Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
— Леля! — кличе мама знизу. Її голос відлунює по стінах так, ніби дім став більшим, відколи він пішов. — Доню, ти чуєш? Ти пам’ятаєш, ми збиралися сьогодні до бабусі. Я не одразу відповідаю. Сиджу в кімнаті, зошит відкритий на сторінці, де починається весна. Де слова, які мені важко дочитати вголос. Я тихо закриваю щоденник — так, ніби разом із ним можна заховати всі думки. — Йду, — нарешті кажу. На першому поверсі мама вже поправляє хустину. Вона дивиться на мене так, як дивляться на того, хто щось втратив і не знає, як це віддати назад. Вона пропонує перекусити — пиріжки ще теплі, пахнуть маком і ваніллю, — але я відмовляюсь. Їсти не хочеться. Ми виходимо на ґанок. Повітря свіже, пахне мокрою землею, першими квітами, весною, що прокидається попри все. Я йду поруч із мамою, дивлюся по сторонах. Сусіди вітаються — коротке «добридень», обережні усмішки, які одразу тануть. Вони відводять погляд, бо знають, що мені тяжко. І їм ніяково, бо ще кілька місяців тому ті самі люди зупиняли нас на дорозі й казали, які ми гарні разом. Я пам’ятаю, як бабуся тоді простягнула мені маленьку булавку від зурочень. «Щоб не наврочили», — шепотіла вона. Ми минаємо школу. Сірий фасад, знайомий запах пилу й глини. Тут усе нагадує про нього. Про наші руки, що торкалися один одного випадково й не зовсім. Про те, як я думала, що весна ніколи не закінчиться. Інколи мені здається, що все це місце зроблено з його голосу й тіні. Кожен двір, кожна стежка нагадує. Може, варто послухати сестру й поїхати до міста? Вона казала, що там легше забути. Але чи хочу я забувати? Бабуся стоїть у дверях, схиливши голову набік. Її хустина така стара, що колір давно вже вицвів, лишивши тільки відтінок часу. Вона притискає мене до себе, пахне чимось знайомим — сушеними травами й піччю, що давно не розпалювали як слід. — Заходь, дитино, — бурмоче вона мені над вухом. — Холодно надворі. Мама вже в сінях розкладає сумки. Я знімаю пальто, озираюся. Тут усе так само, як було, коли ми востаннє приходили разом із Ладо. Та сама ікона над дверима. Та сама печатка спокою в кожній дрібниці. Бабуся сідає на лаву й дивиться на мене уважно. Її руки лежать на колінах, шкіра тонка, мов пергамент. — Як ти себе почуваєш, Лелю? — питає тихо. Я зводжу плечі. Відповідати хочеться менше за все. — Думаю… — кажу після паузи. — Може, й справді поїхати в місто. Щоб… менше всього цього було. Знайомого. Бабуся киває. У її очах стільки втоми, ніби вона прожила за мене всі ці місяці. — То нічого страшного. Духи допоможуть, — мовить вона нарешті. — Ма… — пер***ває мама. Вона навіть не обертається, розкладаючи крупу по банках. — Ну, будь ласка. Тільки без цього. Бабуся кидає на неї довгий, важкий погляд. — Пропала віра,— її голос хрипкий, ображений. — А вони ж завжди поряд були. І допомагали, коли люди просили. А тепер… — Годі, — каже мама ще тихіше. — Не треба їй голову забивати. Я минаю їх обох і заходжу всередину хати. У центрі стоїть стара піч. Я торкаюся долонею — ледь тепла. Дров немає. Я виходжу надвір до дровниці. Холод огортає плечі, і я стискаю комір пальта. — Ба, — кидаю я у прочинене вікно, вже сердитіше, ніж хотіла. — Чого не покликала раніше? Тут зовсім порожньо. Дров хоч кілька було б… — Не переживай, внучко, — обізвалася бабуся з хати. — Сусіди обіцяли ще годину тому занести. — Я зараз сама сходжу, — каже мама, вже обмотуючи хустину тугіше. — Нічого, — відповідаю я. — Я сама. Все гаразд. Я знову натягую рукавиці, виходжу на дорогу. Двір сусідів — зовсім недалеко. Їхній паркан завжди здавався вищим за інші, хоча, може, то лише здавалося, бо саме за ним почалась моя перша історія. Я й досі не пам’ятаю, як це було точно. Мені тоді було років п’ять чи шість. Мама казала, що ми з бабусею прийшли по молоко. А потім — гуркіт крил, хрипке шипіння. Велика біла гуска кинулась на мене, а Ладо, ще зовсім малий, відкинув відро й став переді мною, як якийсь казковий лицар. Потім з’ясувалося, що за нами тяглися кілька гусят і мама-гуска вирішила боронити дітей. Тоді вона добре надавала Ладові крилами, але він майже не плакав. Тільки втягнув підборіддя й сказав, що я можу не боятись. Ця згадка раптом повертає весні трохи світла. І мені — посмішку. Я підходжу до двору. Тут усе так само — вікно з білими фіранками, які щоранку полоскала його мама, дерев’яна лавка біля порогу. Мій подих білий у холодному повітрі. Я кладу руку на прочинені двері й тихо стукаю. — Добридень… — кажу в темряву. — Це я… Леля. Ступаю всередину. Очам потрібен час, щоб звикнути. Темрява густіша, ніж здається з порога. Повільно вирізняю силуети. Його мама сидить на стільці, обличчя в долонях. А хтось стоїть перед нею, нахилившись, і сміється — тихо, тим самим голосом, що я знала краще за будь-який інший. Біле волосся падає йому на чоло. Але все інше — таке знайоме, що в грудях холоне повітря. Він. Живий. Цілий. Мама Ладо ридма ридає, а він обіймає її, мов нічого не сталося. Я стою біля дверей і не можу змусити себе повірити, що це правда.

Михайло Філоненко
Межа між

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!