Раді Вас бачити!

Місто прокидалося повільно. Якщо взагалі прокидалося. На вулицях усе ще були дерева — дивно рівні, підстриженими кущами, ніби хтось десь там, за рогом, і досі тримався за ідею, що порядок важливий. Асфальт подекуди тріснув, але плитка вздовж пішохідної смуги була чиста, без пилу. Вода не стояла в калюжах. Хтось її зливав. Але хто — Лелій не знав. І не питав. Так було. Вони з Воленом ішли мовчки. Точніше, його світ інакше й не звучав, тому мовчання було звичне. Волен щось показував — жартував, мабуть. На ходу намагався вловити настрій неба, торкався пелюстки з квітника й махав рукою якійсь камері на даху аптечного складу. Лелій ішов поруч, час від часу кивав чи відповідав дотиком до плеча — легким, теплим, дружнім. Цього вистачало. Він думав — не те щоб серйозно, а просто ковзав думками. Як усе стало таким? Чому світ став порожнім, але не мертвим? Раніше всі говорили щось про мережі, віруси, розлади, викиди чи сонячну активність. Потім говорити перестали. Зрештою, яка різниця — як саме все обвалилося, якщо все вже обвалилося? Залишилось жити в цьому м’якому уламку. Третій склад стояв біля трамвайної лінії. Рейки давно вросли в траву, але поки ще не розчинилися в ній зовсім. Металеві ворота були розкриті. На фасаді — фарбами, які колись світилися, був напис: «Волієш допомогти — заходь». Усередині склад був схожий на імпровізовану кишеню з усього міста: ящики з одягом, акуратно складені пакети з консервами, старі батареї, нові аптечки, ковдри, термоси, книжки без обкладинок. Лелій бачив знайомі обличчя — хтось кивав йому, хтось торкався до плеча. Волен одразу розчинився серед людей — торкався долонями, переплітав пальці в жестах, махав, підморгував, ніби в нього завжди було зайве повітря в грудях і час на жарт. Його любили — не за гучність, бо її не було, а за живість. Лелій проходив між стелажами, просто доторкуючись до знайомих — відкритою долонею, спиною, ліктем. Це було більше, ніж слова. У кожному дотику — підтвердження: я тут, ти тут, ми тримаємось. У них не було голосів. Але був день. І був план — допомогти з розвантаженням. А потім, можливо, знайти тлумача снів. Якщо пощастить. Роботи виявилось більше, ніж зазвичай. І це було непогано — рух давав тілу спокій. Говорили, що десь на північ від річки з’явилась нова громада. Люди поволі починають гуртуватися. Мовчки, без гасел, без планів на великі будови. Просто кілька сімей, які поставили теплі хати на покинутих полях і діляться між собою харчами. Начальник складу навіть сам збирався їхати туди знайомитись. — Хоч хтось іще варить борщ не з порошку, — пожартував Волен жестом і покрутив уявну ложку. Хтось із сусідів відповів йому аплодисментами. До обіду спини трохи гнулись, але обличчя лишались рівними. Головне — поїсти щільно, щоб мати сили на другу половину. Їли просто, але щедро: гречка з квасолею, картопля з печеним часником, теплий напій із трав. Лелій подякував долонею й провів пальцями над столом — це був його звичайний жест вдячності. Волен стиснув йому плече у відповідь. Після обіду вони вийшли на хвильку — переварити, віддихатись. Волен притулився до стіни, витягнув із кишені тоненький саморобний згорточок — із того самого обмінника на п’ятому складі, де міняли насіння на зошити й папір на сушені яблука. Палив повільно, не з потреби, а як ритуал. Лелій стояв поруч і дивився на абрикосу. Вона росла просто посеред внутрішнього двору — міцна, не надто висока, з п’ятьма стовбурами, що колись проросли з різного насіння в один горщик. Хтось посадив її просто для краси, а вона стала деревом, що не зважало на розклади. Цього року абрикоса цвіла ще рясніше, ніж торік. Деякі квіти були білі, а деякі мали рожеві пелюстки й пахли так, ніби хтось щойно спік пиріг десь у саду. Цей запах завжди нагадував Лелію про одну сім’ю. Колись вони жили тут, на дев’ятому поверсі. Потім поїхали — мовчки, зібравши речі, змахнувши пил з фотографій. Писали потім, ніби добре. Оселились у крайній південній громаді, ближче до моря. Далеко від усього. Лелій же залишився. І не шкодував. Тут він мав місце, руки, справу. Тут він бачив, як щось тримається — наприклад, ця абрикоса, що давала одразу кілька сортів плодів. Одні — ранні, м’які, як серветки. Інші — пізні, терпкі й сонячні. Ось це була справжня гармонія — з різного виросло щось спільне. Волен постукав його по плечу — м’яко, але впевнено. Показав: перерва закінчилась. Іще кілька ящиків, перевірити ремені в машині, завантажити пледи й сухе пальне — і можна рушати по районах. Лелій усміхнувся та кивнув, дивлячись на дерево. Лелій і Волен повільно йшли вулицями, де люди займалися своїми справами. Нехитра рутина, яка давала відчуття спокою. На сходах біля одного під’їзду горів маленький вогник. Хтось знову спалював старі картки, м’яко потріскувало дерево, поки інші ділилися теплом і поглядами, знову розказуючи про те, як вода в колодязі така смачна, як було б добре — якби дощі йшли рідше. Вулиця була наповнена запахами землі, диму і чогось трішки солодкуватого, як від квітів. Люди приходили з джерел з водою, обережно тримаючи діжки, і сміялися, кидаючи жарти один до одного. Лелій би посміявся разом з ними, але його світ був іншим, а рука, що м’яко зупиняла його, вказувала напрямок далі. Ні звуків, тільки вібрації, рухи людей, що мали свої справи. Він завжди любив бачити, як живуть інші, і хотів зрозуміти їхні ритми у цьому порожньому світі. Хтось із сусідів обережно приводив клумбу до ладу. Це завжди так: без зайвого пафосу, просто люди приходять і роблять. Вони дивились один на одного, обмінювались жестами, і, навіть якби Лелій чув, він, можливо, й сам би посміявся. Проте, він і без того був задоволений: спокійне, просте життя, де кожен знайде своє місце. Але зараз щось змінилося. Люди стали менш жваві, погляди стали більш настороженими, мовби все стало тимчасовим — не те щоб настільки небезпечним, але відчуття зміни висіло в повітрі. Вони дивилися в небо — на хмари, які стали занадто сірими, або, можливо, на щось, що не можна було побачити без звуків. Лелій відчував напруження, але не міг зрозуміти, чому. Потім вони поїхали. Це був невеликий маршрут — на старому транспорті, що гуркотів колесами, як і самі дороги, якими їх везли. Люди, що звикли до того, що не намагаються передавати звуки, просто мовчки їхали, не порушуючи спокій. Увечері вони прибули до нової громади. Це було не зовсім місто, але й не село. Тут люди вирішили не будуватися прямо в центрі, а оселитися на околицях. Це давало більше свободи й простору, хоч і зменшувало доступ до ресурсів. Але це було свідоме рішення: жити ближче до природи, не надто вторгаючись у світ міста. Лелій не зміг не спитати, чому вони вибрали саме це місце для життя. Волен показав жестами: люди їдуть туди, де ще можна знайти спокій. Кудись у гори або на берег, до моря. Вони шукають інші місця для нового початку. — А там що? — запитав Лелій, усе ще не розуміючи. Волен невизначено знизав плечима й додав жест: «Нічого не робимо. Просто є місце.» Мовляв, жити неквапливо — і це вже багато. Так і минув день. Теплий, як абрикосовий запах на пальцях. І хоч нічого не змінилось — усе, здається, трохи зрушило з місця. Ніч. Лелій знову побачив лисицю уві сні. Але цього разу вона не була одна. До неї приєдналася коза, і біла кішка грайливо скакала на спинах обох. Всі троє рухалися разом, ніби готуючись до якоїсь подорожі. Їхні тіні плавно переливалися, переміщуючись під світлом місяця. І навіть уві сні Лелій відчував: щось важливе, але що саме — ще неясно.