серветки та свічки.

Верх стійки бара прикрашали ялинові гілки, майстерно переплетені різнокольоровими кульками та стрічками. Переливчастий сніжок і дощик, розвішані всюди, куди тільки міг дотягнутися Валеріан, ловили і відбивали тепле світло численних гірлянд.

Світло мерехтіло так ніжно, що навіть стара кавомашина раптом почала виглядати романтичною. У повітрі пахло хвоєю, мандаринами й чимось невловимо чарівним - ніби саме свято десь поруч ходило й перевіряло, чи все готове до його приходу.

Краса. Просто зимова казка.

Я сиділа за барною стійкою й допомагала Мідяку готувати новорічні коктейлі.
Допомагала, звісно, так - більше для галочки: архімаг і сам чудово міг упоратися, але ж треба було хоч якось себе зайняти, аби не тинятися без діла. Мідяк працював з тією самою надприродною точністю, яка іноді лякала, - ніби не коктейлі змішував, а складні алхімічні еліксири.

З кухні, яка за сумісництвом була лабораторією, тягнуло теплими ароматами спецій та обсмаженого м’яса. Там Оленка разом із Валіком та домовиком Гошею готували святкову вечерю. Я щиро сподівалася, що Гоша не зводить з неї очей: хто знає, що Оленка може “ненавмисно” додати до страви під час чергового “безневинного” експерименту. Не хотілося б зустрічати Новий рік з рогами, хвостом чи, боронь Боже, чимось ще більш непередбачуваним.

Раптом над дверима задзвонив дзвіночок - тоненько, весело. У бар спершу зайшла ялинка, а вже за нею, як належить, Мишко з Данею. Бруду натягли… знов доведеться мити підлогу. Сніг в Дніпрі, та ще й у новорічну ніч - справжнє диво.

Мишко, засунувши кілька столів під стіну, звільнив місце для нашої нової гості - пишної ялинки, від якої пахло хвойною свіжістю так сильно, що вона впевнено перекривала запахи гілок, уже розвішаних по бару. Мідяк, не відволікаючись від коктейлів, дістав з-під стійки заздалегідь підготовлену коробку з іграшками, і ми разом із близнюками дружно взялися прикрашати. Блискучі кулі, старі родинні прикраси та стрічки мерехтіли в руках, створюючи відчуття, що ми збираємо казку по шматочках.

Неочікуваний повторний дзвінок дзвіночка відволік нас від цього захопливого заняття. Для Степанича було ще зарано - всього лише десята ранку. А от черговий вдячний гість цілком міг з’явитися. Було б чудово, якби цей гість приніс щось перекусити… наприклад, шоколадні цукерки. Я зітхнула. Мріяти ж не шкідливо.

- Добрий день, - привітався Мідяк, усе ж таки заступник начальства. - Чим можемо допомогти, вельмишановний?

У тому, що це був не випадковий гість, були впевнені всі присутні. Як і в тому, що бачили його вперше.

У дверях стояв досить високий дід - сиве волосся спадало на комір, борода й брови були такими густими та білими, ніби їх припорошило інеєм. На його втомленому, але добродушному обличчі мереживом лягали зморшки, наче хтось довго й майстерно виписував карту прожитих років.

Дід був одягнений у важкий кожух на хутрі, з-під якого визирали добротні, високі чоботи. Здавалося, що він щойно прийшов із лісової завірюхи - від нього тягнуло запахом морозного повітря.

- Добрий… та не дуже добрий, - відповів незнайомець, озираючись навколо.

- Щось трапилося? Чи можемо вам допомогти? - чемно запитав архімаг.

Після цієї фрази на Мідяка одночасно повернулися три дуже незадоволені погляди. Працювати в останній день року не хотів ніхто, а слова про “допомогу” у таку пору звучали як погроза святковому настрою.

- Тут така справа, - почав дід, присівши на один зі стільців, на які ввічливо показав Мідяк. - Я мав зустрітися з онуком, але малий негідник утік. А знайти його самому в такому великому місті я не можу. Тож звертаюся до вас. Мені вас одна пані порекомендувала… від якої цей бешкетник і втік.

- Що у вас тут відбувається? - пролунало з кухні. Оленка, з’явившись у дверях, виглядала так, ніби щойно пережила кулінарний апокаліпсис: уся в борошні, волосся стирчить у різні боки, а з фартуха виглядають якісь підозрілі пляшечки. Ну точно, зілля знову в страви додає.

- Онук у діда пропав, - пояснив Мишко, кивнувши на гостя.

- А як він виглядає? - миттю перейшла до справи відьма, вмикаючи режим професійного допиту.

- Й гадки не маю, - абсолютно спокійно відповів дід. - Малий зовсім.

- А в що був одягнений? - навіть не моргнувши, продовжила розпитувати вона.

- У тулупчик, шапку, чоботи.

- Ну так, із таким описом ми його точно знайдемо, - вставила я й розвела руками в жесті повної безпорадності.

- Але ж ви мені допоможете? - з таким щирим сподіванням у голосі запитав дід, що навіть у близнюків совість трошки заворушилась.

- Так! - в один голос погодилися всі працівники бару “Зелений Змій”. З дивовижною одностайністю, як для останнього дня року.

- Дякую вам, - з помітним полегшенням промовив дід.

- Валька! - гучно покликала Оленка.

З кухні поспіхом вилетів некромант - злегка скуйовджений, у і також заплямованому фартусі, але з тим самим завжди-присутнім виглядом людини, якій зараз точно дадуть якесь дивне завдання.

- Чого кричиш? - запитав блакитноокий блондин.

- Потрібна твоя допомога, - відповіла я, уже здогадуючись, навіщо його покликали. - У вас є річ, що належала вашому онуку? - звернулася я до клієнта.

- Так, ось, - дід простягнув нам рукавицю такого розміру, що вона могла б мені за шапку слугувати. 

На дивування не було часу. Взявши рукавицю, я передала її Валіку. Юнак стиснув річ у руках, прошепотів закляття, і якби не вчасно підскочив Мишко, то некромант вже б лежав на підлозі без свідомості.

Чекати довелося недовго: хвилин за десять Валько розплющив затуманені очі й, перевівши подих, мовив:

- Серед мертвих його немає, тож ваш онук живий. От тільки енергетика в нього… дивна. Дуже.

Дивна, не дивна - але всі з полегшенням зітхнули, наче хтось впустив у кімнату тепле повітря.

Наступною за рукавицю взялася Олена. Витягнувши з неї тоненьку ниточку - тощо залишився від контакту з власником, - вона жваво подалася до лабораторії, грюкнула дверима, але вже за кілька хвилин повернулася й оголосила:

- Раз працюємо у останній день року, то треба хоч якось себе мотивувати.

- І що пропонуєш? - запитав Даня, який зазвичай не дуже радів її ініціативам.

- Пропоную розбитися на команди. Хто першим знайде зниклого онука - той отримує премію програвшого за останній місяць.

Очі в близнюків засвітилися не по доброму, аж мені стало моторошно.

- Ми згодні, - в один голос сказали вони, - але в нашій команді Ярька, - і глянули на мене так, що відмовитися я фізично не змогла. Інкуби, блін. Шкідливі.

- Домовились! - радісно вигукнула відьма. - Тоді зі мною Костянтин Геннадійович і Валік.

Ударивши по руках для чесності, близнюки миттю схопили мене під руки й потягли до виходу. По дорозі один із них уже встиг зняти з вішалки мою куртку - вочевидь, вирішивши, що моє право голосу сьогодні не передбачене.