Раді Вас бачити!

Мої неповторні! На ваші численні прохання поступово в невеличких історіях розкрию долі решти героїв роману «Акторка. Велике кохання в маленькому місті». І почну я з Олега. Любаві довелося доволі настраждатися від цього чоловіка. Утім, він зробив її сильнішою.

Олег сидів на краєчку свого старого дивана в батьківській квартирі. Усе тут дратувало його. Старі меблі, шпалери, штори та в'язані пледи всюди. Чому б батькам не оновити це? Навіщо вони тримаються за мотлох із минулого? А він навіщо тримається?
Очі спрямовані в одну точку. Туди, де колись у його кімнаті висіли афіші. Він і Любава. Зараз залишилися лише спогади. Не міг би з точністю визначити, як довго перебував у такому стані, але відчуття порожнечі, що охопило його, не давало спокою. Порожнечі й безнадії.
Олег знав, що у Любави все чудово, навіть без нього. Стільки спільних знайомих, доброзичливців, статей у пресі. Багатьом захотілося вколоти його якомога болючіше. Але болючіше, ніж дзеркало, все одно б не вийшло. Виходить, що Любава мала рацію? Без неї він досі не отримав жодної вартісної ролі ані в театрі, ані в кіно. Ще трохи й стане придатний тільки для репліки «Їсти подано». Нижче падати нікуди.
Знання про її добробут за його глибокого падіння було як наждачний папір для душі. Жодної секунди спокою. Щоразу, коли вона виходила на сцену на уклін зі своїми учнями, Олег відчував, як заздрість переповнює його, змушуючи серце стискатися. Любава сяяла, ніби в ній світилося щось божественне, і в цей момент йому ставало зрозуміло — він завжди буде лише тінню, слідом, який відстає в її блиску. А тепер і зовсім — викинутим на узбіччя театрального життя.
— Синочку, поїж, може, я розігріла, — до кімнати зазирнула мати, встряючи в його невеселі роздуми.
Олег роздратовано смикнув плечем.
— Знову суп із казна-чого?
Жінка похмуро схилила голову.
— Олежку, ти ж знаєш, що в нас із батьком пенсія крихітна. А ти...
— Не треба мені весь час дорікати! — скипів, підхоплюючись із потертого дивана й буквально перед носом засмученої матері зачиняючи двері. — Я хочу побути один. Дайте спокій!
— Як скажеш, — пролепетала, змахуючи сльози вже за дверима до спальні єдиного сина. Але він не чув.
Скипаючи від обурення, міряв кімнату кроками вздовж і впоперек. Що вони всі йому тикають носом у невдачі? Так, він — не Любава, і не буде заносити старим дупу на поворотах. Бач, як вона їх розпестила! Тобто, вони його до вісімнадцяти років ростили, а він їх має все життя утримувати? У нього своє життя є!
Плюхнувшись на диван, схопився за голову. А де його життя? У чому воно полягає? Що таке зробила з ним Блажек, що з її відходом усе посипалося? Відьма, не інакше!
Треба піти до директора й поговорити з ним. Так далі не може тривати. Гаразд, в кіно він може зробити паузу й пізніше спробувати знову. Але в театрі він повинен отримати хоч одну варту його роль.
Сповнений рішучості, Олег увійшов до приймальні директора. Незмінна секретарка з легкою посмішкою похитала головою, даючи зрозуміти, що до начальства не можна. Віднедавна той узагалі тільки за попереднім записом спілкувався з акторами.
— У нього хтось є? — похмуро уточнив, уже прямуючи до кабінету шефа.
— Почекай, Олеже! До нього не можна без запису! Там...
Дівчина спробувала встати, щоб зупинити його. Але не встигла.
Широко відчинивши двері, Олег застиг у подиві та нерішучості, що раптово накотилася.
— Здрас-сьте, — протягнув приголомшено. — А шеф де?
Про всяк випадок обвів приміщення поглядом. Куди поділися картини й статуї з цього просторого приміщення? І м'який килим куди подівся? Без нього холодно.
— А, це ви! — майже радісно вигукнув незнайомий йому чоловік, який займав крісло директора.
Простий дерев'яний стілець на місці шкіряного офісного крісла мав убогий вигляд. Олег поморщився, відчуваючи, як подряпали ці зміни його естетичне сприйняття.
— Дуже добре, що ви прийшли самі! — махнув рукою, запрошуючи Олега увійти. — А ви не хвилюйтеся, все гаразд, — це він уже секретарку заспокоїв.
Актор переводив здивований погляд з прикраси приймальні на дивного мужика.
— А ви, власне, хто? — запитав вкрадливо, але не надто обережно.
Зайняв запропоноване місце за столом перед директорським. Склав руки в замок. Зачаївся.
— А я, власне, — цілком добродушно відгукнувся співрозмовник, — новий директор цього театру. Арсеній Павлович Старов.
— А куди старий подівся? — знову необережно поцікавився.
— Не думаю, що буде етично обговорювати це мені. Але боюся, що факт давно став надбанням гласності. Ви що ж, новини не читаєте?
Ще і як читає! Тільки всі пошуковики, змовившись про персоналізацію, видають новини виключно про Любаву останнім часом.
— Знято з посади за крадіжки в особливо великих... — зглянувшись над диваком у його кабінеті, пояснив Арсеній Павлович.
Старов прихильно подивився на несподіваного візитера й вважав своїм обов'язком видати йому всі новини відразу. Хоча Олег і без того сидів із роззявленим ротом й округлими очима.
— Ви, здається, були на лікарняному, коли пропустили збори для знайомства з колективом.
— Здається, — неуважно кивнув чоловік.
У запої він був з нагоди повного краху в усіх аспектах свого буття. А сімейний лікар цілується чудово і добре його пам'ятає. Та й хто взагалі ходить на всякі збори з начальством?
— У такому разі, я дуже радий, що ви прийшли, і я можу вам особисто сказати, що тепер очолюю цей прекрасний театр. І що вас із нього звільнено.
— Тобто, як? Чому звільнено? — ніби уві сні промимрив Олег.
— Про це та інші скорочення я теж повідомляв під час тих зборів, які ви пропустили за станом здоров'я.
Олегу до нестями хотілося стерти поблажливу посмішку з обличчя Старова хуком справа. Що він либиться без кінця? Чи то сам з глузду з'їхав, чи то його за божевільного тримає. Адже так і відбувається дурдом навколо нього.
— Напевно, це помилка, — з натиском вимовив Олег, підводячись на місці. — Я взагалі-то зайшов обговорити з вами ролі. Тому, що за старого директора мене утискали й...
— Або навпаки.
— Не зрозумів. Ви що хочете сказати? — щиро обурився звільнений співробітник.
— Олеже, ви мене вибачте за прямоту... — свіжоспечений директор несподівано зам'явся, став смикати в руках ідеально поточений олівець.
«Канцелярський щур», — подумав Олег.
Звичайно ж, він нічого не розуміє в мистецтві. Напевно, управлінець хороший просто. А може, і зовсім просто протеже когось зверху.
— Але ви маєте розуміти, що отримували ролі як протеже Любави Блажек.
Можна подумати м'який тон міг зменшити удар.
— Ви... — задихнувся Олег. — Ви розумієте, наскільки образливі й необґрунтовані ваші заяви зараз?
Повільно піднявся з-за столу. Навис грозовою хмарою. Ніби міг змінити щось.
Старов невдоволено насупився. Глянув так, ніби дивиться зверху вниз, а не навпаки.
— Подивіться правді в очі, люб'язний.
— Якій ще правді? — закипав актор, дедалі сильніше стискаючи кулаки.
— Любава неодноразово приходила до колишнього директора й головного режисера просити за вас. Коли перестала це робити, ролі скінчилися. Чи не так? — безжально хльостав словами з розмаху.
Олег змінився в обличчі.
— Прекрасно, — холодно процідив крізь зуби, розтискаючи кулаки й випрямляючись.
Слава Богу, зростом природа не обділила. Та й узагалі зовнішні дані багатьом на заздрість. Однак на Старова зріст і розмах плечей жодного ефекту не справили.
— У мене залишалася там відпустка, — ніби здуваючись, дещо запобігливо нагадав.
— Можливо. Зайдіть, будь ласка, в бухгалтерію уточнити це питання, — абсолютно беземоційно відгукнувся директор, красномовно дивлячись на вже колишнього співробітника театру.
Розмову закінчено. Це Олег прекрасно зрозумів. А ось що зі своїм життям далі робити, не розумів абсолютно. Тут ще Ася зі своєю вагітністю так недоречно. Навіщо тільки з нею зв'язався? Стоп! Ася ж кастинг-менеджер. Чим же він думав, бовдур, заявляючи їй, що йде? Надихнувшись рішенням, що спало на думку, усміхнувся.
Цією поведінкою порядком здивував керівника театру. Той подумав, що шок. Все-таки як-не-як, а людина творча, вразлива. Напевно. Треба було м'якше з ним, чи що. Але за Любаву так прикро стало, що не стримався. З іншого боку, не дай Боже звільнення підштовхне Олега до спроб перемир'я з колишньою. Тоді він може наламати дров. Але ж у Любавушки тільки життя почало налагоджуватися. І то не все гладко. Може, попередити її? Або не втручатися? Але ж уже втрутився, звільняючи цю... людину. Мабуть, що цілим театром керувати простіше, ніж розв’язувати такі питання, з досадою подумав Арсеній Павлович, беручись знову до документів.
— Ась, привіт, — ніби сором'язливо промовив Олег, набравши знайомий номер, щойно опинився за порогом театру.
Мізерних відпускних вистачить лише на кілька днів. Треба щось думати. Причому терміново. І від батьків з'їжджати. Ці їхні кислі міни постійно! Ніби він їм щось винен. А потім раптом жаліють, як маленького. Він же не коліно забив у дворі. У нього душа розбита!
— Олег? — не приховуючи здивування, відгукнулася дівчина.
У голосі промайнули нотки радості. Чудово. Значить, чекала.
— Я тут подумав... Напевно, я не правий був.
Слова виходили насилу, немов застрявали в горлі. Визнавати неправоту виявилося болісно. Та й досвіду мало. Не часто доводилося.
— Можеш говорити конкретніше? — ніби знущаючись, попросила колишня.
Ні, нинішня. Він їй потрібен. Вона йому теж. Цілі, щоправда, різні. Але це можна залагодити. Зрештою в ліжку з нею нудьгувати не доведеться. А решта не так важлива.
Ледь не завівся, запихтів сердито. Але зробив глибокий вдих. Заради великої мети й потерпіти можна.
— Ну, я маю на увазі, що подумав про... нас. Можливо, варто спробувати ще раз.
— Може бути чи варто?
Ну треба ж, характер проявляє! Але ж нещодавно по-іншому співала. І коли їхні інтимні фото Любаві надсилала, щоб розсварити. І коли до Любави зі Святовим бігала з'ясовувати, навіщо та нібито утримує батька її дитини. Невже запізнився? Олег не на жарт злякався. Інших запасних варіантів розв’язання проблеми в нього немає.
— Так, я вирішив. Ще ж не пізно? — уточнив вкрадливо, посилено ловлячи маршрутку.
Навіть водії ігнорували його, проносячись повз на шаленій швидкості й обдаючи потоком холодного повітря. Притискаючи слухавку до вуха, звільненими руками дістав із кишені гаманець. Не густо. А треба ж квіти нібито купити. Для примирення. Дамочки розкисають від таких підношень одразу. Наче він цей віник сам вирощував. Олег усміхнувся.
— Ну... — ще сумніваючись, але вже прийнявши рішення й ретельно приховуючи радість, вимовила Ася. — Добре.
— Тоді я приїду? — продовжуючи грати провину й каяття, запитав, попутно обмірковуючи, у кого можна перехопити до...
А до чого тепер перехопити гроші у знайомих? Найближча зарплата... Ніколи? Блін! Де роботу шукати? Навіть якщо Ася хутко замовить слівце де треба, поки пройде кастинг, поки результати повідомлять. А це все час. І він ніяк не може повідомити їй з порога, що звільнений з театру. Інакше за всієї до нього любові дасть коліном під зад одразу ж, швидко зрозумівши що до чого. Ні, треба зобразити зарплату.
— Олеже, — м'яко, обережно звернулася.
Чоловік напружився, відчувши недобре в її інтонації. Телефон пілікнув, повідомляючи, що баланс на нулі й розмова може обірватися просто зараз.
— Я знаю, що тебе звільнили...
Тиша з обох боків задзвеніла напругою і монетами, що стрімко витікали з рахунку. Ось зараз вона точно пошле.
— Мені дуже шкода, — зі щирим співчуттям вимовила Ася.
Олег із полегшенням видихнув.
— Ти чого? — здивувалася вона, почувши зітхання.
— Я вже було подумав, що ти не захочеш прийняти назад невдаху.
— Ну що ти, — з натхненням відгукнулася дівчина. — Напевно ж це Любава постаралася, щоб помститися нам, перешкодити нашому щастю.
Олег активно кивав головою, виявивши в її особі добровільного союзника.
— Знаєш що... Я подумала, що якщо ти з'явишся першим, сам, то спробую замовити за тебе слівце режисерові. Ярик зараз збирається працювати над новою картиною. Шукає якраз актора на головну роль. За параметрами ти підходиш.
Підстрибнувши від радості, Олег озирнувся на всі боки. Ага, ось він, квітковий кіоск. Найкращий у світі. Бабка-кульбаба цілком підійде. Напевно теж дітям плачеться на мізерну пенсію і мозок виносить. Так хоч без діла не сидить. На відміну від його батьків. Чого тільки Любава так із ними носилася?
Тепер купити Асі квіти аж руки свербіли.
«Моя ж ти красуня!» — задоволено подумав, ледь не підстрибом прямуючи до величезного відра з доморощеними квітами.
Залишилося тільки на проїзд. Впритул. Зате Ася вже все знає, і можна буде перебитися на тому, що є в неї. Чудово!
Захоплена дівчина прийняла букет із святобливістю.
— На останні, мабуть, купив, — похитала головою.
Начебто й сердиться за це, а усмішка щаслива, дурнувата. Як зрозуміти цих жінок? Каша в них у голові якась, напевно. Вічно все ускладнюють.
Обійняв за талію, розпливаючись у посмішці чеширського кота. Здається, на вечерю буде десерт. У всіх можливих позах.
— Олежку, — м'яко вперлася вільною долонькою йому в груди.
Він здивовано глянув на її руку.
— Не можна ж тепер. Поки що не можна, — зніяковіло й винувато погладила вже помітний живіт.
Ледь стримався, щоб не сплюнути. Чудово! Тепер він має платити утриманням за кар'єру. Дожилися. Врятував телефонний дзвінок. Мамо. Натиснув прийняти виклик. Телефон гаденько захихотів і відключився. Батарея розряджена. Ну й добре. Нехай думає, що скинув. Потім передзвонить. Може бути. І взагалі! Чого дзвонити? Вони своє життя вже прожили як могли або як хотіли. Хто їх там знає. То нехай і йому не заважають своє будувати.
— А довго... не можна? Це лікар тобі таке сказав? — запитав, недовірливо примружившись.
Став знімати взуття, пішов мити руки. Ася хвостиком за ним.
— Лікар, — закивала. — Каже, треба якийсь там небезпечний період перечекати. Щось там не зовсім так, як треба.
Олег насторожено завмер, переставши витирати руки. На щастя, стояв до неї спиною. Невдоволено насупився, думаючи, чим це може обернутися. А може й на краще? Зобов'язань менше буде. Ася гаряча. Якщо натисне, не встоїть перед ним.
— Дитина... — слово прозвучало дивно, нереалістично. Це ж не з ним відбувається? — Хвора на щось?
Повернувся до неї обличчям. Вона злякано округлила очі.
— Ти що? Нормально з нею все! Не кажи так навіть!
— А що тоді?
— Викидень може бути.
— Але може ж і не бути, — масляно посміхаючись, став крастися до неї, маючи намір утілити в життя геніальний план зі звільнення себе, який щойно прийшов.
Ну поімітує співчуття та підтримку. Отримає роль. Зачепиться заново в кіно. І зможе бути вільним. Ідеальний варіант!
Але Ася чомусь продовжувала ламатися, як незаймана на першому побаченні. Накой їй здалася взагалі дитина? Вилетить із робочого процесу. Зав'язне в шмарклях, слюнях та какашках. Хто взагалі при здоровому глузді стане таке рішення приймати і всього себе позбавляти?
Здивовано завмер, коли наче наживо почув голос Любави, яка неодноразово твердила йому, що з таким підходом і його самого б не було. Відьма. Навіть у такий момент у голові крутиться!
Ліг спати цього вечора голодний. Їжа незрозуміла. Здорова. Після неї ще більше їсти хочеться. Задоволення фізичного нуль. І розмови суцільно про дитину майбутню. Маячня якась. Ні, так він довго не протягне.
Вирішивши, що треба прискорювати процес, вранці приготував її улюблену каву. У ліжко. Ася огидно не кіношно вирвала. Добре хоч до туалету добігла.
— Вибач, милий, — винувато пробурмотіла, виходячи з ванної з зеленуватим відтінком обличчя. — Я знаю, ти старався...
На мить йому стало шкода її. Захотілося навіть пожаліти. Нікому не побажав би терпіти такі незручності. З іншого боку, а хто її змушував?
— Останнім часом я не сприймаю каву. Малюк не сприймає, — ласкаво погладила свій живіт, наче ця купка клітин могла щось розуміти вже.
Судячи з блаженної посмішки Асі, та вірила, що може. Олег скривився. Невеселі на нього чекають найближчі тижні. І напругу ж треба скинути десь. Він так довго не протримається. Це ж не він вагітний і з заборонами. Посміхнувся.
Ася сприйняла посмішку за підтримувальну, тому вдячно обійняла його.
— Ась, я тут хотів попросити тебе, — користуючись моментом душевної прихильності, перейшов одразу до справи. — Раз уже ти вже знаєш усе про театр, поговори з цим, із Яриком. Що раніше я на ноги встану знову, то легше тобі буде.
— О, це так мило з твого боку, — розчулено пробурмотіла, впливаючи в кухню, щоб зробити чергову голодну трапезу.
Як вона взагалі може це їсти? Огірки з шоколадом — узагалі треш!
Утім, Олег готовий був терпіти заради досягнення своєї мети. У метушні між співчуттям до вагітної, відразою до її перетворення на типову квочку й жагою отримати роль, він намагався відповідати очікуванням своєї благодійниці. Щосили намагався.
Ходив у жіночу консультацію, смиренно слухав захоплене кудкудакання колобків у черзі до гінеколога. Обіймав, коли раптом починала плакати. І навіть цілував після того, як її нудило. У щічку. Більше все одно не можна.
Але зусилля того варті. Через кілька тижнів його каторжна душевна праця виявилася винагородженою особистою зустріччю з Ярославом. Режисер виявився мужиком зговірливим, і за частку від майбутнього гонорару швидко погодився затвердити його на головну роль. Сцени в основному романтично-постільні. Тут уже він не підведе. Це не та нудотина, в якій Любава зніматися любить. Психологічне кіно, блін. Та кому воно взагалі в наш час треба? Тьху ти! Знову відьма в голову лізе.
Дорогою додому вже машинально купив баночку консервованих огірків та чорний шоколад.
Ася глянула на нього, відчинивши двері. Раптово кинулася обіймати. Чого це вона? Дві години тому ж бачилися.
— Ти запам'ятав! — радісно пискнула, тягнучи в кухню дивний набір.
Олег знизав плечима. Чого тут запам'ятовувати? Щоранку таку картину споглядає. Хрумтить огірками, закусує шоколадом. Думав раніше, що це тільки в анекдотах буває. І ніс ще так мило морщить. Зловив себе на придуркуватій усмішці.
Та годі. Нічого особистого, просто подяка за сприяння в кар'єрі. Виправдався перед власним роздутим его.
— Коли на консультацію тобі тепер? — запитав із ванної, зосереджено миючи руки.
Ася тут же намалювалася у дверях. З огірком у руках, звісно. Половина вже за щокою. Дивиться, як хом'як, якого застали за підготовкою до зими. Цікаво, вона це все скине після пологів?
Осмикнув себе. Яке йому взагалі діло, що в неї після пологів буде. Вирішив же не затримуватися на цьому аеродромі.
— Ти справді хочеш піти зі мною?
— Я... — Олег розгубився.
Навіщо він запитав про це? Його ж нудить від цих нерозумно захоплених дамочок у чергах. І в кишеню комусь пхати доводиться постійно. А це неприємно. Тому що гроші суне не свої, а Асині. Вона йому їх віддає ніби як щоб підтримати. Але від цього тільки ще принизливіше.
Ну так, вірно. Треба просто дізнатися дату, щоб саме того дня намітити «раптові» справи.
— Не йти ж тобі самій, — пробурчав невиразно.
Пройшов повз неї в кухню. Ася проводила чоловіка задумливим поглядом, намагаючись якомога тихіше дожувати хрусткий і соковитий огірок. Ні, все-таки він уміє вибирати якість. Огірочки тому яскравий приклад. І Любава, звісно. Чому Олег так дратується? Невдачі тому виною чи якісь почуття до Блажек все ж були й ще не минули?
Як не крути, а суперниця сильна, успішна й талановита. Ася зловила себе на думці, що на її місці зламалася б під таким пресом зрад. Залізна вона, чи що? Ці думки долали тим частіше, чим більше дратувався Олег. Що, якщо і їй доведеться пережити його відхід? Ось тільки з Любавою у нього дітей не було. А з нею є. І малюкові потрібен батько.
На щастя для Олега і на превеликий жаль для Асі, на дату її візиту до лікаря дійсно припав важливий захід. Перша читка. Вона прекрасно розуміла, що призначав її не Олег, а Ярик. Звинувачувати нікого. А пропускати цей етап роботи не можна. Причина не настільки поважна. Не пологи ж. Ну й лікарка підсиропила. Відмовилася переносити, пославшись на майбутню відпустку.
— Як пройшла читка? — втомлено й розбито запитала того вечора, ліниво заштовхуючи в себе салатний лист.
Від здорової їжі прокидався звірячий апетит. А нездорова заборонена на період вагітності та лактації. Адже їй уже не двадцять, як люб'язно зауважила гінекологиня. Мало того, що лежиш перед нею в чому мати народила, і за пузиком уже не бачиш власні ноги навскіс, так тобі ще й «компліменти» такі відважують постійно.
— Нормально, — задоволено посміхаючись, чомусь Олег навіть не підняв голову від екрана смартфона.
— Що там у тебе? — поцікавилася, відчувши болісний укол нехорошого передчуття.
— Та Ярик запропонував за нашою схемою ще один проєкт, — підняв голову. Помітивши її насторожений погляд, насупився незадоволено. — Чи перевірити хочеш?
— Що за схема? — винувато почервоніла.
— Він мені роль, я йому тридцять відсотків гонорару, — хмикнув.
— Зачекай! Як це? — сторопіла Ася.
Навіть сонливість як рукою зняло. Стільки років працювала в індустрії, а з таким зустрілася вперше.
— Та годі. Не кажи, що ти не знала, — недовірливо відмахнувся Олег.
Ася помотала головою з боку в бік, випросталася на дивані, щоб підсісти до нього ближче.
— Погодься, це дуже зручно. Причому для всіх одразу, — додав Олег, усе ще не надто вірячи в її щирість.
Що це вона бліда така? Спантеличено звів брови на переніссі. Не вистачало їй ще захворіти. Що тоді робити? Їй і без того мук вистачає. Останні пару днів узагалі почав свою провину за це відчувати раптом. Зрештою, в приємному процесі брали участь обоє, а віддувається вона одна. Але знову ж таки! Адже він не просив її. Вона сама.
Абонент Грим надіслав повідомлення. З короткої версії на головній зрозумів, що там знову фото. Пікантні. Ех, завтра вдалий буде день. Змахнув слайдер для очищення екрана. Глянув на Асю.
— Ась, з тобою все гаразд? — стаючи серйознішим, поцікавився.
— Ти теж помітив, так? — стривожено уточнила, тримаючись за низ живота.
— Слухай, я не лікар, звісно. Але, по-моєму, пора викликати швидку.
— Та ну, даремно людей ганяти.
— Це їхня робота, між іншим, — фиркнув, уже набираючи номер невідкладної допомоги.
Ася дивилася на нього з дивана із сумішшю страху й ніжності, поки він ходив кімнатою, спілкуючись із диспетчером. З таким успіхом, поки вона поставить усі свої довгі запитання, уже народити можна. Або померти.
Глянув спантеличено на Асю. З нею недобре щось коїться.
— Слухайте, у мене дружина зараз знепритомніє, а ви запитання ставите. Я не гінеколог. Приїдете й у неї запитаєте, — роздратовано рявкнув у слухавку.
Там ображено засопіли. Натомість Ася розпливлася в слабкій, але щасливій усмішці. Дружина. Значить, не на неї сердиться. Просто тимчасові труднощі. От пройдуть вони їх разом, і заживуть щасливо, мрійливо вирішила, намагаючись не кривитися від болю.
— Її госпіталізувати треба. Якнайшвидше, — постановила фельдшерка, спритно збираючи свою валізку. — Тут викидень назріває.
— Ні, — злякано вигукнула Ася, яка стрімко блідла, неусвідомлено хапаючись за руку Олега.
Він машинально стиснув її долоню в жесті підтримки. Але зазирнув у очі своєї жінки й потонув у безодні невимовної печалі. Ніколи не бачив таких очей. Немов життя витікало з неї самої на середині музичної композиції. Ніби доля несправедливо відбирала в неї право зіграти коду. І від цього раптом стала настільки близькою, перегукуючись із власним світосприйняттям. Усвідомлення пронизало, як удар блискавки. Він має подбати про неї. І дитину. Якщо, звісно, її вдасться врятувати. Утім, дитина залишилася для нього безіменним створінням, що ставить під загрозу життя цілком реальної людини.
Олег допоміг Асі встати, дбайливо обіймаючи. Допоміг медикам нести носилки. Відчував себе дивно і незвично. Що він робить? Навіщо звалює на себе непосильну ношу та ще й добровільно стає в цю упряжку? Ще жодна людина на світі не оцінила такої старанності. Він сам не оцінив, коли так вчинила Любава.
І знову шарахнуло блискавкою усвідомлення. Невже вона ось так само несла його по життю, тільки замість нош, підстилала свою... що? Любов? Серце? Душу? Що б це не було, лежати на м'якому ложі турботи виявилося зручно і приємно. Падати занадто жорстко. І найприкріше, що падінню завдячував власній дурості — адже сам методично підточував, як недалекоглядна миша, «носилки», на яких лежав.
Допоміг завантажити Асю до машини. Медики відтіснили його вбік. Вона злякано підняла голову, боячись залишитися сама. Можна подумати, він достатньою мірою підтримував її, щоб бути тепер важливим, необхідним? Боже мій! Скільки ж усього він зробив неправильно.
— Куди ви її везете? — неголосно, але наполегливо запитав, насилу впізнаючи власний надламаний голос.
Звідки в ньому раптом проявилося незнайоме йому смирення. Що за метаморфози, кому зобов'язаний цим і головне — до чого це призведе? Адже ніколи ще лиходійка-доля не пробачала людям їхньої слабкості.
— Зможете в другому пологовому будинку провідати, татусь. Сьогодні все одно не пустять. Та й завтра теж. Телефонуйте краще, — усміхнувся фельдшер, підтримуючи свою колегу під лікоть, щоб допомогти піднятися в машину.
Олег зазирнув у його обличчя, немов у дзеркало. Інший колір і розріз очей, інша форма носа й губ, вилиці інші. Але дивиться ніби на відображення. І від цього мурашки біжать по шкірі. Посмішка гиденька така, самовдоволена. І хтивий погляд проводжає сідниці фельдшериці голодною обіцянкою насолоди.
Жахнувся. Раптом. В одну мить. Чому дзеркало ніколи не показувало йому все це? Навіщо приховувало потворність власної душі? Чи навпаки, це саме зараз він зламався, а до того був цілком нормальним, середньостатистичним чоловіком?
Боляче. Ридати хочеться. І вити. Ось тут, просто посеред дороги. Як тисне в грудях, ламає до фізично відчутних мук.
— Ась, ти тримайся, — промимрив, коли двері вже зачинялися перед його носом.
Ася відповіла трохи здивованою, вдячною посмішкою добровільної мучениці. І в погляді її причаїлося неприховане розуміння його осяяння. Невже весь цей час вона бачила і розуміла його стан? І готова була прийняти таким? Божевілля! Воістину ніколи не зрозуміти йому жіночу душу і хід думки.
А Любава зрозуміє. Зрозуміє і пояснить йому. Тому, що таке запитання поставити більше нікому. Прошибло потом. Де його друзі, приятелі? Хто вони?
Обернувся пораненим вовченям. Вакуум. Здавалося, якщо закричати, крик відіб'ється від стін відчуження навколо нього. Ніби він — осередок небезпеки, обгороджений заради безпеки навколишніх.
— Один квиток, будь ласка, на найближчий рейс, — глухо промовив, низько схилившись до крихітного віконця каси залізничного вокзалу.
Відчуваючи себе при цьому верблюдом, який намагається проникнути в царство небесне. Порівняння, що спало на думку, здивувало.
— Найближчий рейс за пів години. Якраз встигаєте, — механічним, відпрацьованим голосом, покрученим тисячами випадкових пасажирів, вимовила касирка.
— Так скоро? — пробурмотів приголомшено. — Може, й на краще. Не зможу передумати...
— Що ви кажете? — сердито перепитала втомлена за зміну жінка середніх років.
Олег зацьковано глянув на неї. Не красива, ні. Обличчя змарніло від хронічної втоми, під очима тіні. Ніс загострився. Друге підборіддя назріває. І погляд сердитий, від якого хочеться сховатися.
— Я кажу, що все на краще, — навіщось чесно зізнався.
Вона здивовано підняла голову. Немов задумалася про щось своє. Струснулася, відганяючи ману. І вже значно м'якше запитала:
— То ви будете брати квиток?
— Буду, — рішуче вимовив, випрямляючись.
Із купе пощастило, подумав Олег. Порожнє. Можна побути на самоті й подумати. Занадто багато всього навалилося для роздумів.
Однак до середини шляху свобода особистого простору перетворилася на приголомшливу тишу, що тисне на психіку. Навіть провідницю знайти не вдалося, щоб замовити чай. Раптом захотілося зігрітися. А вона невловима якась, їй Богу!
Вагон різко пригальмував на пероні. Колеса натужно заскрипіли, ніби поїзд намірився зійти з рейок. Як усе його життя. Одним махом. І кілька разів поспіль.
Ася, напевно, думає, що покинув її у скрутний момент. З жахом збагнув, що так би й вчинив лише одну добу тому. Вирішив би, що не варто морочитися з труднощами, коли життя таке легке й прекрасне, якщо не шукати проблеми свідомо. Він ніколи не шукав. Він уникав їх. І ті, змовившись, просто чекали слушної нагоди, щоб вистрибнути з-за рогу й навалитися всім натовпом.
— Любава! — окликнув, упізнаючи в трохи розповнілій фігурі, яка бадьоро крокувала до будівлі кіношколи для дітей, свою колишню.
Колишню. Слово навіть подумки подряпало язик.
Він прекрасно знав графік її роботи. Знав про неї все, що могла видати мережа.
Вона здивовано обернулася, почувши своє ім'я. Здається, навіть здригнулася. Олег невесело усміхнувся. Ще б пак. Напевно, боїться зустрічі з ним, не хоче, уникає.
Знайшовши його поглядом, насупилася. І він насупився. Навіщо приїхав? Що насправді хотів сказати?
— Почекай! Треба поговорити! — надто впевнено й легковажно крикнув, квапливо переходячи дорогу пішохідним переходом.
Хтось сердито посигналив. Олег тільки відмахнувся. Йому не до того.
— Олеже? — здивовано запитала, ніби очам не вірила.
Але ж усе-таки не пішла, дочекалася на іншому боці вулиці. Чому? Можливо, ще відчуває до нього щось? Ні, навряд чи. На всіх фотографіях сяє від щастя в компанії чоловіка. Олег сердито стиснув кулаки.
— Що тобі потрібно? — досить вороже поцікавилася Любава.
Він здригнувся.
— Хотів би я знати, — усміхнувся, відводячи погляд.
На її живіт дивитися не хотілося. Там заховано щось чуже, чужорідне навіть. Ася, напевно, хвилюється, знову подумав він.
— Олеже, не темни, — дещо роздратовано поквапила, нервово озираючись на будівлю позаду.
Яскрава вивіска вабила в чарівний світ кіно, про який ніхто з учнів не знав ще й сотої частки того, що знали вони.
— Напевно, приїхав сказати, що і без тебе впорався. Отримав головну роль у кіно. Не другого плану, за твоєю спиною, — з викликом і гіркотою вимовив. — Головну.
— Рада за тебе, — безбарвно відгукнулася, переминаючись з ноги на ногу.
Їй, напевно, важко стояти на місці довго. Асі важко.
— Тільки не зрозумію, навіщо ти так зі мною вчинила, — примружився ображено.
— Не розумію, про що ти? — Любава навіть відсахнулася, почувши таку заяву.
— Про звільнення, звісно, — недовірливо пояснив.
— Тебе звільнили?
— Тільки не вдавай, що не знала...
Блажек схилила голову набік. Подивилася огидно-співчутливо.
— Не треба так, — розгубивши весь свій запал, усю браваду, тихо попросив. — Люб, я, здається, дурень...
Одна з покладених на груди цеглин досади тріснула, звільняючи шлях життєво важливому кисню. Ще не для повного вдиху. Але хоч трішечки.
Вона несподівано без злоби й образи кивнула. Наче навіть зраділа.
— Я раніше теж так думала.
— Чому раніше?
— Тому, що бачу — помилялася. Я, здається, не так, неправильно допомагала тобі, — промовила задумливо.
Ніби загроза минула, поза її стала розслабленою. Вона розсіяно погладжувала живіт, розмірковуючи про щось.
— Ти божевільна. Або свята, — приголомшено похитав головою.
— Ні. Просто теж дурепа, яка вважала себе найрозумнішою. Ну, гаразд. Послухай, я справді дуже рада, що в тебе все чудово. Не хочу здатися неввічливою, але за десять хвилин у мене заняття. А треба ще переодягнутися...
Недвозначно махнула головою в бік входу.
— Невже тобі подобається така робота? — запитав збентежено. — А як же твої мрії? Як же кіно, сцена?
— Я була там, — знизала плечима. — Зробила те, що хотіла. Зробила навіть більше. Тепер дам дорогу мріям інших. І мабуть, це набагато важливіше. Для мене.
Олег кивнув, запам'ятовуючи сказане. Зараз він не був готовий прийняти й зрозуміти це.
— Люб, я...
Вона раптом ніжно посміхнулася йому, кладучи руку на його лікоть.
— У тебе все вийде. І... Олег, — зніяковіла, щоки зажаріли. — Будь ласка, передай твоїм батькам від мене гостинці. Незручно вийшло, що я для них зовсім зникла.
Квапливо чмокнувши його в щоку на прощання за старою театральною звичкою, вагітною качкою пурхнула у своє нове життя. Біля входу її оточив натовп дітей різного віку. Захоплені, відкриті світу, готові до трансформації в її умілих руках.
Ні, Любава неправа. Усе зробила правильно. Бо саме вона не відпускала весь час, поки не струснула остаточно, навіть бувши відсутньою в його житті.
Спохватився! Треба повернутися додому. Якнайшвидше.
З погляду сухої логіки його приїзд здавався марним. Але душа, всупереч здоровому глузду, раділа від звільнення. Ніби малюк, якому довго не приділяли увагу улюблені батьки, а тепер нарешті помітили. Коли зовсім уже зневірився отримати їхню любов.
При думці про батьків запхав руки до кишень. Їх сховати легше, ніж скоєні вчинки. Де такий смітник, до якого можна викинути неправильне минуле? Де видають чисті аркуші, на яких можна заново намалювати сонце? Важко ковтнувши, похнюпив голову.
Блукаючи вулицями чужого міста до вокзалу, все думав про те, що сказати матері. На обід, напевно, знову суп. Нісенітниця, звісно. І зірка Мішлена за нею не плаче явно. Але намагалася ж. Може він проштовхнути в себе цілком стерпну їжу? Може. То чому це здавалося нездійсненним? А чи повинен він так чинити?
Питання роздирали зсередини, сіючи хаос і паніку. Мозок схопився за зріджену шевелюру підсвідомості, вимагаючи взяти себе в руки й намагаючись витягнути з болота сум'яття. Подібно до того, як робив це Мюнхгаузен.
— Привіт, — зовсім тихо відповіла Ася.
Олег здивовано відвів телефон від вуха. Виклик вихідний. Він сам подзвонив їй?
— Як ти? — запитав через кілька секунд.
— Уже краще, — вдячно відгукнулася дівчина. — Лежимо під крапельницею.
— Із ким це? — насупився.
Ася розсміялася. Мелодійно, приємно. Вона так завжди сміялася?
— З малюком, звісно. З ким же ще?
— Так ще ж рано...
— Для чого рано? Олеже, наша дитина вже є. Те, що ти не можеш помацати малюка, взяти на руки, не означає, що його немає. Донедавна в Кореї начебто новонародженого вважали однорічним.
— Серйозно?!
Ася помовчала.
— Ти тут? — запитав стурбовано.
— Так. Медсестра зайшла перевірити, як я. Олеже, де ти зараз?
Заставши запитанням зненацька, замовкла в очікуванні. Вона розуміла, що непроста вагітність вочевидь не могла втримати поруч із нею вельми велелюбного чоловіка. Тим більше тепер, коли вона в лікарні, на збереженні.
Ніч видалася важка, болюча. Повна боротьби за майбутнє й болісного усвідомлення. Вона не зможе втримати того, хто рветься на свободу. Скільки вовка не годуй... Але чи може свідомо відпустити?
Олег покрутив головою, намагаючись прочитати назву вулиці. Знайшов табличку. Прочитав і усміхнувся. Вулиця Надії.
— Збираюся їхати до тебе, — вимовив, усе ще дивлячись на табличку.
Ася гірко усміхнулася. Він знову вислизнув. Як робив завжди. Від прямої відповіді. Від стосунків. Від відповідальності.
— Тільки приїду вже ввечері, напевно, — винувато додав він. — Хочу спершу заїхати до батьків.
— До батьків? — голос дзвенів від здивування. — Ти не дзвонив їм увесь цей час. Наскільки я знаю. Чому раптом?
— Ась, я подумав... Напевно, вас треба познайомити. Тобі народжувати скоро, а я... А ми...
Слова давалися важко. Усвідомлення сказаного вимагало ще більших зусиль. Що він робить? Невже розписується в довічному рабстві? Але чи рабство це насправді й чи саме рішення робить його таким?
— Коротше, мені треба поговорити з ними, — обірвав, неспроможний катувати незміцнілу душу.
Ася не сміла повірити почутому. Він не сказав ще цього прямо. Але ж вона не могла помилитися? Олег нарешті зважився на серйозний крок? Що сталося з ним за час її короткострокової відсутності? І чи довго триватиме цей ефект?
— Давай при зустрічі вже поговоримо. До тебе ж можна вже?
— Начебто, — пробурмотіла, роздивляючись стійку з ліками, які підтримували їх із малюком.
Крихітка так і вивертався від УЗД, старанно приховуючи стать. Ну й добре. Нехай буде сюрприз. Як кіндер. Головне, щоб здоровий.
Передай від мене гостинець. Відлуння свідомості твердило папугою слова Любави, змушуючи тинятися від прилавка до прилавка, чекаючи на свій потяг. Додому.
Мати, напевно, виставить його геть. Він би виставив. Так і не передзвонив же тоді. Це навіть для нього занадто. Хоча вона ж отримала потім повідомлення, що абонент у мережі з'явився. Коли телефон зарядив. Значить, зрозуміє, що не кинув слухавку. А потім... Ну зайнятий був. Доросла людина. Не в пісочниці ж він грався. Має зрозуміти.
Завмер посеред супермаркету. Хтось роздратовано висловився, оминаючи несподівану перешкоду. Він доросла людина, а вона має зрозуміти. Чому? Тому, що мама? Виходить, вона на все життя залишається тим, хто має розуміти завжди? Виходить, що вона віддавала не тільки в дитинстві, але продовжує робити це постійно. Просто тепер в іншій формі. Цим своїм не надто смачним супом. Сльозами співчуття за дверима до його кімнати. Прощенням, коли про нього навіть не просив. Жодного разу не просив!
Олег глянув на тачку, яку котив перед собою. Що купувала для них Любава? Адже вона завжди знала, що вони люблять. Що вона, Господи, купувала для них?
Змітаючи з полиць те, що міг згадати з «її списку», додавав те, що сам вважав за необхідне. Вибираючи оливки, шукав без кісточок. Зуби. Треба б відремонтувати їм зуби. Схопився за щелепу, охоплений фантомним болем. Пам'ять послужливо намалювала образ стоматолога і власний біль під час останнього відвідування лікаря.
Дивна гордість розправила всередині плечі, коли відкрив портмоне на касі й провів по терміналу карткою. Це його гроші. Зароблені тільки ним. Так, Ася мала стосунок до отримання ролі. Але щось відрізняло це від допомоги Любави. Він поки не міг зрозуміти, вловити, що саме.
— Мамо, ви вдома? — запитав нарочито бадьоро, ніби совість не душила на кожній букві поставленого запитання.
— Син? — недовірливо перепитала мати. Голос глухий, ніби здалеку. Ніби душа пішла в найдальший коридор і звідти злякано визирала на несподіваного гостя. — Олежка? — а ось вона радісно вийшла повністю, але ще боялася підійти ближче. Раптом знову боляче стукнуть по руках, простягнутих для обіймів?
— Мамо, я за кілька годин заїду. Хочу заїхати... Я можу заїхати...
Господи, як правильно сказати такі прості речі? Як Любаву не розриває від цієї всієї правильності?
— Олежку, — м'яко зупинила жінка. — Ми з татом удома. Ти приїжджай.
Олег до болю стиснув щелепи, глянувши на убогі пакети на сидінні купе. Так багато чого в них мало.
Двері відчинив батько. Він оглянув сина по-чоловічому скупим поглядом втомленого старого, який очікує чого завгодно від цієї, тепер малознайомої людини.
Мати потіснила його, як сонце похмуру хмару. Притулилася тендітним тілом до сина. А він не міг обійняти у відповідь. Руки зайняті. Знову зайняті не нею.
— Це Любавушка? — запитала, голосячи від радості в кухні, коли розбирали гостинці.
Дрібними кроками пересувалася кухнею, розставляючи й розкладаючи по місцях. Щомиті оберталася до нього, ніби міг зникнути.
— Це вона передала?
Олег відчув болючий укол у грудях. А чого він чекав?
— Ні, мам. Це я.
— А що ж ти хочеш, сину? — втрутився батько, який суворо мовчав до цього.
З-під насуплених брів він спостерігав за метаннями дружини, зворушеної небаченою щедрістю сина.
— Квартиру хочеш? Заборгував комусь? Так не дам, і не думай.
Олег відсахнувся на межі зриву. Що він таке каже?
Мати спробувала зупинити його. Але той був непохитний.
— Я в такі метаморфози не вірю. Матір ледве відкачав, коли ти, паршивець, дзвінок скинув.
— Батьку, ну ти-то хоч обійдися без емоцій і нотацій! — скипів ображений Олег. — У мене заряд сів. Потім справи, закрутився. Послухайте, у мене врешті-решт своє життя є, робота, дівчина. Вагітна, між іншим.
— Любава повернулася до тебе? — недовірливо запитав тато.
— Любавушка вагітна? — одночасно з ним щасливо сплеснула руками мати, застигнувши посеред кухні.
Олег невдоволено насупився.
— Та до чого тут ваша Любавушка?
— Взагалі-то вона твоя якраз, — трохи м'якше усміхнувся батько.
— Вагітна ваша Любавушка. Тільки від чоловіка свого, — буркнув Олег, не без зусиль заспокоюючи жар образи, що розгорівся.
Навряд чи з криками та сварками вдасться досягти перемир'я. А чи була взагалі битва? Чи тільки акт агресії з його боку?
— Так а хто ж тоді? — мама спантеличено крутила головою, сівши на табурет між найріднішими для неї чоловіками.
— Її Асею звуть. Хочу з вами познайомити.
— А вибачення попросити не хочеш? — буркнув батько.
— Раніше ти не питав.
— Раніше ти непробивний був.
— Ну так, — хмикнув Олег. — Хто везе, на тому і їдуть.
Глава сімейства стиснув кулаки, але промовчав, теж зробивши над собою зусилля. Тому, що один зі стиснутих кулаків ніжно погладжувала дружина.
— Батя, я вибачення просити не вмію, — гранично прямо відповів син. — Дасте другий шанс, постараюся, спробую. Це ж як заново вчитися ходити! Невже ти не розумієш, як мені зараз важко?
— Ми розуміємо, синочку, — скоромовкою підтримала мати, з відданістю вірного пса зазираючи в очі сина.
Стало ніяково дивитися на неї зверху вниз. Сам не очікував. Присів перед нею навпочіпки.
— Добре, що хоч ти розумієш. Я — це я. Іншим навряд чи стану. Але щось же можна виправити, вірно? — запитав із надією.
— Ходімо покуримо, — хмурячи брови, покликав батько.
Не чекаючи згоди, попрямував на балкон. Син слідом. Відчуваючи себе школярем, який таємно від батьків приніс додому двійку. Парадоксально, але від цього таке тепло розлилося всередині, що губи самі розпливлися в усмішці.
— Ась, ну що, можна до тебе ще, чи вже пізно і краще завтра зранку?
— Завтра вранці мене вже можна буде забирати. Лікар каже, ми стабільні вже.
Це її вперте «ми», що об'єднувало з дитиною, постійно вказувало йому, що він начебто по інший бік проведеної риси. Але хіба без нього ця дитина взагалі була б? Ні, поговорити треба до того, як забере їх... хм, додому.
Довго мовчки дивився на неї. Вивчав. Заново. Ася терпляче чекала, не перебиваючи мовчазний монолог. Здавалося б, запізнілий. Але сердитися не виходило. Треба було б раніше. Коли замість цього терпіла. Тепер начебто й надламано щось, а начебто й обійняти його хочеться понад усе на світі.
— Ти якого кольору ліжечко хочеш, якщо цей інтриган відмовляється показуватися? — несподівано для самого себе запитав.
Ася здригнулася. Несміливо посміхнулася жарту.
— Так не можна ж заздалегідь, — заперечила невпевнено.
— Не можна на стелі спати. Тому, що ковдра падати буде, — відмахнувся Олег, сповнений рішучості все зробити інакше.
— Ти зменш оберти, — ласкаво погладила його по руці. — А то на весь забіг сил не вистачить.
Олег з подивом для себе відзначив цей жест, такий схожий на мамин. Кивнув, погоджуючись.
— І все-таки... Якого кольору?
— Підемо в магазин і подивимося, що є, — знизала плечима. — Можливо, під замовлення зробимо. Час же ще є.
Дедалі більше пожвавлюючись, захоплюючись темою, Ася вже не помічала його задумливого погляду. А він дивився і ніяк не міг зрозуміти, у чому так невловимо вона схожа і чим так сильно відрізняється від Любави. Адже завжди вважав, що жінки по суті своїй однакові. То мало б бути байдуже, яка скрасить свободу й розбавить однотипні будні?
Уже вдома, вранці наступного дня, посадив її на дивані. Поки Ася з недовірою оглядала чисто прибрану квартиру, нишпорив у холодильнику в пошуку йогурту, який попросила.
— А що, огірки з шоколадом не треба вже? — виринаючи з домашнього льодовика, вигукнув.
Ася усміхнулася.
— Ну хто ж таке поєднує в здоровому глузді й тверезій пам'яті?
Здивовано знизавши плечима, знову зайнявся пошуками.
Повертаючись до зали з йогуртом і ложкою в руках, глянув на телефон. Повідомлення від абонента «Грим».
— Що там? — насупилася Ася, позбавляючись на кілька хвилин його уваги. Довгоочікуваної, вистражданої. Крихкої й хиткої, судячи з усього.
— Нагадування, що сьогодні на дозйомки треба.
— Не все гладко? — з досадою глянула на швидко захований до кишені штанів телефон.
— Здається, що так, — ніяково поїжившись, відгукнувся. — Зможеш недовго сама побути вдома?
— Ну звісно, я ж доросла дівчинка, — усміхнулася, відкриваючи свій йогурт.
— На вихідних поїдемо знайомитися з моїми батьками, — ніби на виправдання кинув, переодягаючись.
— Навіщо, Олежку? — запитала гранично прямо.
— Ну як... Треба б узаконити наші стосунки. Ні?
— Ні? — перепитала смішно, підкидаючи одну брову.
— Ась, ти ж сама сказала, що доросла дівчинка вже, — невдоволено буркнув, уже вдягаючи туфлі. — У нас буде дитина. Йому або їй потрібна повна сім'я. Я дозрів для такої відповідальності.
— А для кохання? — приголомшила Ася, піднімаючись із дивана, щоб провести його на роботу.
— Не зрозумів.
— Для кохання ти дозрів?
— Так тобі ж не можна ще, — знітився, уже тримаючись за дверну ручку.
Ася підібгала губи задумливо. Хитро блиснули очі.
— Так це ж не назавжди.
Олег глянув на двері.
— Правильно, Ась, це ж не назавжди, — блиснув білосніжною усмішкою і вийшов.
«Що до вечері повернеться, і так зрозуміло», — подумала вона, бредучи до кухні. Питання в тому, де опиниться до сніданку наступного разу. Але якщо він готовий до змін, нехай не відразу, не різко, то невже вона не готова ще трохи почекати на нього? Тепер уже в компанії батьків та їхньої дитини.

Мої неповторні читачі! Історія Олега та Асі повна. Завершена. Хоча й передбачає ще тільки початок спільного, вкрай непростого шляху. Можливо, ви ще почуєте про них в історіях інших героїв із циклу «Велике кохання в маленькому місті», що продовжує книжку «Акторка». Як думаєте, яким буде їхнє спільне життя?
Якщо чекаєте на історії й інших героїв цього літературного циклу, обов'язково залиште в коментарях плюс або слово «чекаю».

Дочитали історію до кінця? Хочете і маєте можливість підтримати вашу авторку? Купуйте комерційні книги на сторінці та активно коментуйте і ті, які прочитали вільно, безоплатно. Дякую за вашу підтримку!