Раді Вас бачити!

Ранок почався з підвалу. Генератор треба було перевірити ще вчора. Але вчора руки були зайняті ящиками, голови — розмовами, а ноги — дорогою. Сьогодні ж будинок мовчав по-особливому: не тому, що ніхто не говорив, а тому, що навіть повітря здавалося втомленим. Лелій спустився сходами, що хрускотіли під підошвами, і ввімкнув ліхтар. У підвалі стояло густе, майже живе повітря — пахло залізом, вологою і старим деревом. Генератор чекав у кутку, трохи припалий пилом, як собака, яка не винна, але знає, що її забули. Лелій сів навпочіпки й відкрутив кришку. Рухи були знайомі: клапан, масло, рівень, фільтр. Пальці ковзали точно, тіло пам’ятало послідовність краще за голову. Саме тоді він і відчув: щось тепле й важке осіло на плече. Не різко — майже лагідно. Якби не відчуття важкості, він би вирішив, що це думка, що раптом осяяла. Але це було реальне — відчутне. Лелій завмер, провів долонею по плечу. Нічого. Тканина суха, звичайне тіло під звичайною футболкою. Може, м’яз? Можливо, вчора щось потягнув, не помітив. Але з кожною хвилиною це тепло здавалося не фізичним, а... присутнім. Ніби хтось сидів там, тихо, невидимо, довірливо. Сьогодні й справді не хотілося говорити. Будинок не вимагав жодних слів — ні від нього, ні для нього. Тиша стояла не порожня, а вичерпана. Вона огортала шкіру, як теплий пісок — трохи важкувато, але безпечно. Лелій присів на ящик біля генератора й дав собі кілька хвилин просто подихати. У такі моменти згадки приходять самі. Дитинство. Не місто — село. Не багатокімнатна тиша, а одна кімната на всіх, запах попелу з печі. Дитячий дім, де пекли пироги з урожаю, який самі вирощували. Була там ділянка — вузька, між складом і парканом. Усі казали, що там нічого не ростиме. А земля взяла й дала. Боби росли повільно, але вперто, як діти, яким не вірили. Пиріжки були кислуваті, розтріскані, з тонким тістом — такі, які запам’ятовуються не смаком, а теплом рук, які їх ліпили. Одного разу вони ліпили з тіста фігурки. Він зробив лисицю. Мордочка з родзинкою замість носа. Він тоді був дитиною, а вона вже — кимось. На плечі знову з’явилося відчуття — те саме. М’яке. Тепле. І тепер з якимось відлунням — ніби воно не вперше. Генератор тихо вібрував. Тіло приймало цю тишу як належне. Лелій підвівся, потягнувся. Плече відгукнулося знайомим тиском, але не болем. Він повернув інструменти на полицю, провів долонею по стіні — для себе. Волен забіг у підвал, обличчя серйозне, але не панічне. Показав жестами: там, за дорогою — вогонь. Кілька осередків. Справжній пожежний пучок. Лелій миттю підхопився. Встиг лише кивнути й полетів нагору — швидко, але точно. Куртка з гачка, хустка для обличчя, пляшка з водою, ганчірка, стара шапка з вирізами для очей. Пожежники не поспішали. А, може, не було куди поспішати. Це ж не вперше. Просто раніше палало поодиноко — чи то дах, чи підвал, чи гараж. А тут — одразу п’ять точок. І всі палахкотять, як за інструкцією. Не було часу питати, що сталося. Треба було бігти. Вони з Воленом перебігли міст, що вів на інший бік дороги — до дев’ятиповерхівок. Там уже димилося між балконами, а десь унизу тріщали вікна — хоча для Лелія то був не звук, а відчуття в животі, як при падінні. На вході до під’їзду, що палав, вони зустріли знайомих — двох хлопців, з якими ще не так давно розвантажували плитку для нового ходу до водозабору. Вони швидко сказали щось Волену — стисло, по суті. Той кивнув, уточнив щось, знову кивнув. Лелій дивився на їхні обличчя — бачив напруження, піт, вуста, що рухаються, але нічого не чув. Він не поспішав — просто чекав. Знав: Волен скаже, коли буде щось знати. І Волен показав: — Бігаємо по поверхах. Стукаємо. Перевіряємо, щоб усі вийшли. Якщо є змога — просимо лишити відра. Якщо в когось є вода — набирають. Добре? Лелій кивнув. Все стало простим. Зрозумілим. Розкладеним по рухах. Все відбувалося інтуїтивно. Ноги самі бігли, руки самі жестикулювали, очі сканували. Волен ходив із поверху на поверх, заглядав у коридори, махав руками, ловив погляди, домовлявся. Його розуміли всі — навіть ті, хто давно ні з ким не говорив. Лелій працював там, де найгірше. Де дим уже біг стелею. Де вогонь хапав дерев’яні двері. Він заходив туди, де треба було не просити, а тушити. Обгорілим відром, старою ковдрою, пляшкою з балкона — чим було. Він знав, куди натиснути, що загасити першочергово, як перекрити вогню шлях. У таких місцях глухота була навіть перевагою. Він не реагував на крики — тільки на рух, жар, дим. Коли черговий під’їзд почав стихати, він спустився вниз — мокрий, із сажею під очима. І тоді побачив, як біля іншого входу двоє хлопців стояли в ступорі. У коридорі, на старому кріслі, сиділа бабуся — сива, легка, мов сіно. Вона усміхалась криво, але погляд тримала рівно. Хлопці щось обговорювали. Лелій підійшов. Подивився на неї. Та подивилась у відповідь — прямо. І знову всміхнулась. Він усміхнувся теж, показав жест — принцеса, з уявною короною, що тримається на голові. Вона зітхнула, ніби дозволила. Лелій підхопив її на руки. Бабця була легка, але час робить своє — тіло відчуло кожен крок. Він не думав. Просто йшов. Чотири поверхи сходами, потім ще біг вулицею. Близько двох сотень метрів. Пульс був спокійним лише перші хвилини, потім почало колоти в боці, але бабуся спокійно тримала його за плече. Не стискала — просто торкалась, як та сама вага зранку. Він не зупинявся. Вже за будинком, серед трави, він обережно передав її на руки жінці в жилетці. Та встигла лише кивнути й подати ковдру. І тільки тоді Лелій присів. Дихання було уривчастим, тіло тремтіло. М’язи повільно здавались. Але всередині було щось інше — тепле й мовчазне, як погляд, який усе зрозумів. Вже після того, як він передав бабусю у ковдру, і коли ноги почали потроху згадувати, що вони не залізні, Лелій усе одно повернувся назад. Ще трохи допомагав — де затягти шланг, де погасити ковдрою, де винести ще одне відро з водою, бо хтось не встиг. Пальці тремтіли, але діяли. Тіло було втомлене, та не вичерпане. Коли приїхали пожежники, їх було більше, ніж зазвичай. Дехто подякував одразу, хтось лише торкнувся плеча. Один із них навіть стиснув Волену руку, а Лелію просто кивнув — поважно, без зайвих пояснень. Вони з Воленом відійшли убік, у тінь від обгорілої липи. Волен дістав саморобну цигарку, запалив, повільно видихнув. Лелій оглядав усе довкола. Розбиті шибки. Сіра кіптява на стінах. Люди, що сидять на бордюрах і п’ють воду маленькими ковтками. І серед усього цього — вона. Жінка. Бліда. Худорлява. У довгому білому вбранні, що трохи тяглося по землі. Вона не рухалась метушливо. Навпаки — повільно, спокійно, наче не була тут тілом, тільки вагою погляду. І торкалась лише плечей. Тихо, наче перевіряла, чи всі ще живі. Люди, до яких вона торкалась, не озиралися, не реагували, але щось у їхньому стані змінювалося — наче ставали легшими. Лелій повернувся до Волена, щоб показати це. Але той уже розмовляв — не просто так, а захоплено. Перед ним стояли дві дівчини. Одна щось питала, інша — вже поверталась до Лелія з усмішкою. Вона підійшла, привіталась жестом, точним та м’яким, і додала: — Дарія. Дуже приємно. Лелій завмер. Таке траплялось нечасто. Вкрай рідко хтось умів говорити мовою, якою він жив. Дарія помітила його здивування — усміхнулась ще трохи сором’язливіше. — Мій тато — глухий. Я навчилась від нього. Трохи, але вистачає. Поруч стояла її подруга — молодша, із запиленими щоками, але внутрішньо спокійна. — Це моя бабуся, — показала вона. — Та сама, яку ти виніс. Ми… дуже вдячні. Лелій почухав потилицю, усміхнувся, знизав плечима: — Та нічого такого. Просто я був ближче. Та й… швидший. Це міг зробити будь-хто. Дарія кивнула, а потім додала: — Ми ввечері принесемо випічку. Домашню. Як подяку. — Не треба, — показав він. — Але буде приємно, — додала вона. — Ну… — Лелій озирнувся на Волена, який уже хитро поглядав убік — — Гаразд. Тоді ми чекатимемо. З нетерпінням, — пальці показали це трохи театрально. Дарія всміхнулась ще раз. Вклонилась по-справжньому, не формально. Її подруга зробила те саме. Потім обидві повернулись до бабусі, яка сиділа вже посеред трьох ковдр, наче в гнізді. Коли вони відійшли, Волен підморгнув — не хитро, а по-дружньому. І жестом показав: йдемо, бо пахнемо димом, виглядаємо, як попіл. Лелій кивнув. Пора додому. Митися. І, здається, вперше за довгий час — чекати вечора.