Раді Вас бачити!

Осінь у Морвені завжди приходила тихо - спершу холодним ранковим туманом, потім запахом винограду й димом від камінів. Маєток де Лавранів стояв на пагорбі, серед каштанів і старих лип, мов спогад про колишню велич роду, що колись був близький до трону, а тепер забутий усіма, крім історії.

Евіана сиділа біля вікна у своїй кімнаті, тримаючи в руках листа. Печатка - червона, із гербом Валеронів. Лист - короткий, сухий, але від нього пахло далекими дорогами, морем і невідомістю.

«Моя дорога панно де Лавран, маю честь повідомити, що найближчими днями граф Арман де Валерон прибуде до Морвена, аби, згідно з давнім договором, відбулося ваше весілля».

Підпис був твердий, а почерк - рівний, чужий. Евіана поклала листа на стіл і торкнулася медальйона, що висів у неї на шиї. Всередині - крихітний портрет молодого чоловіка. Він здавався їй занадто бездоганним, щоб бути справжнім - холодні риси, темне волосся, гордий погляд.

- Арман де Валерон... - прошепотіла вона, дивлячись у вікно. - Мій наречений. Мій невідомий.

За вікном шелестіли дерева, і світ здавався спокійним. Але всередині Евіана відчувала, що цей спокій - як гладь води перед бурею. Вона не боялася шлюбного обов'язку - вона боялася долі, яку не обирала.

Її батько, віконт де Лавран, давно мріяв про цей союз. Його голос лунав із нижніх покоїв - він віддавав накази, готуючи все до прибуття гостей. Для нього це була нагода відновити честь роду. Для неї - кінець тихої свободи.

Евіана взяла медальйон і довго вдивлялася в мініатюрний портрет. - Ви, певно, навіть не знаєте, який я маю голос... - сказала тихо, з ледь помітною усмішкою. - А я не знаю, хто ви насправді.

Десь далеко, за межами Морвена, вже мчали вершники. Один із них мав ім'я Арман де Валерон.

✨✨✨✨

Вечір опускався на Морвен, ніби ковдра з вогкого туману. Зі старої конюшні пахло вівсом і димом. Евіана стояла біля дверей, стискаючи листа, який щойно розірвав її спокій.

- Лоране... - тихо промовила вона, коли він обернувся, витираючи руки об сорочку. - Знову панна Евіана, а не просто Еві? - усміхнувся він, але в усмішці була тривога. - Що сталося?

Вона простягла йому листа. Той читати не вмів, але й не треба було - все написано в її очах. - Наречений, так? - буркнув він, і голос його прозвучав, як удар батога. Евіана відвела погляд. - Він приїде за три дні. Батько каже, що це - честь для нашого роду.

Лоран глухо засміявся. - Честь? Для кого? Для нього чи для тебе?

Вона мовчала, й лише вітер розвівав пасма її волосся. - Послухай, - сказав він, роблячи крок ближче, - є інший шлях. Ми могли б піти звідси. Хоч сьогодні вночі. Дорога до моря ще вільна. Я знаю людей, що не спитають, хто ми. Ти не мусиш виходити за нього.

Евіана сполохано відступила, та в серці її щось здригнулося. - Утекти? Кинути батька, дім? Це безумство.

- Безумство - віддати тебе комусь, кого ти ніколи не бачила, - відповів він тихо, але в кожному слові бриніла пристрасть. - Я кохаю тебе, Еві. Знаєш це відтоді, як ти вперше спустилась сюди босоніж. І не дивися так - я не боюся ні його, ні їхніх титулів.

- Лоране... - прошепотіла вона. - Якщо ми підемо, нас проклянуть.

Він усміхнувся, нахилившись так близько, що вона відчула запах сіна й його шкіри. - Прокляття легше нести, ніж чуже ім'я.

Її серце калатало. У темряві конюшні всі слова світу здавались зрадою, окрім одного - залишись. Вона торкнулася його руки, і не знала, чи це прощання, чи початок.

Евіана мовчала, і це мовчання говорило більше за будь-яке "так". Її очі блищали - від страху чи від рішучості, Лоран не міг зрозуміти.

- Завтра на світанку, - прошепотів він. - На старій стежці біля млина. Я приведу коней. Вона кивнула, майже непомітно. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь Морвен.

І саме тоді двері різко розчахнулися. - Панно Евіано! - голос, знайомий з дитинства, вдарив по тиші, як грім.

На порозі стояла нянька Марен - кремезна жінка в простій сукні, з суворими очима, але теплим серцем. Вона обвела поглядом конюшню, і на мить зупинилася на Лорані. - Знову ти тут, Лоране? - спитала вона, стискаючи руки на грудях. - Уночі, у конюшні, з панною - ти забув своє місце?

Лоран опустив голову, але не відступив. - Я лише хотів... - Я знаю, чого ти хотів, - урвала вона його, і саме тому тобі слід забути про це, доки ще не пізно. Панна Евіана має майбутнє, а ти - лише дурні мрії.

Евіана зробила крок уперед. - Няню, будь ласка... - Жодних "будь ласка"! - перебила Марен, і в її очах блиснула турбота, замаскована під гнів. - Ваш батько чекає вас у кабінеті. Він сердитий. Якщо ви не хочете гіршого, йдіть негайно.

Дівчина глибоко зітхнула, кинула короткий погляд на Лорана - такий, що міг би спалити всі стіни між ними, - і вийшла. Марен ще мить стояла на місці, потім глянула на Лорана: - Хлопче, - сказала вже м'якше, - не роби дурниць. Є речі, яких не змінити, навіть якщо дуже хочеш.

І, не чекаючи відповіді, зачинила за собою двері.

Лоран стояв у півтемряві, стискаючи кулак. - Побачимо, - прошепотів він. - Побачимо, чого не можна змінити.

✨✨✨

Вони йшли стежкою до дому, і кожен крок луною відбивався в нічній тиші. Маєток Лавранів, старий і похмурий, здіймався над долиною, мов сплячий велетень, що давно забув про свою колишню славу. Кам'яні стіни заросли плющем, вікна горіли тьмяним світлом - кілька слуг ще не спали, готуючись до приїзду гостей.

- Ох, панно Евіано, - бурмотіла Марен, важко дихаючи, - якби ваш покійний дід побачив, що ви робите вночі в конюшні... - Ми лише розмовляли, - спробувала захиститись дівчина, стискаючи долоні в кишенях накидки. - Розмовляли! - буркнула нянька, закочуючи очі. - Саме так починаються всі дурниці, що потім закінчуються сльозами і дитячими колисками без вінця.

Евіана спалахнула. - Няню! - Що "няню"? - суворо відповіла Марен. - Ти - донька старовинного роду, хай і збіднілого. І невдовзі сюди приїде твій наречений - благородний пан, не якийсь там хлопчина з конюшні. - Але я його не знаю, - тихо прошепотіла дівчина. - Я бачила лише його обличчя на медальйоні. - І цього досить, - різко відповіла нянька. - У наш час дівчата не самі обирають собі долю. Її обирають за них старші - щоб не наробили дурниць.

Вони вже підходили до сходів, що вели до головного входу. У повітрі пахло вогкістю каменю, жасмином і нічною росою. За вікнами старої галереї блимали свічки - дворецький, мабуть, перевіряв залу перед сном.

Марен зітхнула, глянувши на панну вже м'якше. - Ти добра дівчинка, Евіано. Тільки надто гаряча. Серце твоє б'ється швидше, ніж світ встигає за ним. Та пам'ятай: іноді розумна дівчина мусить мовчати, навіть якщо серце кричить.

Евіана нічого не відповіла. Вона зупинилася перед дверима, глянувши на темне небо над маєтком. Десь у далині чувся шум моря - невидимого, але завжди присутнього. І десь там, біля млина, її чекатиме Лоран.