Спочатку:
На сторінку книги
Раніше весна для мене завжди була чимось ясним. М’яким, як полуденне світло, що лягало на старі лави біля хати. Її повернення було майже святом. Що вже казати — саме на початку весни в мене день народження. Але тепер… Без нього весна приходить якось інакше. Ніби темніша, ніж найдовша ніч, ніж сама зима, що ніколи не мала кінця. Мій Ладо… Він пішов тоді до сусіднього села, через гору. Його просили почекати — казали, що земля сповзає після дощів, що стежки змінюються. Але хіба міг він боятися? Ми обоє виросли тут. Кожен камінь здавався знайомим. Місцевість знали краще, ніж тих кількадесят облич у нашому селі Сиві Вершини. Ми тільки-но закінчили школу. Лише встигли навчитись називати своє почуття любов’ю. А потім… Він зник. Кажуть, що три місяці — тривалий час. Що надія втомлюється. Але я не знаю, як це — перестати чекати. Там, за горами, є печери, в яких люди ховалися й через пів року поверталися живими. Я чула такі історії. І я все ще вірю. Так, можна!
