А потім Стефан знову зник на тиждень: чоловіка не було ні чутно, ні видно. Так було до чергового ранку суботи, коли я зустріла його на тому ж місці – біля лавки. Лише з одним виключенням – сьогодні ні на його обличчі, ні в діях не було жодної краплі негативу.
- А де моя кава? - замість привітання поцікавився піаніст. Він був з дорожньою сумкою і складалося враження, наче він щойно прибув звікись.
- В кав'ярні, - буркнула я і сама собі здивувалася - що мене спонукало наїжачитися?
- Минулого разу ти була більш привітною, незважаючи на обставини, - констатував чоловік, але посміхатися не перестав. Та ще ж ця посмішка була така…от наче він один знає якусь таємницю і не поспішає ділитися нею зі мною!
- Справді? - я простягнула йому каву. - Ось, як обіцяла, тепер ми розрахувалися і я тобі нічого не винна, - та, чому ж всередині я відчувала образу і сум? Може тому, що тоді в моїй квартирі ми закінчили на дружній ноті і я очікувала, що наше спілкування продовжиться і він мені навіть сподобався! Так, я нарешті визнала, що цей чоловік мені сподобався! А він... зник на цілий тиждень - ні його, ні музики! А тепер - ось так легко і просто стоїть і либу давить! Хочеться придушити! Чи обійняти...
- Ну і чому ти на мене вовком дивишся? - озвучив Стефан свої думки.
- А як я маю дивитися?
- Еет, я в таке не граюся. Або кажи, що не так, або ця розмова не має сенсу.
- Ця розмова не мала сенсу від початку! - не витримала я. - Ти отримав каву, все, можеш іти додому чи ще кудись!
- Не хочу я нікуди йти, ця лавка настільки ж моя, наскільки і твоя. Навіть більше, бо, нагадую, я раніше тут почав жити, - задумливо промовив музикант надпиваючи каву.
- Дитячий садок! - випалила я і збиралася втекти в під'їзд, але чоловік спіймав мене за руку враз стаючи серйозним.
- Христю, щось сталося? - тільки, коли я побачила стурбованість в його очах, то схаменулася і зрозуміла, що поводжуся, як дитина, яка не може зрозуміти свою істину потребу!
Чому я так запалилася?! Адже ми навіть не те, що не друзі, ми навіть не приятелі! Один день гарно провели, а я вже собі накрутила, що ми будемо тісніше спілкуватися і що можливо я йому сподобаюся! Та, що там - я себе накрутила до того, що можливо я йому вже подобаюся! Боже, я нестерпна – завжди так роблю, тільки-но якийсь хлопець проявить до мене доброту і зацікавленість! А в реальності ми познайомилися за дивних умов, він мене облаяв, потім перепросив, звісно, а потім зіграв для мене пісню і все... Моя підсвідомість завважала це ледь не зізнанням в коханні! Який ідіотизм! Так, беру себе в руки і швидко прощаюся, щоб знову мозок не почав плекати зайвих надій.
- Вибач, Стефане, - почала я тактовно брехати, - але в мене не задався робочий тиждень, тож я не в гуморі і хотіла б побути наодинці, тому...
- Бути наодинці шкідливо, коли в тебе проблеми, - він присів на лавку і потягнув мене за рукав куртки, змушуючи приземлитися поруч. - Тому розповідай, мої вуха цього ранку лише для тебе!
Я шоковано відкривала і закривала рота, але зрештою пробурмотіла щось про те, що немає настрою і ми продовжили сидіти в тиші, милуючись навколишньою осінню, яка була в самісінькому розпалі та слухаючи ранкові переклички пернатих. Поруч з ним було затишно.
Незнаю, скільки ми так пиросиділи. Лише, коли вийшов сусід Микола з першого поверху вигулювати свого рудого песика, я зрозуміла, що замерзла і обернулася до Стефана. А той, наче читав мої думки.
- Пішли до мене, я привіз новий смачний чай з яблуком, тобі сподобається! І лавандовий мед, як обіцяв. Або заварю тобі смачної закордонної кави з нотками апельсина – такої ти ще точно не пила!
Частина 4: моє знайомство з побутом піаніста.
Квартира піаніста виявилася на диво меншою, ніж я очікувала. Все виконано у світлих кольорах, окрім кімнати, де був величний рояль. Вона була обставлена в темно-зеленій гамі, від чого складалося враження, що я перебуваю в лісовій оазі. Рояль – ось він - винуватець усіх цих подій, за які я мабуть маю бути вдячна. Видно було, що він активно експлуатувався, але й доглядали за ним так само ретельно.
- Христю, я готую каву чи чай? – пролунало з кухні.
- Так, давай каву, - я пішла на голос і шум кавомашини, перериваючи свої недоречні помисли. По дорозі мене зупинила картина, яка висіла на стіні – нескінченне лавандове поле на фоні чистого неба – я одразу уявила літній теплий вітерець і тягучий, насичений аромат квітів, який обіймає, наче кохана людина. Я так замріялася, що не помітила, коли ззаду підійшов Стефан.
- Красиво…
- Що? – я розгублено глянула на чоловіка.
- Картина кажу гарна.
- Так, дуже гарна, я обожнюю лаванду.
Хоч він і говорив про картину, та його погляд весь цей час бігав по моєму обличчю, наче намагаючись віднайти там якийсь одному йому відомий сенс. І я не втрималася.
- У мене щось на обличчі? – запитала я торкаючись пальцями своєї щоки.
- Ні, ні все ідеально.
- А чому ти тоді так дивився? – стало ніяково.
- Кава готова, пішли смакувати, - ми попрямували на кухню.
- Ого, яка в тебе весела кухня!
- Якщо під веселістю ти маєш на увазі тисячі різношерстих робіт моїх друзів-художників, тоді так – це дуже весело. Особливо, якщо посеред ночі якась із картин вирішить впасти.
Ми сіли за столик і я прийнялася розглядати всі ті картини на стінах: якісь були в реалістичному стилі, інші – в стилі експресіонізму, ще одні – явно пропагували кубізм або належали до футуристичної течії. Та найбільше мою увагу привернула картина виконана в романтичному стилі – здавалося повністю рожеве тло, яке складалося з дерев сакури і їх квіток – наче зародження нового життя, нового життєвого розділу, нового кохання.
- Де ти весь цей час був? – нарешті я не витримала і задала питання, яке мене найбільше хвилювало – і чхати мені на гординю чи самоповагу, про яку торочать різні гуру і деякі з моїх знайомих.
- А ти помітила мою відсутність? – хитро запитав він.
- Складно не помітити, коли ніхто не грає за стінкою.
- А, ну так, - він похмурнішав чи мені здалося? – Я їздив за кордон до сестри в гості, - якщо до цього він постійно з усмішкою зазирав мені в обличчя, то тепер його очі не відривалися від кухлика з кавою. Дивно.
- Я щось не те запитала? – я намагалася зрозуміти, звідки така зміна.
- Все гаразд, Христю. Я тобі дещо привіз, - на мій подив Стефан підхопився і кудись помчав, щоб через кілька секунд шарудіння і грюкання вручити мені продовгуватий пакунок. – Відкривай, сподіваюся тобі сподобається, сестра сказала, що це найкращі і вона сама такими користується. До речі, картину, яка тобі сподобалася, з лавандою, вона створила.
Я нічого не розуміла, але відкрила пакунок. Всередині були фарби. Ні, не просто фарби, а найкращий і найякісніший набір фарб, які мали коштувати ледь цілий статок!
- Дякую! Але навіщо? Вони ж коштують…
- Нічого не знаю, користуйся в задоволення і сподіваюся в скорому часі побачити ще кілька твоїх робіт. Чи може ти покажеш ті, що не були виставлені на твоїй кухні?
- Так, звісно, у мене ще є роботи, покажу, в будь-який час, коли захочеш, - я усміхнулася, коли Стефан знову сів за стіл навпроти мене і взяв кухлик з кавою до рук. І знову так дивиться, наче…незнаю. Підозріло він якось дивиться, і все тут. І ще й сестрі своїй про мене розповів...
- Слухай, Христю, а ти не хочеш прогулятися після кави? Мені дещо треба придбати в Торговому центрі, а ти б дуже допомогла з вибором.
- Та без проблем, я залюбки допоможу, - хоч я і мала ритуал щосуботи малювати, але сьогодні натхнення вже точно не прийде, тож, чому б і ні?
- Тоді я швиденько в душ, а ти почекай, почувайся, як вдома! Хоча ти і так майже вдома.
