Раді Вас бачити!

Кімната зустріла його тишею. Не тією, що м’яка – ранкова, мов уві сні, де ще пахне хлібом і маминим теплом. А тією, що застигла. Глухою. Такою, ніби тут уже довго ніхто не жив, навіть якщо постіль ще тепла. Наєм прокинувся не від звуку, а від болю. Не різкого – ні. Просто тіло нагадало: ти все ще тут. Долоні, точніше – те, що залишилось після них, нили не від холоду, а від ваги. Від щоденного руху, в якому не було нічого нового. Протези стояли на тумбочці, мов чужі речі, які випадково лишили вчорашні гості. Він сів повільно. Плечі опустились. Спина скрипіла, як старий рояль. У вікні – сірий ранок, ще без рішень. Місто не поспішало прокидатися, і він не бачив причин робити це першим. На телефоні – 07:46. Сьогодні понеділок. День, який лікар назвав «першим кроком». «Ти ж любив мистецтво, Наєме. Спробуй. Там інші такі, як ти». Такі, як він. Але він більше не був такий, як. Він був – той, хто вже не грав. Він натягнув футболку – тіло сіпнулось. Шкіра навколо протезів ще пам’ятала старі рухи, але не вірила новим. Шнурки на кросівках лишались вільними – він навчився приймати це. Як тиша, яку не розв’язати. Коли збирався, не вмикав світло. Лише старий плеєр. Навушники – як завжди, один не працює, інший – тихий. Там грала мелодія. Та сама. Останній етюд, який він грав до того, як усе – обірвалось. Музика тріщала. Але він чув її. Не ноти. Себе. І тому йшов. Він ішов не поспішаючи. Не тому, що мав час – а тому, що не було куди поспішати. Місто розтягувалось перед ним, як стара афіша – вигоріла, потріскана, ще з тих часів, коли культурні заходи писали без слова «реабілітація». На тротуарах – плитка з тріщинами. У тріщинах – трава. Вона росла вперто, як і все тут: між вибухом і відбудовою. Поряд зупинився тролейбус. Двері відчинились зі звуком, який колись лякав. Тепер – просто повітря. На стіні біля кав’ярні – малюнок: дівчинка тримає жовто-блакитного паперового птаха. Її очі стерлися з дощем. І тепер вона усміхається – без погляду. Під ногами – гільза. Стара. Порожня. Вм’ята. Хтось носить її на шнурку, як талісман. Наєм просто переступив. У повітрі пахло паленим. Не так, як одразу після вибуху. А так, як тоді, коли місто живе вже після – але дим ще тримається на шкірі. Хтось продавав квіти; замість підпису на табличці: «Поверни запах весни в дім». Хтось сміявся. Хтось ніс каву в пластиковому стакані з написом «Буде краще». Наєм ішов повз, не зупиняючись. Він не вірив у краще. Але й у гірше вірити вже не було сил. Тільки дощ – як завжди, ледь-ледь, з даху на капюшон. І він не зняв капюшон. Бо краплі були єдиним, що не питало, як він почувається. Він зайшов у будівлю, коли більшість уже сиділи. Двері скрипнули – занадто голосно для такої тиші. Хтось обернувся. Хтось посміхнувся. Але всі – не до нього. Просто в повітря. Наєм кивнув – не людині, а факту: ось, я тут. Йому показали стілець осторонь, біля вікна. Він сів, не знімаючи рюкзак. Протези злегка дзеленчали, коли торкались дерев’яного підлокітника. Ніхто не зробив вигляду, що почув. І це було найприємніше за ранок. Кімната нагадувала щось середнє між кабінетом малювання й актовою залою, яку давно забули. На стінах – кольорові аркуші з цитатами. «Кожна історія важлива». «Ти – не твоя травма». «Мистецтво – це шлях до себе». Він не читав далі. Говорила жінка з м’яким голосом. Слова йшли рівно, ніби з касетного плеєра, де батарейки ще не розрядились, але вже й не тягнуть. – Сьогодні ми познайомимось, поділимось чимось простим. Без тиску. Просто – хто ви є, що любите, чому тут. Без обов’язків. Без очікувань. Ім’я. Посмішка. Коротка історія. Один за одним. Люди навколо говорили. Але він чув лише... шум. Наче кожен голос був погано налаштованою хвилею радіо. Наче кожна фраза звучала з відлунням: – …я люблю малювати… втратила… – …після поранення… навчився… – …психолог каже, треба… – …у мене теж були протези, але… – …досі боюсь спати… І обличчя – ніби під сіткою. Не те щоб він їх не бачив. Він не міг до них достукатись. Паперові хрести на кожному. Як таблички: «Закрито. Ремонт спогадів». Він не намагався говорити. Його ім’я озвучили за нього. – Це Наєм. Він сьогодні вперше, але ми раді, що він з нами. Раді. Він кивнув – у повітря. Далі була вправа. Візуалізація. Хтось говорив: – Уяви себе кольором, формою, рухом. – Якби ти був світлом – яким? – Надай своїй тиші звучання. Він сидів, дивився у вікно і рахував удари крапель по підвіконню. Вони були рівні. На відміну від серця. Він не ненавидів цих людей. Він просто… не бачив себе серед них. Не гірший. Не вищий. Просто – в іншій системі координат. Коли заняття закінчилось, усі почали рухатись: хтось лишив малюнок, хтось прибирав, хтось подякував за день. Наєм не попрощався. Він вийшов так, як прийшов – тихо. Без тіні. Вулиця зустріла його дотиком вітру. Пальці – протезні – не відчули нічого. Але внутрішній імпульс підказав напрямок. Реабілітаційний центр. Щоби перевірити стан кріплень. Щоби переконатись, що хоч тіло ще не розпадається. Бо душа – вже давно мовчить. Коридор центру був знайомим до дрібниць. Тут нічого не змінювали. І, мабуть, у цьому була своя логіка – щоби хоча б щось лишалось постійним, коли все інше тріщить по швах. Наєм пройшов повз кілька кабінетів. Його впізнавали. Хтось кивав. Хтось казав: – О, привіт, як ти? Він відповідав коротко: – Добре, дякую, – або просто нахилом голови. Не грубо. Просто – по-мовчазному. Дійшовши до потрібного кабінету, він легенько постукав. – Та-ак, заходь! – пролунав голос зсередини, трохи поспішний, але теплий. Він зайшов. У кабінеті пахло кавою, спиртом і якимось новим пластиком. Доктор відразу підняв голову від монітора й усміхнувся так, як усміхаються не пацієнту, а просто – знайомій людині. – Привіт, Наєме. Як ти? Як нова компанія? Як мама? Наєм злегка знизав плечима й сів на стілець біля вікна. – Все нормально, дякую. Мама поїхала в храм. І ще… в кілька місць. На тиждень. Молиться. – Угу, – доктор кивнув, не здивовано, а… розуміюче. – Вона завжди це робила щиро. Хоч я сам більше в людей вірю. Лікар підійшов ближче, встав на коліно, як годиться, і почав перевіряти протези: обережно натискав на кріплення, щось коригував, перевіряв реакції. – Ну, розказуй. Як ці? Зручніше? – Краще, – кивнув Наєм. – Точніше. Але ще звикаю. Поки… трохи чужі. – Звикнеш. Тіло розумне, – сказав лікар. – А ти – ще розумніший. Він підвівся, зняв рукавички, витер руки, і раптом став тихішим. Посерйознішав. Сів напроти. Так, щоб бути на одному рівні. Подивився прямо, без пауз. – Мені складно уявити, – сказав він спокійно. – Як це – втратити батька у шістнадцять. А потім – руки. У вісімнадцять. Наєм нічого не сказав. Не потрібно було. – Але знаєш, що я думаю? Життя ж… триває. Ти дуже світлий хлопець, навіть якщо зараз бракує світла. Я слідкував за тобою, коли ти ще грав. І я чув не просто музику. Я чув – тебе. Лікар зробив паузу. Легку, без тиску. – Зараз, я вірю… Тобі просто треба знайти інший спосіб звучати. І ти знайдеш. Я в цьому впевнений. Він підвівся, потягнувся і по-дружньому поплескав Наєма по плечу. – У тебе є мій номер. Не соромся. Хоч вночі. Хоч без причини. Наєм затримав погляд. Коротко, але не відсторонено. – Дякую, – тихо. – Це… важливо. Доктор кивнув. Більше нічого не сказав. Наєм підвівся, повільно вийшов з кабінету і вперше за день подумав: «Можливо, не все втрачено. Не зовсім». Місто розквітло – тихо, ніби просило вибачення за холод. Дерева вкривались першою зеленню, трохи нерівномірно, ніби й вони ще не були готові до весни. Повітря пахло теплом і пилом, і на кожному кроці – хтось усміхався, навіть якщо не до когось конкретного. Наєм ішов додому повільно, з опущеним поглядом. Не тому, що соромився – просто він навчився слухати землю, а не людей. Навколо було гарно. Діти виносили крейду і писали щось кольорове на асфальті. Хтось годував голубів. Кав’ярні виставили стільці на вулицю. А йому… хотілося дощу. Не грози, не бурі. Просто рівного, м’якого, як Raindrop Prelude. Він колись грав її улітку. І щоразу викликав дощ. «Було б добре, – подумав він тоді, – зараз сісти за рояль і… зіграти його. Просто… щоби хоч небо відгукнулось». Але пальці не слухались. І навіть тиша не була з ним на одній хвилі. Коли прийшов додому, зняв протези, повісив куртку, і, не знімаючи навушників, тихо сказав собі: – Може, зварити щось просте? «Пюре з пакетика. Кусень сиру. Стара вівсянка з залишками молока. Нічого особливого. Просто щось тепле, щоби вечір не був порожнім». Після того вечора все пішло по колу. Ранок. Штучне світло ванної. Протези, що досі здавались трохи чужими. Кімната, де не грає музика – лише стара мелодія, яку навушники тримають як спогад. Гурток. Ті самі обличчя. Ті самі фрази. Ті самі хрести на лобах. Він слухає не людей – а паузи між їхніми словами. Сидить осторонь, іноді киває, іноді записує у зошит просто точки. Ніхто не питає. І йому так простіше. Вечір. Пюре. Плеєр. Іноді – вікно. Іноді – спогад. Так минуло чотири дні. Нічого не зрушилось. Але в цьому теж був свій порядок. Увечері він відкрив холодильник і побачив тільки світло всередині. Пакет молока був порожній. Хліб засох. Від консерви лишилась тінь. Він мовчки стояв хвилину. Потім, без коментарів, витяг з кишені ключі й парасольку. На вулиці пахло дощем. Він ще не почався, але вже був у повітрі. Дорога до магазину була короткою. Дощ поки що тримався на краю, як подих перед словами. Ліхтарі вже світили, хоча ще не було й дев’ятої. Він не поспішав. Парасолю тримав напоготові, як диригентську паличку, що давно не чула оркестру. Магазин зустрів його теплом і безособовістю. Все як завжди: холодні вітрини, жуйка біля каси, музика з радіо, яку ніхто не слухає. Він взяв найпростіше: пачку вівсянки, упаковку пельменів, маленький хліб, каву «3 в 1» і щось солодке – сам не знав навіщо. Покупки вмістились у дві руки. Не важко. Не багато. Достатньо, щоб вечір не здався порожнім. Коли вийшов – дощ уже йшов. Не зливою, не шквалом. Просто – рівно, упевнено. Як той самий етюд, який він грав, коли ще вірив, що музика змінює щось у світі. Він розкрив парасольку. І замість того, щоб одразу йти – присів на зупинці. Місто в дощі ставало… чеснішим. Звуки приглушувались. Люди поспішали. А він міг не поспішати. Каплі стукали по куполу парасольки, мов удари по клавішах, які більше не належать йому. І кожен стукіт – ніби пам’ять про те, що він колись умів. Він сидів довго. Не рахуючи хвилин. І тільки подумки – зіграв увесь Raindrop Prelude. Без нот. Без рук. Лише дощ. Лише серце. Дощ не стихав. Наєм сидів, спершись ліктем на коліно, парасолька трималася криво, як злегка втомлений дах. Краплі стікали рівно, наче хтось згори грав прелюдію – тільки не пальцями, а небом. У місті вже майже не залишилось звуків, окрім цих. Машини проїжджали обережно. Люди поспішали. А він – ні. Тоді, майже беззвучно, під навіс карниза праворуч від нього забігла дівчина. – Вибач, – мовила вона, поглядаючи на небо. – Ти чекаєш автобус? Наєм не відповів. Не тому, що не хотів. Просто… фраза прийшла надто раптово. Вона глянула на нього ще раз. – Ти чекаєш автобус? – повторила вже трохи гучніше. Він повернув голову, подивився на неї вперше. Обличчя – нечітке. Хрест. Паперовий. Білий. Як у всіх. – Ні, – сказав він. – Просто подобається слухати дощ. Дівчина трохи усміхнулась. Щось сказала – але він не почув. Вітер хлюпнув по куполу парасольки, і все затихло на мить, аж поки вона знову не заговорила – чітко, наче фраза, вимовлена в правильний момент вистави: – Він, як оплески, правда ж? Тому я теж люблю. І побігла далі, під дощем. Наєм повів очима – хотів щось сказати, але слова загубились ще до рота. Він тільки подивився їй услід. Сіра куртка. Шарф, обмотаний навколо шиї. Шарф. У таку теплу погоду. Він нахилив голову. Краплі капали рівно, тепер уже трохи тихіше. Погляд ковзнув униз. Поряд, біля його ноги, на мокрому асфальті лежав маленький шматочок паперу. Обірваний край хреста.