Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Я стою біля порогу. Мені здається, що ноги приросли до підлоги, що якби я спробувала ступити, вони розсипалися б під вагою всіх цих місяців. Мозок намагається знайти пояснення, виправдання, хоч якусь зачіпку, щоб не здатися божевільною. Я думаю про галюцинації — так буває, коли довго чекаєш. Про сни наяву — бабуся казала, що інколи душа бачить те, чого ще нема. Про те, що це не він, що зараз він підніме голову, і я побачу чуже обличчя. Я чую власний подих, частий і короткий, наче в мене забрали половину легень. І бачу його — біле волосся, що падає на чоло, руки, що колись були такими знайомими, плечі, які я пам’ятала в темряві. Серце гупає так гучно, що мені хочеться затулити вуха. Я відчуваю, як по обличчю котиться щось тепле — сльоза, потім іще одна. А ноги все стоять. Ніби тіло розуміє більше за мене: що щось тут не так, що не можна рушати. Що крок уперед може коштувати чогось більшого за страх. Але я дивлюся, як він повертає голову. Повільно, обережно, наче боїться налякати. Очі. Його очі — того самого кольору, в якому я колись училася читати власне ім’я. І ця усмішка. Така знайома, що в мене в грудях щось стискається до болю, а потім — розсипається. — Лелю, — каже він. Голос рівний, ніби жодного дня не минуло. Ніби не було ночей, коли я прокидалася, шукаючи його рукою в холодній темряві. Я не відповідаю. Я не вмію зараз говорити. Я тільки дивлюся, як він підіймає руки — запрошення до обіймів, до повернення, до чогось, що було більшим за нас обох. Цей рух ламає мою нерухомість так само легко, як вітер ламає суху траву. Я роблю крок. Ще один. Ноги самі несуть мене, хоч я не впевнена, що це справді моє рішення. Я йду до нього так, ніби більше нічого у світі не залишилося — ані страху, ані сорому, тільки цей крок і ще один. І коли я нарешті торкаюсь його грудей, мене накриває хвиля тепла. Не примарного — справжнього. Теплого, живого. Я відчуваю його запах — знайомий і до болю рідний. Так пахне дім після дощу. Так пахнув він, коли повертався з вечірніх прогулянок. — Мій вогнику… — каже він тихо, і від цих слів у мене обривається голос. Я хапаю рот долонею, але вже пізно — ридання вириваються самі. Я плачу так, що мене хитає вперед-назад. Плачу про все: про ті дні, коли чекала, про ночі, коли хотіла забути, про страх, що зараз прокинуся. Він обіймає мене міцно. Його руки — ті самі. Його тепло — справжнє. Його подих лоскоче мою скроню. І я думаю, що якби зараз хтось сказав мені: — Це сон, — я б не повірила. Час розмивається. Хтось говорить, хтось плаче, хтось щось питає — але всі звуки стають ніби далекими, приглушеними. Я тримаюся за нього так, наче це єдине, що втримує мене на поверхні. Може, так і є. Бо якщо він повернувся — значить, весна справді існує. І значить, я ще маю сили дихати. Я й досі не розумію, як усе це сталося. Наче хтось розчинив межі мого світу й долив туди інше життя, в якому він повернувся. Я пам’ятаю його запах, пам’ятаю дотик теплих рук, пам’ятаю, як ми стояли біля порогу, не зводячи очей одне від одного. Потім усе попливло — не як уві сні, а як буває, коли дуже довго не їв, а потім раптом тебе пригощають теплим хлібом і солодким молоком. Хтось плаче, хтось сміється, хтось торкається мого плеча, питає, чи я не зомлію. Його мама все повторює, що Господь милостивий. А бабуся тихо шепоче про духів, що зглянулися на людську любов. Мені хочеться сказати, що це не може бути правдою — але слова не з’являються. Я тільки тримаю його за руку, бо боюся, що варто відпустити — і він щезне. Повертається його батько. Він довго мовчить у дверях, наче боїться рушити, бо тоді доведеться визнати, що син справді живий. А потім обіймає його так, що в грудях стискається і в мене, і в кожного, хто бачить. Я більше не пам’ятаю, хто сказав, що треба сідати за стіл. Просто раптом ми вже всі там — дві сім’ї, що раніше знали одне одного так близько, що майже зливалися. Тепер ми разом сидимо, наче нічого не було. Наче й справді можна отак повернути людину, якщо достатньо часу чекати. На столі парує суп, пахне хлібом і свіжими травами. Хтось дякує Богові, хтось — духам, хтось просто удачі. Хтось мовчить, бо нема слів. Я мовчу. Бо боюся, що як тільки скажу щось уголос, це все розсиплеться. Минає день. Минають години, що тягнуться й ллються, як солодка втома. Сонце сідає так само повільно, як колись, коли ми з ним проводжали вечори біля школи. І ось вже ми сидимо вдвох на лаві під старою грушою. Ніч повільно сходить із гір, обгортаючи все м’яким холодом. Я дивлюся на нього й не вірю. Все ще не вірю. — Я досі… — кажу тихо, наче боюся сполохати його голосом. — Досі не можу це зрозуміти. Це… Це щось нереальне. А тобі як? Ти сам… Ти взагалі віриш, що це все по-справжньому? Він сміється. Цей сміх такий же, як був колись — теплий, трохи хрипкий. Він повертає до мене голову, і в його очах відбиваються ліхтарі. — Не те слово, — каже він. — Інколи й мені здається, що ось-ось прокинуся. Він трохи замовкає, а тоді зітхає. — Я… багато просив духів. І беріг їжу. Якби не одна печера, мене б, мабуть, вже втягнуло під землю. Кажуть, ті місця внизу виводять аж до Лисої Галявини. Але тепер… тепер головне — що все добре. Він раптом підіймає руку й проводить пальцями по власному волоссю. У темряві воно справді здається білим, як сніг. — А ще тепер нам треба бути обережнішими, — додає він тихіше. Я нахиляю голову набік. — Чому? Він серйознішає. Його рука знову торкається пасма. — Бо тепер я, мабуть, як сніг, — він усміхається кутками вуст. — Візьмеш — і розтану від твого вогню. Мені хочеться плакати й сміятися водночас. Я сміюся — тихо, щиро, ніби цей жарт розтопив щось у мені, що досі було каменем. Я підіймаю руку й легенько штовхаю його кулачком у бік. — Дурний, — кажу. — Нікуди ти не розтанеш. Він нахиляється й цілує мене в тім’я. Тепло його дотику розливається по шкірі, і на мить мені здається, що цього разу я таки прокинуся. Але я не прокидаюся. Ми ще довго сидимо так, нічого не кажучи. Я слухаю, як десь у темряві співає цвіркун, як шурхоче вітер у траві, як його подих лоскоче мою скроню. Нарешті двері прочиняються. Мама виходить на ґанок. Вона дивиться на нас так, ніби розуміє все й водночас не вірить нічому. — Леле, — каже вона м’яко. — Я все розумію, але завтра ще буде день. Вам треба відпочити. Я підіймаю голову, дивлюся йому в очі. Мені страшно від думки, що доведеться йти, але я знаю — треба. Нахиляюсь і обіймаю його так міцно, як тільки можу. Відчуваю його тепло, його руку на своїй спині. — До завтра, — кажу. І в цих двох словах усе: віра, надія, крихка впевненість. — До завтра, — відповідає він. Його голос звучить так упевнено, що я вперше за довгий час думаю: Може, справді все буде добре. Уночі, коли дім затих, я довго лежала, дивлячись у темряву. Мені здавалося, що якщо заплющу очі, він знову зникне — ніби весь цей день був лише бажанням, таким сильним, що воно вигадало свою реальність. Я потяглася рукою до тумбочки, дістала старий блокнот. Відкрила його на чистій сторінці. Кілька секунд просто дивилася на білий папір, намагаючись знайти слова. Я не знаю, як це описати. Мені хочеться вірити, що ти справді повернувся. Що твої руки й голос — не сон. Я сьогодні дивилася на тебе й думала, що, може, ніхто не здатен пережити таке й лишитися тим самим. Ти смієшся, але я бачу, що всередині ти вже інший. І все одно… Я вдячна, що ти є. Я провела пальцями по рядках. Запах паперу, тепло ковдри, шепіт вітру за вікном — усе зливалося в єдину м’яку втому. Я заплющила очі й подумала: «Який же важкий шлях ти пройшов та що ти там пережив...» І заснула, поклавши блокнот на груди. Ранок настав швидше, ніж я сподівалася. Я вмилася холодною водою, що пахла джерелом, сказала мамі тихе: — Доброго ранку, — і ковтнула шматочок хліба з медом, аби не затримуватися. Мама тільки кивнула й посміхнулася — зморено, але щиро. Я йшла дорогою так швидко, що здавалося: варто трохи прискоритися — і я побіжу. Земля ще була прохолодною, роса чіплялася до країв спідниці. Коли я підійшла до двору, він уже там був. Стояв із сокирою біля великої купи дров і так захоплено працював, що не помічав нічого довкола. Поряд, спершись ліктем об паркан, сидів його батько й пив каву з глиняного кухля. З куточків рота в нього тягнувся тонкий димок — цигарка жевріла у пальцях. — Доброго ранку, Лелю, — гукнув він, коли побачив мене. — Бачиш, що витворяє? Тільки вчора повернувся після такого, а вже дрова коле. Ну силач, ну хазяїн! Ладо, почувши його слова, підняв голову. На обличчі була усмішка, така широка й світла, що я ледь не засміялася. Він перевів дух і обтер долонею чоло. — Та я радий, що можу хоч щось робити, — він знову підняв сокиру, але зупинився, глянувши на мене. — Мамин борщ стільки сил додає, що, здається, я ще й сарай новий поставлю, якщо треба. — Ти чула, жінко?! — крикнув його батько в глибину хати, сміючись. — Каже, сарай побудує! Я сіла на край лавки біля дровниці. Хотілося просто дивитися, як він працює. Його рухи були такими звичними, спокійними, що на мить усе виглядало так, ніби ніяких трьох місяців не було. Він ще трохи поколов дрова, потім пішов у душ. Я чекала на нього, слухаючи, як його батько розповідає, хто приходив учора подивитися й привітати. Коли Ладо повернувся, волосся ще було мокре, на плечі він накинув стару сорочку. Він усміхнувся, підходячи ближче. — Підемо прогуляємось? — спитав так, ніби питав про щось зовсім буденне. — Я так скучив за всім цим. І… за тобою найбільше. Я кивнула. І ми пішли — повільно, наче боялися порушити цей дивний спокій. Дорогою люди зупинялися, віталися. Хтось обіймав його, хтось стискав руки. Хтось запрошував на чай. Він кивав, усміхався, перекидався словами, і з кожною хвилиною його обличчя світлішало ще дужче. Наче він справді народився вдруге. Я йшла поряд і думала, що, мабуть, так і є. Ми дісталися краю села, де починалася стежка в гори. Він зупинився. Довго дивився туди, мов на щось, що залишив у собі назавжди. — Гори мені вже набридли, — сказав тихо. — Ходімо краще до школи. Поки нема навчального року, заліземо на дах і подивимось на село згори. Як колись. — Ходімо, — відповіла я. По дорозі я озирнулася на нього. — Як ти себе почуваєш? Справді добре? Він розправив плечі й всміхнувся. — Чудово, — глянув на небо. — Наче заново народився. Після тієї печери… я ніби весь світ бачу інакше. Біля школи на ґанку сидів старий сторож. Побачивши Ладо, спершу піднявся й простяг руку, радісний. — От і ти, хлопче… — пробурмотів він. — Добре, що повернувся. Вони потиснули руки. Але потім сторож раптом затримав його долоню у своїй. Подивився пильно, так, що я відчула, як у животі холоне. — Вам… вам не варто тут залишатися, — тихо сказав він. — І тобі… краще піти додому. Поки все не стало гірше. Я не зрозуміла. Хотіла щось спитати, але Ладо перехопив мій погляд. У його очах на мить промайнуло щось — тінь чи здригання, я не знаю. А потім він усміхнувся. — Гаразд, — кивнув він спокійно. — Іншим разом. Дякую, дідусю. Ми відійшли. Я ще раз озирнулась — сторож усе дивився нам услід, не кліпаючи. — Не засмучуйся, — сказала я, стиха. — Ми ще підемо. — Та нічого, — відповів він. — Я пізніше домовлюсь. Не скасовується. А зараз… Хочеш додому? Якщо не вийшло на школу задертися — можна хоч маминим борщем зігрітися. Я кивнула. І ми пішли назад — повільно, боком торкаючись плечима, щоб переконатися, що все це не зникне.

Михайло Філоненко
Межа між

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу куплену книгу!