Раді Вас бачити!

До станції доїхали без пригод. Усю дорогу я вдихала аромати їжі з кошика і їсти хотілося неймовірно, бо поснідати я так і не встигла. Тому приходилося лише облизуватися, ковтати слину й мріяти про полумисок смачного супу в тітчиній таверні. Батьки не поскупилися – і ковбас поклали, і окосту, і пирогів. Мабуть, на самому дні й в’ялене м’ясо з рибою лежать. Ех, мені б самій цього кошика місяця на три вистачило. Швидкопсувне продала б одразу, а решту приберегла. А смажені та печені пироги в нашій корчмі такі, що дух перехоплює. Тісто тоненьке, начинки багато. Якщо ще й з м’ясом чи рибою, то взагалі – язик від смакоти самотужки зав’яжеться на морський вузол. В животі буркнуло, я зітхнула. Татко поклав мені в руку полотно. Я розгорнула – два смажені пиріжки. Рум’яні, духмяні, теплі.

– Дякую, татусеньку! – я розкусила пиріг – лісові гриби з картоплею. Ми не варимо для пирогів картоплю – печемо. Тоді пироги смачніші. Ще й цибулю смажимо на смальці й додаємо вижарки. А гриби в них – наче нота. Без яких ці пиріжки будуть нецікавими. Шкода, що я не помітила, як їх з’їла!

Я зітхнула, загадала тітку Палажку, насупилася наче миша на крупу. Батько мовчав і лише скоса поглядав, як соплю – наче міхи нашого коваля Гринди. Потім, не витримав:

– Ти, Рутко, на нас з мамкою не сердься. Але в Курчавому тобі робити нічого. Воно тобі треба, щоб кожен пес у твій бік бліх чесав? Людські язики– злі. А ти в мене дівчина вразлива, у бійку одразу полізеш. От і подумай – куди це годиться? Дівчина – і начищає кожному хто ображає пику.

Я зітхнула. Батя має рацію. Але ж мені хотілося почути його думку!

– Татку, скажи, а ти б теж так зміг? Ну, щоб, наприклад, у ніч проти весілля піти на сінник, скажімо, з тіткою Жужкою?

Батько хмикнув у бороду.

– Та мені вона ніколи не подобалася. Язиком, що мітлою мете, а руки зі сра... – він осікся, – загалом, не з того місця ростуть.

– Я не про це питаю... Ти б напередодні весілля міг так з мамою вчинити?

– Не зміг, – чесно зізнався батько. – А Лавр твій, хитровухий, усе життя буде по бабах бігати. – Він трохи помовчав. – Ти знаєш, я навіть радий, що цього весілля не буде. Поїдеш у столицю, може, з кимось і познайомишся. Тільки це... ти не поспішай… – він стушувався, а я почервоніла так, що навіть ластовиння зникло. – Ну, ти дівка доросла, чого тебе життю вчити.

– Татку! – я кинулася йому на шию і міцно притулилася до його жорсткої бороди, яка залоскотала щоки. Від нього пахло смаженою цибулею, грибами та м’ясними пирогами. Значить, усю ніч не спав, разом із кухарем готували для мене кошик. Рідний-ріднесенький. Майже завжди на моєму боці. І хоч я доросла, але без його підтримки буде складно. Бо тітка… Ні, приїду, а там вже на місці вирішу що й до чого. Дійсно, я вже доросла. І шпиняти себе нікому не дозволю!

Мимоволі з очей викотилися сльози. Якби всього цього не сталося, я б ніколи не зрозуміла, який він, мій таточко. Насправді – дуже добрий. Хто б з батьків дозволив своїм дочкам чинити так, як всі вони вчинили? Всі троє виходили заміж при надії. Четверта, на жаль, не встигла. Я не про вагітність. Заміж вийти не встигла. Так, про честь я знала змалку, але була впевнена, що Лаврик стане моїм чоловіком, тому й піддалася на його вмовляння. Віддала найцінніше, а він за моєю спиною з Тайкою кохався. Та щоб їх Маруна до себе забрала!

З мамою все не так просто: вона до сестер і брата більше благоволила, а мене постійно шпиняла та прочуханки давала. Вона чомусь вважала, що вчити потрібно кулаками та лозинякою. А батя разом із бабусею всього в корчмі навчили добрими словами та власним прикладом: і готувати, і правильно столи шкребти, і підлогу мести, і зі знахабнілим гостям давати відсіч. Коли бабусі не стало, батько тиждень сам не свій ходив, а потім узяв мене за руку і сказав: «Бабуся б не схвалила такого простою. Йдемо, донечко, працювати. А то без шматка хліба можемо залишитися». Я поглянула на нього – розгублений, схвильований але приховує це.

Батько обійняв мене та поцілував у маківку.

– Ти як до тітки Палажки приїдеш, то сходи на пошту, надішли магоптаха, а то ми хвилюватися будемо.

Образа взяла гору:

– Чому так? Я не хочу в неї працювати. Вона жадібна і зла.

Батько сумно посміхнувся куточками губ.

– Доля в неї несолодка. Ти ж знаєш, що трьох діток Маруна забрала, а потім і чоловіка. І все на її плечі звалилося. Ось серце її й ховається за їдкими словами, як за ширмою. Не зла вона, а нещасна.

Я замислилася. Знову татова правда. Як не розлютитися геть на всіх богів, коли залишився в цьому світі один як перст? Сильна жінка, якщо таверну багато років сама тримає. Спробуй за всім устежити: щоб шеф-кухар не крав, щоб гості не крали – не вивозили посуд і рушники, щоб викидайло бійки розбороняв без наслідків. І кімнати здавати не тільки добропорядним особам. І в окремі кабінети для таємних переговорів впустити лише замовників, а не сторонні очі та вуха. Стежити за чистотою, за тим, щоб кухарі не пліткували, а працювали. Тимчасових працівників контролювати, подавальниць навчати. І при цьому язик за зубами тримати.

Несподівано я навіть поставилася з повагою до тітки Пелагеї. Адже ніколи не думала про те, що вона щодня робить і коли відпочиває. Сім’ю й особисте життя повністю замінила роботою. Навіть пожаліла її по-жіночому.

Коли доїхали до станції – твердо вирішила, що як би не склалося подальше життя, а змирюся. Тітка Палажка багато чого навчити може. А я докладатиму зусиль. Дуже старатимуся. Чесно.

Батько зупинив коня, віз хитнуло, і я мало не впала на дорогу. Він швидко зістрибнув, допоміг злізти мені, взяв речі й пішов до доглядача. А я, розправивши поділ спідниці, витріщилася на пасажирів.

Їх було небагато, та й зрозуміло, бо більша частина Курчавого збиралася сьогодні гуляти на нашому з Лавром весіллі, тому більшість спокійно спала, не здогадуючись, що весілля скасовано. Ті, які з якихось причин не змогли прийти, й спланували поїздку до столиці.

Будівля станції – одноповерхова, міцна, кам’яна. У такій можна будь-яку негоду перечекати. Голова розщедрився, зніс попередню споруду, яка при кожному пориві вітру норовила скластися як картковий будиночок. Виділив із бюджету п’ять тисяч золотих, і будівля станції стала гордістю нашого невеликого містечка. Навіть сарай для грифонів утеплив, щоб узимку не мерзли. А, по-моєму, їм усе одно: вони ж літають у небі, отже, не замерзають. Шкода, що драконів не можна тут тримати – зіжруть річний бюджет і все навколо. Та й місця їм потрібно багато. Але й вантажність у них набагато більша. І літають вище.

Та грифон-диліжанс у курчавців мав величезну популярність. Дві години й в Ситові! Без жартів. Якщо кіньми їхати, то тільки за тиждень дістанешся. І то, можна загнати пару конячок.

Погоничі грифонів – маги. Простих смертних ці звірюки слухати не будуть. У карету зазвичай запрягали двох грифонів. Двері щільно та старанно зачинялися закляттями, щоб уникнути нещасних випадків. Вставати та ходити під час перельоту не дозволялося. Пасажирів пристібали спеціальними пасками, щоб не випали. Попри уявні незручності, літати грифон-диліжансом було вигідно та швидко.

Найбільше щастило тим, кому діставалося місце біля вікна – він міг усю дорогу милуватися хмарами та краєвидом. Це, звісно, якщо не боятися висоти. У кареті поміщалася дюжина пасажирів. Саму карету підтримували заклинання легкості, інакше грифонів потрібно було б міняти щомісяця. А це дорого. Літали вони регулярно, два рази на день. Тож, будь-який мешканець запросто міг літати до столиці.

А якщо потрібно дістатися до сусідніх країн або на острови, то у столиці пересідали на драконів. На них кріпили спеціальні сидіння, а маги, які керували ними, створювали над усіма захисний купол, щоб не впасти з дракона крижаною брилою. У разі негоди польоти скасовували. І на драконах, і на грифонах. Ніхто не хотів втратити тварину. А якщо негода заставала в дорозі, то маги розганяли грозові й буремні хмари, щоб ніхто не постраждав.

Магічна академія погоди працювала як годинник, і точні прогнози по всіх містах і селищах країни розсилала магоптахами щодня. У нас вони прилітали в міську ратушу, і погодник вивішував сувій поруч із входом.

На станції діти моталися між дорослими, граючи у квача. Вдалині маячив ельф, якого я раніше в Курчавому не бачила. Високий, стрункий, з волоссям кольору гречаного меду. І з такими синіми очима, немов промінь світла в храмі Акрідени* впав на кобальтові вітражі й назавжди закарбувався в них. На вигляд йому було десь близько сорока років за людськими мірками. А за ельфійськими, не знаю. Не знаюся на визначенні їхнього віку. Попри спеку наприкінці юноцвіту**, на ньому був довгий плащ із відкинутим каптуром. Я мимоволі замилувалася незнайомцем. І справді кажуть, що ельфи ідеальні. Ні зайвої ваги, ні почервонілої від сонця шкіри. Ех! Зітхнула і перевела погляд праворуч.

Біля лави стояла парочка гномів – вельмишановний Флюн Хурлапий зі своєю дружиною пані Грумою. Скоріше за все їдуть у своїх торгових справах, обидва зосереджені й неговіркі. У Флюна в бороді з’явилася четверта кіска. Треба буде якось запитати, що це означає. Пані Грума, побачивши мене, стала так, щоб чоловік не побачив, змірявши при цьому глузливим поглядом, у якому читалося: «А як же весілля?» Подумки показала їй дулю і язика – не твоя гномська справа. Ревнує, береже свій скарб. Від цієї думки стало весело.

– Чого баньки витріщила, руда корова! – п’яний викрик вмить зруйнував гарний настрій. – Дай пройти! Стала напівдорозі!

Вічний п’яничка Рурюк штовхнув так, що я мало не впала: і від удару, і від винно-часникового духу, від якого ледь не знудило. Сперечатися з п’яним, марно. Але гном не витримав, підвівся навшпиньки та глянув у наш бік через плече пані Груми. Я кивнула йому на знак привітання, відходячи якомога далі від пияка. Пан Флюн кивнув у відповідь і попрямував до нас, хоч дружина і спробувала втримати його за широкий шкіряний пояс зі срібною бляхою. Гном лише обережно прибрав її руку. Пані Грума кинула на мене ненависний погляд.

– Гей, волоцюга, стій! – гучним басом гукнув п’яного пан Флюн.

Той підстрибнув на місці від несподіванки й голосно гикнув. Гном наблизився і вхопив його за низ сорочки так, що та затріщала, погрожуючи залишити нещасного п’яницю без неї.

– Ти образив дівчину, вибачся!

Хтось паскудно реготнув, виходячи з дверей станції. До Горпини не ходи – Лавр власною персоною. «Женишок намалювався. Колишній», – промайнуло в голові. Що він тут забув? Прийшов познущатися?

– Та яка вона дівчина? – знову гиденько гигикнув Лавр.

Гомін на станції замовк, я стискала кулаки від гніву, шкодуючи, що вірна качалка залишилася в сумці. Ех, як би вона зараз стала в пригоді! Я вже приготувалася виплеснути в обличчя цьому крученому цапеняті всю накопичену злість, що рвалася назовні, але мене випередив ельф.

– Ви не маєте права так розмовляти з добропорядною мешканкою Курчавого. Негайно вибачтеся!

Я оніміла від такого повороту подій. П’янчуга гикав, а Лавр посміхався.

– І не подумаю, – із сарказмом випалив колишній. – Чому це я маю за правду вибачатися?

– Ах ти погань! – Я не витримала і кинулася на нього з кулаками. Лавр не встиг ухилитися, і мій кулак заїхав йому прямо в око.

– Йой! – заверещав колишній і закрив долонями обличчя.

Легше не стало. Хотілося цю нахабну морду запинати ногами. Я крадькома глянула на ельфа, який здивовано підняв брови і похитав головою. Навіть уявний голос почула: «Руто, ти ж дівчина!» Та замість цього він видав:

– Леді, я все розумію, але такі питання потрібно вирішувати зі своїм нареченим наодинці. Не варто це виносити на люди.

– Він мені більше не наречений! – зло прошипіла я.

П’яничка, бачачи такий перебіг подій, намагався щось сказати, ледве ворочаючи язиком.

– Вичибте, гик! Виб-тич-бте, гик! Ви-бач-те! – О-о-о! Ви-бач-те мене, гик!

Я кивнула пану Флюну, щоб він відпустив бідосю. Для нього і так ранок вдався. Гном вивільнив Рурюка, пані Грума гмикнула і відвернулася, удавши, що її абсолютно не цікавить те, що відбувається. У цей час зі станції вийшов батько. Він миттєво оцінив ситуацію і підійшов до нас із Лавром, який сидів на землі та скиглив, закриваючи долонею пів обличчя. Очі батька сміялися, але він, напустивши на себе грізний вигляд, сказав:

– Якщо я тебе ще хоч раз побачу біля Рути – начувайся! Забирайся, поки я задля рівного рахунку другий фінгал не поставив.

Лавр підвівся. Вигляд він мав жалюгідний.

– Мені в Ситів потрібно.

– Усім потрібно, – сказала я. – Наступним диліжансом полетиш. Завтра. Не будеш же ти розлякувати ситів’ян своєю пикою. Сходи до Горпини, нехай примочку продасть! – реготнула я. – Заодно й на долю свою гірку поскаржишся. Нехай поворожить! Хто зна’, яке щастя на тебе чекає?

Лавр гнівно подивився на мене здоровим оком, друге, на мою радість, запливло так, немов його вжалив шершень. А що? Я вмію тримати удар, а не тільки сковорідку та качалку! Він сплюнув під ноги та процідив:

– Я тобі ніколи не подарую! Ти дорого заплатиш за цю витівку!

– Дуже боюся! – огризнулася я.

Лавр поплентався зі станції не у місто, а кудись у бік лісу. Куди – мені байдуже. Я з вдячністю подивилася на ельфа, гнома і батька.

– Дякую вам.

Ельф і гном кивнули, мовляв, подяку прийнято. Люди на станції почали шепотітися, почувши новину, що весілля не буде. Ситуацію врятував доглядач, який вийшов на вулицю.

– Прошу містян пройти на посадку, – гучним голосом промовив він. – Грифон-диліжанс вирушає через десять хвилин.

Батько вручив мені квиток. Серце прискорено забилося від захвату - моє місце біля віконця!

– Татку! – я повисла у баті на шиї. – Ти – найкращий!..

Батько ніжно обійняв мене і розцілував в обидві щоки.

– Бережи себе, Руто. І пам’ятай, щойно доїдеш до тітки, одразу ж надішли магоптаха. Ти дівчина доросла. За себе постояти можеш, – усміхнувся татусь, згадавши нещодавню пригоду. – Але Ситів – не Курчаве. Там різних пересічних вистачає, як і інших не зовсім людей. Я маю на увазі не тільки татів. Вночі одна не ходи. Качалка не завжди допоможе. Не забувай нас. Присилай магоптаха хоч раз на тиждень. Та бережи те, що перейшло у спадок від бабусі. Стороннім не показуй. І гроші не тринькай на всякі фінті-мінті. Пам’ятай – ти у себе одна. І ось що, на допомогу інших особливо не розраховуй. Нікому немає діла до чужих бід і неприємностей.

– Дякую, татку, – мало не схлипувала я. – Обов’язково буду надсилати магоптахів. І ти теж надсилай, добре? І Єрошку в корчму візьми, він тямущий, хоч і бешкетник.

– Візьму, не переживай. Корчма – справа сімейна. Ну, вище ніс, руденька! І пам’ятай, тітка – не зла.

– Пам’ятаю, тату, вона просто нещасна.

– Розумниця.

Батя допоміг мені сісти й пристебнутися. Сумку і кошик він поставив нагору, закривши ящик для багажу над нашими головами. Маг-погонич перевірив квитки.

Я окинула оком пасажирів. Подружжя Хурлапих сиділо на протилежних сидіннях навскоси, біля інших дверей. Пан Флюн – біля вікна, мабуть, пані Грума боялася висоти. Поруч із ними – літній пан Стурс з онуками: двома чарівними дівчатками-погодками восьми і дев’яти років. Вони зацікавлено глипали на пасажирів, тихенько прискали зі сміху та шушукалися. Якраз навпроти мене сидів той самий ельф. Ретельніше придивилася до нього і зрозуміла що помилилася – зблизька йому було щось близько тридцяти людських років. Але я геть не розбираюся в їхньому віці, знаю одне – ельфи дуже довго живуть.

Він сидів дуже рівно, розправивши плечі та схрестивши руки на грудях. Мені теж захотілося випрямити спину, що я миттєво й зробила; одразу ж груди, хоч і не в обтислій блузці, вип’ятилися, а ґудзик зрадницьки розстебнувся, демонструючи білизну. Ельф миттєво ковзнув поглядом. Я вдала, що нічого не сталося, і теж схрестила руки. Легка усмішка заграла в куточках його губ, але він, як справжній шляхтич, відвів погляд, щоб я могла спокійно застебнутися.

Поруч зі мною сиділа молочниця Зірфа, яка їхала до Ситова продавати сир. Їй було під п’ятдесят. Дуже худа і небалакуча. Зате робота в її в руках кипіла. Зірфа робила найсмачніший козячий сир, який із задоволенням купували в столиці.

Біля неї сидів син пекаря – Босян, майбутній маг-погодник. Він навчався керувати погодою, щоб стати гідним наступником нашого мага. Пекар дуже пишався сином і щоразу в розмовах, коли йшлося про дітей, він із благоговінням вимовляв ім’я Босяна і покладав на нього величезні надії.

Поряд з Босяном сиділи дві послушниці храму Всіх Богів, які мали дати обітницю вічного мовчання, щоб служити богині Безмежного Світла – Аргіні. Їхні тоненькі фігури приховували глухі сірі сукні з довгими рукавами. На головах послушниць – сірі ковпаки. Після обітниці їх змінять широченні капелюхи, які приховають обличчя.

Останнє місце біля вікна залишалося вільним, але буквально за хвилину до відправлення в карету вскочив кремезний чоловік у темному плащі з каптуром, насунутим так низько, що не було видно обличчя. Він швидко сів, пристебнувся і, не скидаючи каптура, відвернувся до вікна. Маг-погонич закрив заклинаннями двері з обох боків карети. Я встигла махнути батькові на прощання рукою.

– Грифон-диліжанс вирушає до Ситова! Прохання тих, хто проводжає, відійти від розбіжної дороги! – оголосив гучний голос доглядача.

Сильні лапи звірюк узяли плавний розбіг і відштовхнулися від землі, карета хитнулася і за кілька миттєвостей здійнялася вгору. Найбільшим плюсом було те, що диліжанс не мав коліс. Він гальмував на невидимій магічній подушці, а потім плавно опускався на землю. Жодних незручностей: грифонам колеса не калічили лапи, а пасажирам не потрібні були додаткові підніжки, щоб вийти з диліжанса.

Я захоплено дивилася у вікно. Диліжанс зробив коло над Курчавим, мовби салютуючи міській ратуші, і полетів у бік Крульського лісу, куди я з бабусею, а потім і з Єрошкою ходила по ягоди та гриби. А ще там росли дикі сливи, настоянка з яких мала величезний успіх у корчмі. Ех, татку, хто тепер буде їх збирати? Адже тільки я знала, де вони ростуть. Треба буде послати магоптаха з детальним описом дороги братові. У калитнику*** слив’янка має найбільший попит.

Я зітхнула і крадькома поглянула на ельфа. Той сидів насторожено, кінчики вух тремтіли, як і тонкі ніздрі. Він наче прислухався і принюхувався. Мабуть теж унюхав аромати з мого кошика. Але він дивився не на багаж – погляд ковзав по обличчях пасажирів навпроти. Примружився та напружився наче пружина. Невже чує небезпеку? Але що може нам загрожувати у повітрі? Дракон на нас впаде, чи що? Простежила за його поглядом – ельф, не ховаючись, зупинився на останнім пасажирі. А той, здавалося, спав, відкинувши голову на спинку диліжанса, в якій було зручне заглиблення для охочих подрімати.

Я знизала плечима і знову втупилася у вікно. Але від подиву рот відкрився сам собою. До карети наближався вершник на попелястому грифоні. Буквально за кілька секунд таємничий пасажир відкинув каптур і спокійно сказав:

– Усім залишатися на своїх місцях. Це – пограбування.

Смаглява шкіра і синяво-чорне волосся. На вигляд йому від сили років двадцять п’ять. Він обвів притихлих пасажирів уважним поглядом і додав:

– Хто чинитиме опір – уб’ю. – На підтвердження він витягнув з-за паска мисливський ніж із химерним руків’ям. – Руки тримати перед собою, – продовжив він. – Особливо це стосується тебе, вухатий! – він кивнув у бік ельфа. – Знаю я ваші ельфійські штучки! Тільки відвернися, і миттю якусь гидоту зробите! Руки! – загрозливо гаркнув бандит.

Попелястий грифон порівнявся з диліжансом. Наші грифони неспокійно пішли вгору від побратима, який раптово з’явився поряд, потім скажено закричали, налякавши усіх. Карету смикало з боку в бік. Бандит, широко розставивши ноги, дивом утримував рівновагу. Дітвора зойкнула, але відразу притихла під пильним поглядом дивного пасажира. У кареті запанувало мовчання. Було чутно тільки плескіт крил. Я вчепилася пальцями в м’яку оббивку сидіння. Розлучатися з грошима мені хотілося менш за все. Я щосили намагалася придумати якусь хитрість. Ельф покірно поклав руки на коліна і спокійно спостерігав за грабіжником. Грифони нарешті вирівнялися.

Розбійник витягнув з-за паска мішок, розстебнув ремінь безпеки та встав. Він по черзі протягував мішок пасажирам: туди полетіли гаманці та коштовності. Подружжя Хурлапих почервоніло від прихованого гніву й обурення. Але гноми розумно розсудили, що життя дорожче.

Я намацала бабусин медальйон і напружилася. З ним не розлучуся ні за які гроші, нехай убиває. Усі, крім дітей, мовчки попрощалися з грошима – у тих їх просто не було. Коли черга дійшла до мене, я, напустивши на себе байдужість, сказала:

– У мене тільки два срібняки. Більше нічого немає.

Бандит уперся поглядом у кофтинку, що знову розстебнулася, – в декольте блиснув рубін.

– А це що? – він кивнув на медальйон.

– Це – пам’ять про бабусю. Спробуєш зняти – руку відгризу.

Він розреготався, демонструючи красиві рівні зуби. Та й сам розбійник був красенем. Під плащем – тонка темна сорочка, під якою вгадувалися невеликі, але міцні м’язи. Карі очі із золотистими іскорками дивилися з усмішкою. Ніс рівний, з легкою горбинкою, що з’явилася, скоріше за все, у бійці. Високі вилиці та тонкі губи, що кривилися в посмішці.

– Ось так прямо візьмеш і відгризеш?

Я як собака загарчала й оголила ікла, чим ще більше розвеселила його. Він простягнув руку та тільки-но хотів зірвати ланцюжок, як медальйон, немов передав їй якийсь імпульс, і злодій, якого встигла подумки назвати Красунчиком, зашипів, наче на руку бризнули кислотою. Він засопів і глянув на долоню – на ній залишився багряний слід.

– Гаразд, – прошипів він, – сама знімеш або...

– Що, «або»? – захоробрилася я, не до кінця усвідомлюючи, що сталося.

– Ти довго будеш вовтузитися? – прикрикнув його подільник за вікном. – У мене сили закінчуються. Годі, закругляйся!

– Гроші! – прогарчав Красунчик, дивлячись на мене.

Я пирхнула і кинула в мішок один срібняк.

– Мені потрібно ще до тітки доїхати.

Бандит, очманівши від мого нахабства, глянув на ельфа, на якого весь цей час був наставлений ніж, я звернула увагу, що на руків’ї переливався хитромудрий візерунок. Мабуть, без магії не обійшлося. Ельф кинув невеликий гаманець, дзенькнули монети – розбійник зловив його на льоту. Красунчик посміхнувся і затягнув мішок. Він уже хотів відчинити двері диліжанса сяючим знаком вирізаним на дерев’яному п’ятаку, який витягнув із кишені, але раптово принюхався і підняв погляд на полицю, де в заплічному кошику покоїлася моя їжа. Бандит широко посміхнувся, дістав кошик і, продовжуючи либитися, сказав:

– З паршивої дівки хоч кошик із жрачкою!

Я навіть не встигла обуритися – Красунчик закинув його на плече, притулив до дверей сяючий п’ятак, магічний замок клацнув, і він хвацько застрибнув на попелястого грифона з вершником. Ельф відстебнув пасок безпеки й кинувся зачиняти двері диліжанса. Він прошепотів щось ельфійською, замок клацнув і він, видихнувши, сів, пристібаючись.

– Неподобство! – крикнув гном і додав кілька міцних слівець гном’ячою мовою. – Я все до мідяка витрушу з цих йолопів! І в поліцію поскаржуся, і в префектуру! Що це таке?! На чесних громадян нападають серед білого дня і грабують!

Дружина підтримала пана Флюна. Зірфа, Стурс і Босян обурено загуділи. Ельф мовчав. Я мало не плакала: треба ж було так проґавити цілий кошик їжі! Ще й промовчати на образу! По-моєму, чоловіки останнім часом змовилися – тільки й знають обзиватися! Хотіла теж голосно обуритися, але зустрілася з поглядом ельфа: він надуважно дивився на мене.

– Що? – не витримала я.

– Звідки у вас цей медальйон?

– Я ж сказала: пам’ять про бабусю!

– Ах, авжеж! А хто була ваша бабуся?

– Вона тримала корчму в Курчавому.

– Її звали Аконіта?

– Так, – буркнула я.

Ельф схвально кивнув.

– Ви гідна внучка своєї бабусі. Візьміть візитівку, – він простягнув жовтуватий прямокутник.

Я взяла її – на ній щось було написано незрозумілою мовою.

– Я не вмію читати по-ельфійськи.

– Вибачте, – ельф вихватив картку покрутив поміж пальців, щось шепнув і дмухнув на неї.

«Скріраніель», – прочитала я ім’я, решту вирішила прочитати в таверні у тітки.

– Дуже приємно, пане Скріраніелю, Рута, – відрекомендувалася я.

– І мені дуже приємно з вами познайомитися, панно Руто. Як називається місце, куди ви маєте прибути?

– Таверна «Клич вепра». Її хазяйка – моя рідна тітка.

– Отакої! – мені здалося, що ельф здивувався. – Отже, буду знати, де вас шукати.

Я зручно вмостилася і заплющила очі. А через деякий час почула голос погонича:

– Ситів через п’ять хвилин!

Пасажири загомоніли, я розплющила очі й знову зустрілася з синім поглядом Скрираніеля. Що й казати, якщо боги й замислювали вищу расу, то це, безсумнівно, ельфи. Як можна було не потонути в цих очах і не закохатися у їхнього володаря? І щоб не накоїти дурниць, я подумала, що за людськими мірками йому понад сто, а отже, він старезний дід. Я, глядячи на «діда», подумки лайнулася. Ні, не для того я їду до Ситова. Потрібно починати нове життя, а не вигадувати нове кохання. А з «дідом» і поготів!

Грифон-диліжанс зупинився, ельф допоміг мені розстебнути пасок і дістав сумку – дякувати Аргіні, її злодюга не здогадався схопити. На вулиці вже було чутно крики та лайку Хурлапих, Босяна, Зірфи та Стурса. Маг-погонич виправдовувався і казав, що не міг посадити грифонів посеред лісу. Хто зна’, що і хто ховається в лісових хащах? Та й диліжанс можна було запросто угробити разом з пасажирами.

Я зітхнула, зрозуміла, що обійшлася найлегшим – переляком і втратою харчів з одним срібняком, і попрямувала до виходу.

*Акрідена – богиня удачі

**юноцвіт – травень

***калитник – вересень