Раді Вас бачити!

Я малюю тебе уві сні й наяву.

Я малюю тебе в сонячному небі й у рожевому серпанку літнього ранку. Я малюю тебе в зоряному небі — бо ти єдина й найпрекрасніша зірка, що коли-небудь сяяла над цим жалюгідним світом. Я малюю тебе на полотні, щоб навіть через сотні років нащадки падали навколішки перед твоєю красою, як сьогодні падають перед Моною Лізою чи Сикстинською Мадонною.

Я малюю лише тебе.

Бо ти — моя богиня. Моя демониця. Мій рай і моє пекло в одному тілі. Ти — мій Всесвіт. І якби ти того забажала — я, не вагаючись жодної секунди, віддав би тобі не тільки життя й душу, а й усе, що було до тебе, і все, що могло бути після. Бо без тебе я — порожня оболонка. Порожня, мертва, безглузда.

Я пам’ятаю нашу першу зустріч так ясно, ніби це було вчора. Ти виринула з сірого, безликого натовпу, наче привид, що вирішив помилуватись живим. Довге чорне волосся розвивалося за твоїми плечима, наче крила ночі. Твої сірі очі — холодні, як крига на дні старого колодязя — пронизали мене наскрізь. З твоєю появою все довкола ніби застигло. Звуки зникли. Світло потьмяніло. Залишилася тільки ти.

І коли ти підійшла й усміхнулася — я відчув, як щось всередині мене ламається. Назавжди.

З тієї миті я жив тільки очікуванням тебе. Кожен день. Кожну годину. Кожну хвилину. Я чекав, коли ти з’явишся в моїй майстерні — боса, у білій сорочці, що ледь прикриває тіло. Я чекав твого голосу, твого дихання, твого запаху. Я готовий був вбивати за одну твою посмішку.

Ти змінила все.

До тебе моє життя було сірою, безглуздою плямою. Я малював — але це були лише жалюгідні мазанини. Після тебе я зрозумів: справжнє мистецтво — це ти. Тільки ти. Усе інше — сміття.

І я малюю тебе…

Ти посміхаєшся з полотна.

Раптом — стук у двері.

Глухий. Наполегливий.

Ні. Нізащо. Я не можу перериватися. Не зараз. Коли шедевр майже завершений. Кожна секунда, відірвана від тебе, — це зрада. Стук стає сильнішим. Дзень… дзень… дзень… Ніби хтось б’є молотком просто по моїх скронях.

— Геть… — шепочу я крізь зуби. — Іди геть, проклятий…

Але стук не припиняється. Він проникає в голову, розриває думки, змушує руки тремтіти.

І тут ти підходиш ззаду.

— Не звертай уваги… — шепочеш ти мені прямо в вухо. Твій голос — солодкий мед, змішаний з отрутою.

Твій гарячий подих обпікає шкіру. Твої губи — червоні, наче свіжа кров — торкаються моєї шиї. Твої руки, такі ніжні… і такі моторошно холодні… обвиваються навколо мене. Ми падаємо на підлогу. Твій язик в моїй роті. Твоє тіло — гаряче й водночас крижане — притискається до мене. Ми зливаємося. Жорстко. Пристрасно. Майже люто.

Я чую, як стук у двері нарешті вщухає. Хтось іде. Добре.

Ти смієшся мені в губи. Твій сміх — дзвіночок, що лунає десь глибоко в могилі.

Ми літаємо. Ми падаємо. Ми вмираємо й народжуємося знову в цьому божевільному танці. Я відчуваю, як твої нігті впиваються мені в спину — глибше, глибше, аж до крові.

А потім — тиша.

Ти вислизаєш з моїх обіймів і підходиш до вікна. Місяць падає на твоє тіло. Ти стоїш, наче мармурова статуя богині. Біла шкіра. Чорне волосся. Ідеальна.

Я підводжуся, тремтячи від щастя, і повертаюся до мольберта. Залишилося зовсім мало. Два-три мазки — і ти назавжди станеш безсмертною.

Я піднімаю пензель.

І в цю мить відчуваю запах.

Спочатку — легкий, майже непомітний. Солодкуватий. Приторний. Потім — важкий, густий, нудотний. Запах розкладеної плоті. Запах сирої могили після дощу.

Ти підходиш ззаду. Безшумно.

Твої руки — тепер уже крижані, як у мерця — лягають мені на плечі.

— Закінчуй… — шепочеш ти.

Твій голос уже не такий солодкий. У ньому з’явилися булькотливі нотки. Ніби хтось говорить, захлинаючись рідиною.

Я намагаюся продовжити малювати, але рука тремтить. На полотні твоє обличчя… воно ніби змінюється. Посмішка стає ширшою. Занадто широкою.

Твої руки стискають мою шию. Повільно. Ніжно. Як раніше. Але тепер я відчуваю, як твої пальці — довгі, костисті — вдавлюються в горло.

— Ти… ти жива? — хриплю я.

Ти смієшся.

Це вже не сміх коханки. Це сміх чогось, що довго чекало в темряві.

Щось слизьке, холодне й мокре падає мені за комір. Воно повзе. Повзе по шкірі. Я відчуваю, як маленькі тільця хробаків звиваються на моїй шиї, падають на підлогу — важкі, жирні, білі. Один заповзає мені в волосся.

Я намагаюся вирватися — марно. Твої руки — наче сталеві лещата.

Перед очима темніє. Кольорові плями танцюють. Я бачу, як твоє обличчя на полотні змінюється. Очі стають порожніми чорними ямами. З рота виповзають личинки.

— Ти завжди малював мене… — шепочеш ти мені прямо в мозок. — А я завжди їла тебе.

Я падаю на коліна.

Ти схиляєшся наді мною. Твоє прекрасне обличчя тепер — гниючий жах. Шкіра відпадає шматками, під нею — сире м’ясо й білі кістки. Очі випали. Замість них — черв’яки, що виповзають назовні.

— Дякую за портрет, коханий… — булькаєш ти.

І стискаєш сильніше.

Останнє, що я бачу — свою власну посмішку на полотні.

Вона сміється.

Вона завжди знала.

—

Коли поліцейські вибили двері, сморід був таким густым, що двоє з них відразу вибігли в коридор, блюючи.

Квартира виглядала так, ніби тут місяцями жив не людина, а тварина в передсмертній агонії. Гори гнилої їжі. Сотні порожніх пляшок. Стіни вкриті дивними написами — «Ти», «Моя», «Назавжди», «Їж мене» — зробленими засохлою кров’ю й фарбою.

У майстерні лежало те, що колись було художником.

Тіло вже майже повністю розклалося. Чорне, роздуте, вкрите товстим шаром мух і личинок. Руки були намертво стиснуті навколо власної шиї — ніби він сам себе задушив.

Але найстрашніше було інше.

На мольберті стояла картина.

Ідеальна.

На ній була Вона.

Прекрасна. Жива. Посміхається тією самою ніжною, загадковою посмішкою.

А внизу, в кутку полотна, маленькими червоними літерами було написано:

«Дякую, коханий. Тепер я завжди з тобою».

Один із поліцейських, наймолодший, підійшов ближче.

І в цю мить посмішка на портреті… повільно, дуже повільно… стала ширшою.

Він закричав.

Але було вже пізно.