Раді Вас бачити!

Не те, щоб я ніколи не любила чи не чула класичну музику, але останнім часом її стало в моєму житті аж занадто багато. Почну по порядку.

   Недавно я переїхала до нової зйомної квартири в багатоповерхівку. І все було добре на початку, особливо мені сподобалася помірна ціна в такій комфортабельній квартирі! Тепер я розумію, чому ця ціна була аж занадто привабливою. Недолік виліз, наче прищ після об′їдання солодким! Мій сусід виявився музикантом. І не просто музикантом, а тим, що грає щодня по кілька годин! Це нічого, все в дозволений час і не суперечить домовому регламенту. Але ось уже через місяць мого проживання тут це стало добряче діяти на нерви! Та схоже, що я була одна така, оскільки не чула, щоб хтось ще скаржився, хоч із сусідами я вже трішки перезнайомилася. Всі або звикли, або можливо це дійсно марна справа. І найцікавіше, що самого сусіда, за весь час проживання, я ніколи не бачила. 

   Щодня було щось новеньке в репертуарі цього юного генія, але й були композиції, які він виконував постійно - я їх знала на слух, але оригінальну назву – ні. Зі світом класики до цього я ніколи не стикалася. Хіба що під час прослуховування радіохвилі «Українське радіо. Культура».

 І ось, коли я перебісилася і змирилася з такою «родзинкою» свого помешкання, то на другий місяць мого проживання тут я стала помічати, що мимоволі заслуховуюся цією вишуканою грою. Інколи, в особливо невдалі і гнітючі дні, я сідала, слухала цей сеанс музики і через кілька годин з подивом помічала, що голова стає легшою від тяжких думок, а в цих самих думках настає просвітління і світ вже не здається таким пасмурно-паскудним! З'являлася тяга знову почати щось робити чи навіть творити! І все частіше малювати свої картина я починала тоді, коли звучали музичні етюди з-за стіни.

  Я поміркувала над цим і дійшла висновку, що якимось дивним чином ця його музика позитивно впливала на мою постійну депресивність. Деякі симптоми ставали легшими, а деякі геть зникли. Ні, я не кажу, що це панацея, може це якимось чином впливає саме на мої мозкові хвилі, а комусь іншому буде недієвим. Та поки воно діє – я із задоволенням користуватимуся цією музикотерапією!

   Мій робочий графік був від раннього ранку і до обіду, тому приходила додому я близько 15:30, а о 16:00 і до 18:00 розпочинався концерт. Невдовзі я звернула увагу, що поспішаю додому не тому, що хочу нарешті змити із себе вуличний пил і розслабитися, а для того, щоб...почути ці його концерти... Дожилася.

   Концерти продовжувалися із дня в день і не припинялися навіть у вихідні! Так продовжувалося кілька місяців, поки одного дня замість жаданої музики я не почула за стінкою тишу, яка триває вже понад тиждень.

   Наступного ранку я зайнялася своїм звичайним ритуалом, який я люблю робити щосуботи - купую велику ароматну каву з корицею, повертаюся до свого будинку та починаю попивати її на своїй новій лавці, зустрічаючи схід сонця. Я любила ці ранки, бо вони надихали до творчості. І після півгодинного надихання я йшла в квартиру малювати. В мене була невелика купка картин і кілька з них навіть брали виставляти мої знайомі. Але, коли це знайомі, то до кінця складно сказати чи картини дійсно були чогось варті, чи це просто по знайомству?.. Для мене ж вони були, як і для кожного творця його дітище – найпрекрасніші.

   Так, зазвичай, минали мої суботні ранки. Але не сьогодні. Сьогодні в мене була компанія? Ще здалеку я помітила біля нашої під′їздної лавки якогось патлатого хлопця, схожого зовнішністю чи то на металіста, не то на панка, який щойно вирвався з натовпу ошалілих фанаток. Мій подив був логічним, оскільки година рання - близько сьомої. Літній час невпинно наближався до осені і навколо не прокинулися ще навіть круки, лише холодний вітер тріпотів у жовтіючих кронах дерев.

Підійшовши ближче я зрозуміла, що зір мене все ж підвів і хоч його вигляд і був із замашками стилю виконувачів тяжкої музики, проте не так, щоб аж випалювати сітківку ока: зачіска довша, ніж у звичайних чоловіків з темним неслухняним волоссям, картаті фіолетові штани, коричнева косуха, на ногах фіолетові кросівки. Блідий, наче з хреста знятий. І це не хлопець, як я спочатку думала, а цілком сформований чоловік, років 30. Ще - в цього чоловіка була купа браслетів на руках: кольорові, срібні, гумові, дивно, що на шиї нічого. І коричневі очі, які ось уже кілька хвилин як суворо дивилися на мене. В руках він теж мав стаканчик. Тільки невідомо з чим: чи то з кавою, чи то, як у вранішніх пияк-похмеляк – з чимось міцнішим.

    Колючий погляд цього чоловіка продовжував мене свердлити, тож я із ввічливості привіталася. І саме з цього привітання і почався мій кошмар.

- Ви впевнені, панно, що ранок добрий? – почула я голос не менш суворий, ніж вираз чоловічого обличчя.

- Тааак... А щось не так? - всередині почала підійматися тривога - а раптом він маніяк?! Крадькома озирнувшись я почала шукати шляхи відступу і можливе знаряддя оборони.

- Можливо вам все й так, але ви мені вже не перший день заважаєте займатися!

- Перепрошую, щооо?? - добре, що я до цього ковтнула каву, бо точно нею подавилася б.

- О. то у вас не лише з квартирою проблеми, а й зі здоров'ям? До отоларинголога давно зверталися?

- Ви зараз з якого дива маєте таку нахабність мене ображати і до того ж переходити на особистості?! - я схаменулася і почала відбивати його наступи. Добра новина полягала в тому, що він не маніяк, погана - він мабуть хтось із сусідів і в нього якісь проблеми зі мною? Точніше, як він сказав - з моєю квартирою.

- Я нікого тут аніскілечки не ображав, а констатував факти. Це по-перше, - не вгавав панко-металіст. - А, по-друге, скільки можна просити привести до ладу ваші труби у ванній?! Вони, наче привиди, які кричать в глибокий колодязь! І я неодноразово виказував дуже ввічливі прохання не гупати по квартирі так, наче ви не людина, а бегемотиха! - він презирливо окинув поглядом тістечко, яке висіло в пакетику на моїй руці. - Хоча, може так і не далеко з такими харчовими звичками...

- Знаєте, що, ви... чванливий довбень! От ви хто! Як можна так ставитися до незнайомої людини, тим паче, якщо вам там щось від цієї самої людини треба?! Ви повнісінький хам, якого мабуть лише вчора випустили з печери і який ніколи не бачив живих людей! Я ніскілечки не розумію, що ви від мене хочете, які труби, які бегемоти, агов?! - я зі злістю тицьнула в нього своїм бордовим манікюром. - Чи ви просто якийсь троль, який прийшов з іншого району зірватися на рандомній людині, виплеснути свій негатив, наговорити бридоти і втекти? То я зараз поліцію викличу! Тут на під'їзді камери, - я брехала, але ж він цього точно не дізнається, - і вони записали всі ваші дії! Адже ви ніякий не сусід, бо я вас тут вперше бачу! - я викричалася і стала відсапуватися, очікуючи, що він почне відступати, а ще краще - втече!

   Та тут сталося дещо дивне. Моя сусідка з п'ятого поверху поверталася з нічної зміни. Я хотіла її зупинити і попросити допомоги з цим знайдою і стати свідком для поліції, але вона широко позіхаючи привіталася і зникла за вхідними дверима, ввівши мене в ступор. А все тому, що вона привіталася, звертаючись до нас по імені: Христино - моє і Стефане – очевидно ім'я цього чоловіка.

   Я знову перевела погляд на, як з′ясувалося, Стефана.

- Що? – насмішкувато запитав він. - Пані Лариса дала вам підтвердження того, що я не маніяк і не психічно хворий, про що ви либонь встигли нафантазувати??

   А він таки не дурень, лише вдало прикидався. Але те, що він хамло і віслюк - це без сумніву.

- Добре, пане Стефане. Я Христина, хоча це ви теж уже знаєте. Отож, давайте мирно вирішимо ті питання, які вас непокоять, - я в примирливому жесті запропонувала йому сісти на лавку розбрату. - Пане Стефане, ви впевнені, що все, що було раніше вами оголошено стосується мене, тобто моєї квартири, моїх труб у ванній, може ви помилилися? - про гупання бегемота я тактично не згадувала, пробуючи розв'язати цю халепу і не погиркатися знову.

- А ви думаєте, пані Христино, - я акуратно присіла скраю лавки, а він розкинувся, закидаючи ногу на ногу і вичавлюючи із себе гиденьку посмішку, - що я, проживши в цьому будинку від народження, не знатиму, хто і в якій квартирі мешкає?

- Та звідки ж мені знати, скільки ви тут живете, я вас вперше бачу! Хоча я знайома майже з усіма сусідами! - здається мені, що більше я ніколи не релаксуватиму тут з кавою, тому що єдине, з чим ця лавка в мене асоціюватиметься – цей чоловік, від якого мені просто зараз  хочеться чкурнути якнайдалі!

- Добре, припустимо, ви мене не знаєте. Але ж ви є в загальній групі будинку? Чи хочете сказати, що я весь цей час, стільки разів писав і ввічливо просив вирішити проблему все-таки привида?

   Група, група... Я намагалася активно думати, про що мова, а він за кілька секунд протягнув мені телефон з відкритим чатом. Мене одразу осінило - група ОСББ, куди мене додали в перший же день, але я вимикнула звук і так жодного разу за ці місяці туди і не зазирнула. А зараз я читала більше десятка повідомлень, звернених до мене, де дійсно прохали полагодити чи то кран, чи труби, які були дуже гучними. І ходити тихіше мене теж просили. Дехто в групі навіть ставив емоджі, які сміються до сліз на його повідомлення. Що ж, тепер принаймні зрозумілі деякі фразочки підстаркуватих чоловіків про "добру вдачу і тяжку ходу", які вони мені кидали поза очі. Але, звісно, я цього всього і близько не знала, бо не бачила.

- Зараз ви скажете, що вимикнули повідомлення і не читали нічого?

- Так... - розгублено відповіла я повертаючи телефон.

- Припустимо. А чому на особисті повідомлення не відповідали?

- Я не відкриваю повідомлення від незнайомих людей, раптом щось небезпечне.

- Як зручно, еге ж?

- Ви зараз натякаєте, що я це все спеціально, щоб вас побісити чи що? - я роззлючено зиркнула в карі очі.

- Ви самі це сказали.

- Та ви великий маніпулятор, не вважаєте? Хоч вам і байдуже, але я скажу - ні, я це все не спеціально і про ваше існування, як і про те, що завдаю вам клопоту я не знала. Я з понеділка вирішу питання з краном. Незнаю, що вас там не влаштовує, але я нічого не помічала. Тим паче стіни...хоча стіни, до речі, такі собі. Єдиний плюс - можна послухати майстерну гру одного з наших сусідів. От на нього ви чомусь не скаржитеся! Ви ж теж маєте його чути! І я не думаю, що мій кран гучніший за його гру! І тим паче, що його музика лунає набагато довше, ніж я користуюся краном! Чи тут у вас спрацювали двоякі стандарти – музика – то приємно, а кран – то не таке мелодійне на слух? - я вже сумнівалася в адекватності того, що говорю, бо весь цей час мене гіпнотизували ці карі очі, які із ворожих в якийсь момент перетворилися на колір теплого какао.

- Ви сказали, що гра вам подобається? – я готова була до будь-якого запитання, окрім цього.

- Ну, так, дуже гарно і заспокійливо. Спочатку, звісно, на початку переїзду, це дуже бісило і я навіть в ті години йшла гуляти, щоб музика не діяла мені на нерви, а потім мені стало дуже подобатися. Тільки останнім часом чомусь гра припинилася.

- А хочете я вам скажу, пані Христино, чому гра припинилася? - знову вираз обличчя чоловіка став ворожим.

- Ччомуу? - злякано затинаючись перепитала я і вже десь глибоко всередині здогадувалася, якою буде відповідь.

- А все тому, люба моя сусідонько, - він піднявся і я підскочила за ним слідом, - що одна дуже нерозважлива дівчина псує спокій та натхнення піаніста своїми кранами і своїми гупаннями, збиваючи його з налаштування на гру! Востаннє попереджаю - розберіться з цим, - закінчивши він просто пішов до дверей під'їзду, викидаючи на ходу стаканчик. - І Христино, - він напівобернувся біля відчинених дверей, - дякую за високу оцінку моєї гри на роялі, в європейських театрах, де я виступаю такого безумовно не почуєш, але мені дуже приємно, дякую.

   Остання усмішка, яку він мені кинув здалася щирою, хоч його слова і були просякнуті сарказмом та іронією. Що ж, хотіла побачити сусіда – ось - будь ласка. Та ще й з багажем претензій, скільки в мене ніколи не було до всіх моїх колишніх разом взятих! Може в нього і жінок не було, бо цей чоловік геть не вміє спілкуватися з ними?! Все може бути, адже такий талант дійсно вартує купи витраченого часу, може єдині стосунки за все життя в нього і були лише з тим музичним інструментом.