Раді Вас бачити!

Ніч впала на маленьке містечко під назвою Курчаве жменею ожини. На небі почали з'являтися яскраві зорі. Сузір'я Русалки, Відьмині Кільця, а поряд – три яскраві точки – Мухомори. Через невелике віконце крихітної кімнати під самісіньким дахом, в якій помістилася тільки шафа і ліжко, я охоче дивилася на юноцвітні зірки. Не спалося. Дівич-вечір пройшов бурхливо й весело. Подружки розійшлися, пісні заспівали майже всі. А деякі, як, наприклад: «Де моя кохана пропадала, коли душу пропив у шинку?» чи «Упирицю тобі в дівки, а не моє серце!» так узагалі, по три рази. Я лежала, закинувши руки за голову і мріяла. Завтра нарешті виправдаю батьківські очікування і вийду заміж за сина нашого голови – Лавра.

Ох, від щастя зовсім забула представитися. Звати мене Рута Морошкіна, від роду мені аж двадцять два рочки. Тато розповідав, що коли я народилася, в небі з'явилася яскраво-помаранчева зірка, яку маги назвали Оком Дракона. Подейкують, що у драконів саме такі очі. Нічого не можу сказати з цього приводу, бо драконів бачила здалеку – високо в небі, коли вони пролітали над Курчавим до Хіллагарі чи Леовардії. Однак світло цієї зірки назавжди залишилося в моєму вогненно-рудому волоссі.

Сестри й мама завжди жартували наді мною з цього приводу. Найбільше матір засмучувалася, що з такою пожежею складно буде вийти заміж. Утім, не скажу, що вона була так далека від істини: для курчавських юнаків я була другом, своїм хлопцем, іноді – посестрою і трохи жилеткою, в яку вони періодично плакалися, не розуміючи своїх дівчат.

Але покійна бабуся Аконіта завжди казала, що я особлива. Недарма в небі спалахнула нова зірка! А ще вона любила повторювати, що якщо сонце когось так щедро обдаровує золотим волоссям – той обраний. А веснянки не просто цятки, а ніжні поцілунки сонячних променів.

Виросла я в батьковій корчмі. Принаймні, скільки себе пам’ятала, стільки там і крутилася. Постійно була у бабусі, а потім у батька напохваті. Приносила, подавала, допомагала, прибирала, готувала, розраховувала. Нахабні відвідувачі, які мріяли про те, щоб ляснути мене трохи нижче спини – отримували по потилиці вірною качалкою, яка завжди була під рукою, точніше, висіла на поясі. Особливо надмірними залицяннями дошкуляли гноми. Кожен третій женихався. Але я, як і батьки, проти такого кровозмішання. Хоча серед них траплялися й дуже привабливі типи, дарма, що маленькі на зріст.

Моє заміжжя останні три роки набуло гостроти та болю особисто для мене. Батько не поспішав і казав, що кожному каструлі кришка знайдеться, а от матінка… Дня не проходило, щоб вона не відпустила болючу шпильку.

– Соромисько яке! – докоряла вона. – Як сусідам в очі дивитися? Молодшу вже просватали, а ти ніяк заміж не вийдеш!

Я лише розводила руками – не беруть і що з того? Можна подумати, мої сестри щасливі зі своїми чоловіками. Середня, яка молодша на рік, уже трьох дітлахів виховує один за одного менше. Друга середня вагітна двійнею, так відьма Горпина сказала. Значить, і в неї троє буде. А молодшу просватали тільки тому, що вона теж «скринька з сюрпризом». А я... До Лаврика майже ні з ким і не зустрічалася. Та й на побачення не кликав ніхто. Бо після закінчення школи щодня працювала у корчмі. Ні, не подумайте, що в мене тільки робота на умі. Я співати люблю і танцювати. Але в корчмі працівнику, як і корчмарю не до свят та веселощів. А вихідні, які були у мене раз на місяць, проходили як мить. Ми з дівчатами та хлопцями збиралися потеревенити, поспівати, а іноді й потанцювати.

Після посиденьок чимчикувала додому горда і самотня або з Тайкою – шкільною подружкою, яка теж ніяк заміж не вийде, бо занадто худа і не з заможної родини. Отак ми з нею і ходили, базікали про усіляке, але жодного разу не жалілися, що хлопців нема. Більш бідкалися, що хочеться грошей і на ярмарок, щоб накупити собі ельфійського чи гномського краму. А ще хоч одним оком подивитися на нічні феєрверки! Ех!

Але коли Лаврик повернувся з навчання до Курчавого, я зрозуміла, що пропала. Вивчився на рахівника. Тепер буде допомагати батьку у справах. А яким красунчиком став! Високий, статний, очі, як волошки в полі, локони біляві в'ються. Ще й на гармошці грає. Коли він зголосився проводити мене – заклякла. А він під лікоть узяв і повів. Я йшла, і землі під ногами не відчувала. Батьки натішитися не могли. Мати в храм бігала, поклони била, богів дарами задобрювала, щоб долю мою не зурочили. І її почули. Голова через місяць заслав сватів. Щастя привалило, впору вивантажувати.

Сукню вибирали у столиці на ярмарку. Але кравцю довелося її розточувати: на ельфійську батя грошей пошкодував, а в інші я не влізла. І цей клятий кравець теж не втримався від шпильки:

– Треба ж, яка ви нестандартна. Не дивно, що заміж тільки зараз покликали.

За мною станеться:

– А все тому, що ваші сукні краще на лісопильні пропонувати: нап’яти їх можна лише на дошки.

Кравець образився, але сперечатися не став. Зрештою у мене була сукня з рюшами, які приховували мої й так не маленькі груди. Донизу вона розходилася оборками, а під низ йшов ще й каркас. Коли вдома вдягла цю красу, молодший брат не втримався і зауважив:

– Руто, ти після весілля можеш працювати в корчмі лялькою на самовар – сядеш і відвар зігрієш.

Пів дня за ним ганялася, щоб вуха нам'яти. Та годі, чого ображатися, якщо сама бачила, що в сукні мене стало вдвічі більше. Тому від каркаса вирішила відмовитися.

Я перевернулася на перинці й у передчутті завтрашнього щастя заплющила очі, щоб хоч трішечки поспати. За вікнами почувся тихий голос. Прислухавшись, упізнала Лаврика. Серце радісно забилося – невже вирішив зазирнути до мене? Намагаючись не шуміти, підвелася з ліжка, поправила довгу, майже до п'ят сорочку, яка щоразу перекручувалася мотузкою, загорнулася в пухову бабусину шаль і, щоб нікого не розбудити, вирішила йти босоніж до коханого, як у тій пісні: «Шибнуло – босоніж до милого носило...»

Вислизнувши надвір, пішла до хвіртки. У будці хропів старий пес Будяк. Те, що я мимо нього пройшла, на його сні ніяк не позначилося. Тільки почухав за вухом і перевернувся на інший бік. Я наступила на уламок кістки й мало не заволала на весь двір. Вчасно схаменулася і, бурмочучи про себе всякі нехороші слова, накульгуючи, відчинила хвіртку і вийшла на вулицю. Я озирнулася на всі боки – нікого. На небі яскраво світив повний місяць, а поруч із ним весело підморгувало Око Дракона – не інакше як знак. Моторошно, ой як моторошно на повний місяць. Хто зна’, може, мертвяк блукатиме в пошуках людського м'яса або перевертень в горлянку вчепиться, а то ще гірше – вампір на полювання вийде. Але завдяки штатному некроманту, подібні жахи нас уже рік у Курчавому не бентежили. Та все одно – лячно.

Скрипнули двері сінника. Ага! Значить, коханий чекає на мене там. Я помчала до нього як горностай. Хоча жодного разу не бачила цю тваринку живцем, але дуже сподівалася, що мій кульгавий біг схожий на те, як він безшумно мчить лісом.

З чудовим настроєм прибігла до сінника, але тут якась недобра думка закралася у голову. Чому Лавр не покликав мене? Адже ми декілька разів зустрічалися саме тут з ним таємно. Та перед цим він завжди вилазив на дах сараю і стукав у вікно. Дивина та й годі.

Я вирішила прислухатися до себе. Внутрішній голос торочив: «Руто, негайно відчиняй двері і йди вперед. Інакше пропустиш усе найцікавіше». І я зі спокійною совістю безшумно зайшла у великий сарай. У сіні, наваленому під самісінький дах, чувся шурхіт і якісь голоси. Отакої! Тож він не один. А з ким? Невже парубоцьку вечірку тут догулює? Придивилася, у темряві побачила драбину притулену до сіна. Підійнявшись на кілька щаблинок, завмерла, бо під моєю вагою вони застогнали.

– Ти чув? – запитав до болю знайомий дівочий голос.

– Не відривайся, у нас обмаль часу, – відповів голос Лавра, і знову почулася метушня і сопіння.

Щаблинка злегка тріснула, я підібгала ногу, сподіваючись, що так менше важу. Дівчина? Всередині на мить все завмерло. Моя допитливість колись мене погубить, але не зараз. Я просто повинна дізнатися, що там відбувається! Тож, вперед, Руто! Щаблинки мов змовилися – знову застогнали піді мною. І хто тільки користується такими гнилими драбинами?

– Знову. Ти чув?

– Ну, хтозна, може кіт якийсь шурхотить.

– Ти впевнений, що кіт?

– Заспокойся, проходив повз її будинок, спить моя корівонька.

Цікаво, про що це він? І до чого тут корови?

– Нащо ти з нею одружуєшся?

– А то не знаєш!

– Тільки заради грошей?

Я прикрила рот рукою, щоб не закричати.

– Батя каже, що капітал має множитися на інший капітал. А що за тебе можуть дати? Кульгаву кобилу й цапа?

– А як же наше кохання? – дівочий голос тремтів.

– Хто тобі сказав, що я не кохаю тебе? Все залишиться як є.

– А якщо я...

Уривок фрази потонув у новому сопінні, за яким я почула важке дихання Лавра. Стало зовсім цікаво! Що за корівонька спить, і хто зазіхає на моє законне місце? Піднялася ще на кілька щаблів, які знову зрадницьки застогнали, а драбина трохи відхилилася. Я мертвою хваткою вчепилася в неї та ривком нахилила вперед. Обличчям одразу впала в запашне сіно. Як упир, поповзла вгору, уже не переймаючись, що почують. Доповзла до верхньої щаблини – і оніміла. У місячному сяйві побачила як мій коханий спускає з себе штанці. Яскравою плямою промайнув голий зад. Ах, ти ж, негідник!

Забувши про свою поранену ступню, зіскочила до коханців, зняла з себе шаль і хотіла стьобати по голій сраці Лавра, але пух, тільки полоскотав її.

– А-а-а-а!!! – пронизливо заволала дівчина. Виявляється, розмахнувшись, заїхала їй шаллю в очі.

Лавр від несподіванки гучно чхнув і швидко напнув штани. Його таємна коханка теж завозилася. Одягалася, чи що?

– Руто, це не те, про що ти подумала! Це зовсім не те!.. – заволав Лавр.

– Звісно! А що це?! Ти їжаків тут розлякував голим задом чи це новий обряд знищення нечисті? Некромант підказав, чи як? А може ти вирішив стати добровільним годувальником комарів?

Згадані мною комахи наче чекали цих слів, задзижчали й закружляли над нами, мабуть, вирішували, кого першого куди вкусити.

– Руточка, вибач, я не хотіла, упир поплутав, – заголосила дівчина, і я впізнала свою найкращу подругу, яка з радістю погодилася бути дружкою на весіллі.

– Те, що цей мерзотник на всіх дівок свої чари розпускає, це зрозуміло. І встояти перед ними важко. Але ти?! Як ти могла?! Ти ж моя найкраща подруга, Тайко!

Уже колишня найкраща подруга пирхнула:

– Пудреницю відкривай частіше, щоб свою конопату морду хоч іноді бачити, а не милуйся відображенням в чарках батькової корчми! Хоча, про що я кажу, твоя морда давно в люстерко не влізає.

У сріблястому місячному світлі було видно, як блиснули її зуби в хижій посмішці.

– Та як ти смієш, таке говорити?! – моє обурення не мало меж.

– А хто ти така? Принцеса? Королівна? Чи купчиха якась? Хто ти?

Я від такої зухвалості оніміла. А отямившись, видавила:

– Я його наречена, у нас завтра весілля...

– Та ти ноги маєш цілувати Лаврику, що він з тобою, коровою рудою, одружується. Та якби мій татусь був багатим, ти б пролетіла. Він мене кохає, мене!..

Тайка виглядала мов очеретяна баба – руки довгі, сухі, волосся стирчить мов солома у старій стрісі. Вона нашвидкуруч заплітала косу. А я вдивлялася в Лавра. Більш він мені не здавався навіть привабливим, скоріш, жалюгідним: кучері розпатлані, подекуди в них стирчало сіно, очі покруглішали, як у жаби перед нерестом, і бігали.

– Неправда, Руто. Я тобі зараз усе поясню... Розумієш...

Презирливо подивившись на нього, я цикнула (не дарма в батьківській корчмі працювала, дечому навчилася в торговців).

– Весілля не буде. Шукай свої капітали в іншому місці. Я негайно усе батькам розповім.

– Руто!.. – Лавр розпачливо викрикнув.

Я відштовхнула драбину, сіном з'їхала вниз, боляче вдарившись ногою об цю злощасну драбину. І, кульгаючи ще більше, покрокувала додому.

Удома запалила свічку і сіла за стіл. І тільки тут наздогнало розуміння того, що сталося. Лавр узагалі мене не любив. Ні крапельки, жодної миті, ніколи. «Капітал повинен множитися на інший капітал», – спливли в пам'яті його слова. Тьху! Що за життя? І так себе стало шкода, що я заспівала: «Ой, цвіте порічка рясно, вітер завиває! Вовкулаки сіре пасмо серце огорта-ає-є! » Голос у мене грудний, гучний, гарний. Найкращий у Курчавому. Навіть грамоти є: «За зірвану люстру», «За згаслі свічки», «За найкращий бойовий заклик».

На сумне виття вибігли батьки та молодший брат із сестрою. Я стисло розповіла що трапилося, і розплакалася. Сестра позіхнула і пішла спати, їй-то що, майже заміжня. І Рудослав не кине, видно, що любить. Вона вродлива, у матір пішла: тонка, як лозинка, з довгим пшеничним волоссям і молочно-білою шкірою. Утім, дві інші були копією Вітки, наче й не було аж ніякої різниці у віці. Ні, батько в мене гарний, але по-своєму: кремезний, широкий у плечах, з мідною бородою і таким самим волоссям.

Я важко зітхнула. Батько запевнив, що змусить голову відшкодувати всі збитки. Знаю його: три шкури здере з того, попри статус. А мати накинулася, мов собака:

– Чого ти туди поперлася посеред ночі? Чого тобі, дурепо, не спалося?! Завтра вийшла б заміж, а там що хотіла, те й робила. Ну гульнув хлоп, і що з того?! На те їм кобелям... – вона зупинилася, помітивши Єрошку. – Геть спати! – рявкнула вона на нього, і брат зник за дверима. Повернувшись, додала: – З твоєю зовнішністю – він ідеальний варіант! Знову будеш мене ганьбити, в дівках кувати?!

– Не в дівках... – потупила я погляд.

– Що?! – в один голос скрикнули обоє батьків.

– Коли ви встигли?! – схопився за ремінь батя.

Я сиділа і дивилася на полум'я свічки, яке коливалося від різких рухів і могло згаснути будь-якої миті. Мати втомлено сіла на лавку. Батько сплюнув і відвернувся до вікна.

– Якщо ти ще в пелені принесеш, я цієї ганьби не переживу. Вистачить однієї скороспілки.

– Не принесу – я в Горпини була. Вона зілля дала.

– От дубоголова! – знову висловилася матінка. – Так би ми тебе гарантовано заміж за Лавра виперли. А тепер що? Домовленість розірвано. Кому потрібен зіпсований товар?

Батько опустився на лавку поруч із мамою.

– А зілля для розуму Горпина не робить? – суворо запитав він.

Я заперечно похитала головою.

– Ти як хочеш, Христя, а залишатися їй тут не можна, – видихнув тато і зиркнув на мене: – Завтра збереш пожитки і вирушиш до столиці. До тітки Пелагеї. Вранці їй магоптаха надішлю. – Сказав, як відрізав. – Працюватимеш в її таверні. Бач, розуму наберешся, а якщо боги будуть до тебе прихильні, то й заміж вийдеш.

Я підняла на батька погляд, сповнений надії та відчаю:

– Бать, не губи... Тільки не до тітки Пелагеї. Тільки не до цієї відьми! Що хочеш для тебе зроблю: хоч рік буду посуд у корчмі мити, а після всіх прибирати й скоблити столи... Не зводь, тату!

– Ти що, шашіль, щоб щодня столи скоблити? Так за рік можна й доскоблитися! Мало мені лавки постійно замовляти, так ще й столи! Досить скиглити! Сказав – у столицю, значить, у столицю. Все! Досить балачок! Іди спати, а зранку збирай манатки!

Мати тільки охнула, але сперечатися не посміла. Я встала і зі свічкою пішла до себе на другий поверх. Зачинивши двері, я впала на ліжко і, тикнувшись носом у подушку, розревілася. «Корівонька», – згадала я і заридала з новими силами.

Вранці прокинулася опухла з пом'ятою щокою і розпухлою ступнею. У ступні знайшовся дрібний шматочок яловичої кістки, який я витягла і поклала на підвіконня. Біль одразу ж вщух. Я зайшла в крихітну подобу ванної кімнати й привела себе до ладу.

Перебравши речі, відклала кілька пар білизни, кілька пар теплих панчіх, три спідниці літні, дві зимові, стільки ж кофтинок і два светри. Дістала шубу, вдягла і з жахом помітила, що вона ледве зійшлася на грудях. А зими в нас холодні. Гаразд, візьму, а там щось придумаю. І шапку лисячу в неї загорнула, і шаль пухову, хоча, ні, шаль відклала. Вона була свідком зради. А мені у столиці свідки минулого не потрібні. Дві пари черевичків, дві пари чобіт. Що ще?

Попорпалася в шафі й виявила у віддаленому кутку головний скарб – у шкіряному оздобленні – бабусин зошит з рецептами, які вона збирала майже все життя. Пухкий зошит дбайливо загорнутий у квітчасту хустку. Поряд з ним лежала велика дерев'яна ложка, зроблена з якогось особливого дерева. Нею бабуся завжди помішувала їжу в казані, коли заправляла корчмою.

Склала весь скарб у велику дорожню сумку. Туди ж кинула вірну качалку, рушники для обличчя і лазні, мило і залишок справжнього ельфійського шампуню, який виканючила у батьків на день народження. Дешеві прикраси вирішила не брати. Нащо вони мені? Такі я і в столиці куплю.

Досить бабусиного медальйона, який вона подарувала, перш ніж піти до предків на вічний спокій. Я його як повісила на шию, так і жодного разу не знімала. І купалася в ньому, і спала. Дуже хотілося вірити в те, що він має магічну силу і підтримує мене. Хоча, чим могла рубінова крапля обрамлена пласким золотим кільцем підтримувати? Своєю присутністю? Сумно озирнулася. Погляд зупинився на весільній сукні, яку ніхто не спромігся прибрати. Вона так і висіла на дверях. Знову навернулися підступні сльози, намагаючись зіпсувати й без того гидкий настрій.

– Руто! – почувся знизу голос мами. – Ти довго чухатися будеш?

– Іду! – крикнула я, востаннє оглядаючи свою маленьку кімнатку. Підхопила пузату сумку і спустилася вниз.

Батько притримував за ремені великий заплічний кошик з харчами.

– Тут тобі й тітці. На перших порах вистачить, а там – заробиш.

З тугою подивилася на поклажу і подумала, про те, як буду це все тягнути. Знову згадала глузливу «корівоньку» Лавра і тяжко зітхнула.

– Ти до голови ходив? – боязко запитала я.

– Кіндрат рік буде відшкодовувати за свого телепня. Тримай, – батько простягнув невеликий гаманець із монетами. – Витрачай з розумом. І сховай подалі. Пару монет поклади у кишеню, решту сховай.

– Дякую, – я розв'язала мотузочку і дістала кілька срібних монет.

– За годину прибуде грифон-диліжанс. Тож, давай, донечко, прощатися.

Я обійняла та поцілувала молодших, побажала їм слухатися батьків. Вітка гигикнула і погладила ледве помітний животик. Також обійняла і поцілувала батьків. Мама дивилася на мене суворо і з докором, мовляв, не могла потерпіти, таких родичів відхопили б. Батько мовчки взяв сумку, закинув на плече кошик і вийшов із дому. Мати дійшла разом із нами до хвіртки й допомогла сісти на віз. До станції треба ще доїхати.

Єрошка вибіг на дорогу і махав услід обома руками. А я йому. Я прощалася з рідним містечком. Серце оплакувало, як виявилося, нерозділене кохання. Хоча я вже сумнівалася: чи було воно взагалі. Душа ж прагнула солодкого та маревного майбутнього, яке вже виднілося на горизонті.