Раді Вас бачити!

Лице пожовкле, а то й зовсім синє. Очі ніби порожні, але в них невпинно горить шалений вогонь. Загалом, коли побачите — не помилитеся, мерця з живим не сплутаєш. А якщо ще залишаться сумніви, то придивіться — крокують вони криво й бездумно, наче моряки після доброї випивки, поки не відчують живого. Ну, а якщо темно й роздивитися не можете — добренько принюхайтеся, від нечисті за тридцять футів тягне смертю.

Джеймс Рідлі, власник корчми «Біля розбитого корита».

Нежить — це похмуре нагадування про те, що смерть не завжди є кінцем, а щось гірше може прийти після неї.

Томас Свіфт, драматург і поет.

Страшна епідемія вихором пронеслася всім островом наприкінці літа, пожираючи все на своєму шляху. Новини, що доходили з материка, вказували на те, що Європа вже стала жертвою цієї жахливої хвороби. Подейкували, що це була не проста хвороба, а породження темної магії. У містах і селах, що стали жертвами цієї епідемії, почали фіксувати появу нечисті й інших таємничих створінь, які раніше існували лише в казках і легендах. Говорили, що жодну країну не оминуло це прокляття, і тепер, схоже, настала черга Англії.

Лише за кілька тижнів чума забрала дві третини населення та значну частину худоби, а до всього іншого виникла посуха, і врожай виявився мізерним. За наказом короля всі поселення та міста були зачинені на карантин, і люди, з жахом замкнувшись у своїх домівках, лише гадали, чи омине їх хвороба.

Епідемія закінчилася так само раптово, як і почалася, залишивши по собі горе й страждання тим, хто вижив. У народі все частіше говорили, що це була незвичайна чума, а чаклунська. У повітрі витало щось зловісне, дні ставали коротшими, а ночі — темнішими. Після карантину та ізоляції люди почали виходити з домівок, щоб поховати померлих і закопати мертву худобу. Але з багатьма тілами було щось не так: чума змінила багатьох людей і тварин. Замість звичайних зубів у людей з’явилися ікла, порожні очі набули червоного відтінку, а в тварин — жовтого.

Йоркський єпископ усе повторював, що це темні знамення, і наказав негайно спалювати всі «осквернені» чумою тіла. Протягом кількох днів люди звозили тіла всіх загиблих у спільні братські могили, встановлюючи їхні особистості, а потім, після заупокійної меси, спалювали і закопували рештки. Мертву худобу також звозили в купи й, підрахувавши, віддавали вогню. До вечора третього дня майже все було зроблено, залишалося лише перевірити ще кілька десятків будинків. Траплялося, що чума забирала життя цілих родин, а то й кількох сусідніх сімей, і ніхто не міг про це повідомити. Тому шериф у перший же день після карантину наказав прочісувати кожен дім і закуток у місті.

Втомлені селяни вирішили залишити роботу на наступний день і вирушили спати, дорогою жартуючи: мовляв, мерці нікуди не підуть, а живим потрібен відпочинок. Тієї ночі в небі зійшов повний місяць, а разом із ним піднялися й мертві…

❁❁❁

Час ліниво перевалив за північ, коли містер Рідлі, старий корчмар, закінчив прибирання у своїй корчмі «Біля розбитого корита».

— Спокійної ночі, завтра побачимось, — пробурмотів останній відвідувач — чоботар і пияк Тобіас, побажавши корчмарю на добраніч. Із флягою в руці, хитаючись, він насилу вийшов на освітлену вулицю.

— Ага, і тобі доброї ночі, — не підводячи голови, відповів корчмар. — Обережніше там, дивись, ліхтар по дорозі не зачепи!

У перший день після закінчення чуми корчмар не наважувався відкрити свій заклад — усім було не до цього через горе та поховання мертвих. Але сьогодні, як і вчора, корчма працювала на повну силу, і у містера Рідлі було безліч справ. Раніше його заклад не користувався особливою популярністю, але тепер, коли справи пішли вгору, сивобородий корчмар серйозно замислювався про зміну назви на більш «успішну». Справа налагодилася з двох досить вагомих причин. По-перше, рудий Едді, власник корчми «Розпусна дівка», що розташована через вулицю від закладу Рідлі, помер тиждень тому від чуми. Старий Рідлі сам бачив, як тіло того бідолахи спалили вчора разом з іншими у величезному братському вогнищі. Видовище було доволі сумним, але старий не проронив і сльози — мабуть, останні події та прожиті роки зробили його серце твердим, як камінь. Тепер корчма рудого перейшла у володіння держави, адже у нього не було сім’ї. Точніше, вона була, але, на жаль, їх спіткала та ж доля, тому заклад закрили на невизначений термін. По-друге, спустошені горем і смутком від втрат, люди всіх верств масово ринули до шинків, де топили свої біди у кухлях елю або склянках бренді. Тут вони могли отримати душевну підтримку та розраду від таких же людей, тож це всіх влаштовувало — хіба що, крім єпископа, який втратив значну частину своєї пастви.

Поклавши мітлу в комору, Рідлі підійшов до стійки та втомлено сів на стілець. Після чергового важкого дня він вирішив дозволити собі трохи того, що його відвідувачі дозволяли собі з самого ранку. Він налив кухоль елю і осушив його за один раз. Важко зітхнувши, старий вийшов на вулицю та замкнув корчму. Його старенький будиночок знаходився поруч, всього за двісті п’ятдесят футів на північний захід, біля бакалійної лавки. Впоравшись із двома замками, Рідлі не поспішаючи покульгав бруківкою. Повернувши у наступний провулок, він помітив якийсь рух у закутку та почув хрипке гарчання біля погаслого ліхтарного стовпа.

— Що це там? Тобіасе, це ти там спиш, чи що? — направляючи ручний ліхтар у закутаний пітьмою кут, старий повільно пішов уперед. — Все-таки врізався в один зі стовпів, старий пройдоха, так?

Як тільки він підійшов ближче, світло ручного ліхтаря відкрило перед старим жахливу картину. На землі розпласталося тіло Тобіаса з випотрошеним животом, під ним повільно розтікалася темно-червона калюжа теплої крові, а широко розкриті очі відображали несамовитий жах. Перші кілька секунд, охоплений ступором, корчмар просто стояв у заціпенінні, потім чавкаючі звуки справа привернули його увагу. Повернувши руку з ліхтарем слідом за кривавими слідами в тому ж напрямку, він помітив зігнутого чоловіка в лахмітті, який стояв на колінах спиною до нього. Відчувши на собі тепле світло ліхтаря, людина повернула голову до прийшлого. Тьмяного освітлення виявилося достатньо, щоб сивобородий Рідлі зрозумів, що це був не чоловік, принаймні, вже ні. Гострі ікла блиснули при світлі ліхтаря, а червоні очі, налиті злобою та випромінюючі внутрішнє сяйво, нагадували всепоглинаюче полум’я. Створіння, що пожирало щось схоже на печінку покійного Тобіаса, повільно піднялося, видаючи мукаючі утробні звуки. Рідлі, сам того не помічаючи, почав відступати назад і тут же зачепився ногою за дивом уцілілу флягу Тобіаса. Старий не зміг утримати рівновагу й гепнувся на холодну бруківку, і… це врятувало йому життя! Адже таке ж створіння непомітно підійшло з іншого боку та спробувало схопити старого, кинувшись на нього. Але саме в той момент шинкар упав, і чудовисько, промахнувшись, втратило рівновагу, зачепилося за лежачого старого, перелетіло через нього й врізалося у першу тварюку. Рідлі з криком почав задкувати від двох створінь, що піднімалися на ноги, швидко перебираючи кінцівками. Розбитий ліхтар остаточно погас, і старий, продовжуючи відступати, побачив блиск ще як мінімум чотирьох пар таких же червоних очей, зі злобою спрямованих на нього з темного провулка. Це стало переломним моментом, і, відчувши себе на сорок років молодшим, трохи сп’янілий корчмар блискавично схопився на ноги та кулею помчав у протилежну сторону. Лише випитий кухоль елю врятував його від страху та заціпеніння, додавши швидкості його ногам. Старий біг щосили приблизно хвилину, водночас продовжуючи несамовито кричати, і незабаром опинився прямо біля сторожового поста, у дверях якого чергував сплячий вартовий.

❁❁❁

Рядовий добряче злякався раптово підбіглого до нього трактирника і, прийнявши його за сержанта, випнув груди, грюкнув алебардою об камінь і віддав честь з усією притаманною не зовсім тверезому вартовому грацією. Потім, отямившись, він упізнав порушника спокою, який щось нерозбірливо кричав.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? Чого розкричався тут, Рідлі, га? — сердито вигукнув вартовий, схопивши корчмара вільною рукою за комір. — Ніч же пізня, люди сплять, не бачиш чи що?

— Та послухай же, Вільяме! Я кажу, там потвори якісь Тобіаса вбили, і сюди біжать тепер! — почав пояснювати шинкар, впізнавши у вартовому свого постійного клієнта. — Їх там багато, може, й десяток назбирається, хутчіше підіймай тривогу! — старий замахав руками. — Часу нема, ворушися!

— Та ти зовсім здурів? — штовхнув його вартовий. — Перебрав свого ж елю з друзяками? Напевно, з тим же Тобіасом пиячили до опівночі, так? А потім він тобі не заплатив, і ти вирішив натравити на нього варту. — Самовдоволено всміхнувся вартовий, розправляючи чорні вуса. — Ні, тут таке не проходить, забирайся краще додому, поки я… А це хто там ще?

Рідлі озирнувся, щоб простежити за поглядом роздратованого вартового, і побачив, як у їхній бік квапливо прямують знайомі йому червоноокі постаті.

— Це вони! Нечисть уже тут! — закричав у весь голос старий і, відштовхнувши Вільяма, кілька разів смикнув за мотузку над дверима, дзвонячи у дзвін тривоги. А потім кинувся бігти далі вулицею, продовжуючи кричати.

— Ви хто такі? — гучним, але нервовим голосом звернувся вартовий до темної постаті, що значно випереджала інших супутників. — Стій, кажу! Ще крок — і зарубаю! — перехопивши алебарду в обидві руки, вигукнув вартовий, звертаючись до незнайомця.

Опинившись у зоні освітлення ліхтарного стовпа, істота блиснула гострими іклами і, витягнувши скручені пальці вперед, кинулася на вартового...

— Ах! — скрикнув від несподіванки Вільям, відступивши назад, але все ж не розгубився й наступної миті зробив крок уперед лівою ногою. Перемістивши на неї центр ваги, вартовий широко рубанув навідмаш, відкинувши тварюку на кілька футів і поваливши її на спину з жахливою раною на грудях. — Ось так! А ви там стійте на місці, а не то і вас порубаю, псяче кодло! — вже впевненіше крикнув вартовий натовпу нечисті, що наближався, ще не усвідомлюючи, що їм не відомий страх, емоції та все інше, окрім відчуття ненаситного голоду…

Зроблені з дубових дощок двері широко відчинилися, і з будівлі вартових поспіхом вийшли двоє стражників. А одразу за ними з’явилася жінка середнього віку у білій довгій сорочці з хвилястим волоссям кольору лисячого хвоста.

— Що тут за галас, Вільяме? — звернувся до вартового вусатий сержант, нашвидкуруч натягуючи шолом на чисто виголену голову. — Ти в дзвін бив? А це що за обідранці йдуть? — помітив він темні постаті, що наближалися назустріч.

— Стережися, Тоні, це нелюди, не інакше! Якесь нашестя нечисті чи ще щось, одного он я поклав, але там ще з добрий десяток назбирається, треба підкріплення кликати.

— Поклав, кажеш? Оцього, чи що? — вказала рудоволоса жінка рукою на мерця, що підводився.

— Кетрін, зайди-но всередину і замкнись, та хутчіше! — крикнув зблідлий Вільям, побачивши, як з бруківки піднявся зарубаний мрець і знову рушив у атаку.

— Ага, звісно. Ви ж тут без мене здохнете, — сказала вона, намагаючись підбадьорити вочевидь переляканих товаришів, а заразом і себе, відчуваючи тремтіння в тілі та легке запаморочення. — Але всередину я все-таки сходжу. Пістолі в шафі на другому поверсі, так?

— Так, і порох із кулями там же, — додав Стен, третій вартовий із мушкетом, опускаючись на одне коліно, щоб зробити постріл.

— Я миттю! Тільки не помирайте! – викрикнула Кетрін, намагаючись перекричати гул пострілів, і кинулася до сходів, що вели на другий поверх, усе ще не вірячи в те, що відбувалося. — Ви мені ще купу шилінгів винні, тож не думайте померти!

Завдяки своїй вправності вона швидко опинилася нагорі й, діставши з полиці три пістолі, спритно почала їх заряджати, але через хвилювання це виходило не так швидко, як на тренуваннях. До слова сказати, незважаючи на тендітну зовнішність, білі ніжні руки і грайливі глибокі зелені очі, що нагадували смарагдові озера, Кетрін добре вміла постояти за себе. Вона могла б навіть дати фору добрій половині гвардійцям усього міста зі стрільби, фехтування і навіть верхової їзди.

Рудоволоса дівчина з неблагополучної ірландської сім’ї з ранньої юності звикла покладатися лише на себе й почала пробиватися в суспільстві, використовуючи свою красу та чарівність. За кілька років вона здобула місце у доволі високих колах суспільства, ставши вельми успішною куртизанкою. Подейкували, що її навіть помічали в товаристві молодшого графа Невілла, що значно підвищило її престиж, чого не скажеш про самого графа.

Звісно, не все було так гладко, й у Кетрін вистачало клопотів та проблем. Тому вона обростала зв’язками, а також навчалася володіти зброєю, перебуваючи в компанії офіцерів та інших високопоставлених військових.

Але роки йшли, а молодість минала, і популярність разом з нею. Тому незабаром її місце зайняли інші молоденькі дівчата. Кетрін мала стійкий характер і швидко прийняла ситуацію. До того часу вона вже зібрала пристойний капітал і незабаром планувала відійти від справ і відкрити швейну крамницю. Але, підрахувавши все гарненько, їй стало ясно, що потрібно накопичити ще десяток фунтів. Тому Кетрін була змушена продовжити трудову діяльність і переключилася на менш вимогливий контингент. Таким чином, вона й опинилася у цю нещасливу ніч у компанії вартових, про що тепер починала серйозно шкодувати...

Коли Кетрін вибігла на вулицю, несучи в оберемку пістолі та свою шпагу, просунуту за ремінь поверх сорочки, бій був у самому розпалі. Коло будівлі лежали чотири розтерзані алебардами тіла, а бруківка палала від розбитих об каміння масляних ліхтарів. Вільям і його вусатий товариш завзято відбивалися від нежиті, не шкодуючи сил, рубали тварюк алебардами. Проте, мерці знову підводилися і продовжували бій, ніби нічого й не сталося. Лише відрубавши або розчавивши їм голови, їх вдавалося остаточно вбити, але це було непросто, адже з усіх боків наскакували нові потвори, а стражники вже починали втомлюватися.

— Ти вчасно, дорогенька! — підбіг до Кетрін Стен — вартовий із мушкетом у руці. — У мене якраз скінчилися кулі.

— Ось, у мішечку свинцеві кулі, а в цьому картеч, — вона простягнула боєприпаси. — Цих тварюк стає все більше, нам не встояти, якщо вони й далі підніматимуться!

— Якщо стрілятимеш просто в голову, вже не піднімуться, — вигукнув вартовий, поспіхом заряджаючи мушкет. — Двох я вже поклав, а хлопці порубали ще пару на шматки.

— Твої товариші вже ледве махають алебардами, а з усіх боків лізуть нові тварюки. Такими темпами нас швидко зітруть у порох, — гаркнула Кетрін, вистріливши з пістоля в голову найближчого мерця.

— Скоро має з’явитися капітан із підкріпленням, адже ми давно вже підняли тривогу, — роздратовано відповів він після такого ж влучного пострілу. — До того ж я чув постріли неподалік майже з усіх боків, упевнений, допомога вже в дорозі!

— Інші постріли?.. — спантеличено промовила вона. — Схоже, ці тварюки розбрелися містом… Мабуть, вони і затримали підмогу... Слухай, Стене! Нам краще відступати всередину, їх надто багато, треба перейти до глухої оборони і…

В ту мить один із мерців збив Вільяма з ніг, і на нього накинулися ще кілька тварюк. Тоні негайно почав пробиватися крізь натовп нечисті широкими ударами, але в якийсь момент його алебарда застрягла в стегновій кістці одного з мерців. Не зумівши швидко її звільнити, він вихопив шпагу. Ситуація здавалася безнадійною, але поруч вже була Кетрін із двома пістолями в руках. Вбивши одного з мерців, що навалилися на пораненого Вільяма, й поранивши іншого, вона вихопила шпагу з-за поясу і блискавично завдала серії колючих ударів по найближчих мерцях.

— Допоможи мені його підняти і швидко всередину, Тоні! — гаркнула воїтелька у розпалі бою. — Тут ми не встоїмо, рухайся!

— Схоже, що так... — відмахуючись шпагою від чергового ворога, сержант кинувся до лежачого товариша. — Давай його на ноги… раз…

— Швидше всередину, Стене! — відчайдушно викрикнула Кетрін, ведучи Вільяма під руку, поки Тоні прикривав їм тил, відбиваючись із останніх сил.

— Я вас прикрию, ще одна куля залишилася, — швидко відповів вартовий, гарячково заряджаючи мушкет. — Поспішайте, я відразу за вами, — нервово підморгнув Стен жінці, яка з останніх сил тягла на плечі пораненого Вілла.

Кетрін, відчуваючи запаморочення та пекучу втому від важкої ноші, ледве дійшла до дверей і, не витримавши більше, випустила щойно знепритомнілого Вільяма на підлогу. Позаду її підштовхнув захеканий Тоні й забіг усередину, ледь не впавши, зачепившись за лежачого товариша.

— Негайно всередину, Стене! — загорлав Тоні, хапаючись за ручку дверей. — Я зачиняю!

— Зараз, почекай секунду, — відповів усе ще стоячий назовні вартовий, зводячи мушкет перед пострілом. — Останній постріл і біжу!

Але раптово справа, невідомо звідки, вискочив мрець і збив вартового з ніг. У ту ж мить до нього кинулися інші тварюки, видаючи огидні хрипкі звуки в передчутті трапези.

— От же ж виродки! — крикнув Тоні, хапаючись за алебарду, що стояла в кутку дверей, і, завдавши кілька стрімких ударів, скинув нежить із репетуючого Стена. Але тієї ж миті зліва налетів ще один мрець і, вчепившись у камзол Тоні, повалив його на підлогу.

Кетрін, знесилена, стояла навколішках, спираючись руками об підлогу й важко дихала. Коли поряд гепнувся Тоні, а біля його ніг люто заборсався мрець, вона вирішила, що це кінець і їй ніколи не побачити свою швейну лавку. Тварюка навкарачки почала дертися на груди Тоні, дряпаючи його кігтями при кожному русі й намагаючись вкусити, а вартовий, лежачи на спині, відбивався як міг.

Кетрін на одному лише адреналіні знайшла в собі сили кинутися до бестії. Вона збила тварюку на бік і опинилася прямо зверху. Несвідомо затримавши дихання, не витримуючи смороду гниття нечисті, вона вихопила з-за халяви кинджал — або ж «ніж для розкривання конвертів», як жартували її друзі — і методично почала вганяти його по саму руківку в голову потвори.

Тим часом Тоні насилу підвівся і покульгав до дверей, але шлях йому перегородила ще одна потвора — мрець, набагато більший за інших. Придивившись до його обличчя, вартовий упізнав у ньому пекаря, що жив неподалік й помер два дні тому. Тоні жив приблизно за триста ярдів звідси. Невже ця потвора змогла безперешкодно перетнути таку частину міста? І скількох людей вона встигла вбити на своєму шляху?

Потім його обличчя зблідло, коли він згадав про свою дружину… Чи жива вона ще, чи, можливо, ці тварюки вже заполонили все місто? Він мусив це з’ясувати — за будь-яку ціну. І з цією думкою вартовий стиснув кулаки в латних рукавицях, готуючись до бою, але сил зупинити такого громіздкого противника вже не лишилося…

У цей момент пролунав постріл, і голова мерця розлетілася шматками, а тіло безсило впало на підлогу біля ніг Вільяма, від чого той нарешті отямився.

Глянувши в отвір дверей, Тоні побачив Стена, який лежав на животі, тримаючи в руках мушкет, з якого ще йшов дим. Його ноги й спину шматували кілька мерців, але, попри це, вартовий зміг якось прицілитися і зробити влучний постріл.

— Я ж казав, — викрикнув Стен, спотвореним від болю й жаху голосом, — останній постріл! Закривай! Закривай двері, Тоні! — заревів він, коли ще з пів дюжини тварюк накинулися на нього, розриваючи й шматуючи його плоть. — Я був радий служити з вами, друзі… — мова урвалася, коли нежить дісталася його горла.

— І ми були раді, Стене! — ледве видавив із себе Тоні з повними сліз очима, і кинувся до дверей. Відштовхнувши ногою мертвяка, що застряг у проході, сержант зачинив дубові двері й засунув обидва засуви. Потім підняв із діжки дубову перекладину й вставив її в пази для більшої надійності.

Не встигли вони перевести дух, як почули удари й шкребіння кігтів — потвори щосили намагалися прорватися всередину. Тоні обхопив за плечі Кетрін, яка все ще лупила мертвяка.

— Годі, припини! Ти вже розтрощила цій тварюці голову, вона мертва! — вартовий кілька разів струснув Кетрін, поки вона не прийшла до тями. Вона глянула на криваве місиво замість голови мерця — і її миттєво знудило. Здригнувшись, вона відвернулася, і її вирвало. Потім вона відповзла до стіни, опустила голову й тихо заплакала.

Переконавшись, що вона більш-менш у порядку, Тоні нахилився до стогнучого Вільяма й узявся його оглядати. Вартовий отримав серйозне поранення лівого стегна, трохи вище коліна, і під ним уже розтікалася темна калюжа крові.

— Та щоб тебе! — вилаявся сержант, притискаючи свою хустинку до рани товариша. — Тримайся, Вілле, зараз тебе підлатаємо, — а потім повернувся до жінки.

— Кетрін! Агов, чуєш мене? — поквапив її стражник. — У Вільяма тяжке поранення, піди нагору, у комоді є бинти й чиста тканина.

Здавалося, вона опанувала себе. Підвівшись, Кетрін швидко пішла по сходах. Повернувшись із необхідним, вона критично окинула поглядом поранення й похитала головою.

— Рана надто серйозна, він втрачає багато крові, потрібно накласти джгут, — Кетрін просунула під ногу Вілла скручену тканину якомога ближче до тулуба, щоб перекрити артеріальний приплив, і затягнула її міцним вузлом. Потім оглянула кімнату й вказала Тоні на мітлу.

— Швидше, зламай держак і принеси мені частину палиці, завдовжки з кинджал.

— Зрозумів, — без зайвих питань Тоні кинувся до мітли, з другої спроби переламав її й подав коротшу частину жінці. Кетрін не гаяла часу: вона просунула держак під вузол і кілька разів закрутила його за годинниковою стрілкою, поки кровотеча не зупинилася.

— А тепер просунь під його ногу ще смужку тканини й зав’яжи поверх, щоб закріпити стержень, — спокійніше промовила вона до Тоні.

За п’ять хвилин вони зробили перев’язки одне одному, а Вілла посадили на лаву — все це під безперервний акомпанемент ударів і шкряботіння мертвяків по дверях. Із фахверкових стін почала сипатися глина, з’явилися тріщини. Нежить збагнула, що пробити діру в стіні буде легше, ніж прорватися крізь важкі двері.

— Які ж хитрі виродки, — зазначила Кетрін, заряджаючи мушкет, адже пістолі залишилися лежати на бруківці. — Я думала, нежить не вміє мислити.

— А я взагалі думав, що нежиті не існує, — сплюнув Тоні, ходячи з алебардою від стіни до дверей. — Це просто якийсь кошмар, як таке взагалі можливо? Добре хоч не здогадалися лізти на дах.

Наступні кілька хвилин були вкрай напруженими: стіни тремтіли дедалі більше, і в одну з дір уже пролізла рука першої потвори. Всім стало ясно, що в безпеці тут вони пробудуть ще хвилин десять, а коли згори пролунало тріскання черепиці, стало очевидним, що жити їм залишилося не більше хвилини...

❁❁❁

Вільям, що сидів на лаві, звів курок мушкета й поклав його на коліна — сил утримувати зброю вже не залишилося, але він відчував, що в слушний момент усе ж зможе вистрілити, якщо мерці прорвуться. Кетрін вчинила майже так само: звівши мушкет, вона водила дулом від стіни до сходів, очікуючи, що нежить ось-ось проламає дах і нападе з другого поверху. А Тоні, трохи перепочивши, міцно стиснув алебарду, як сокиру, попередньо переламавши руків’я навпіл — це було розумне рішення в такому тісному приміщенні.

Раптом на вулиці залунав тупіт копит і безлічі чобіт, а в наступну мить — гул від десятка пострілів. Кілька куль просвистіло біля вух Кетрін і Тоні, тому вони, не сказавши ні слова, щосили притиснулися до підлоги.

Перехрестя біля сторожового поста затягло димом від пострілів, і за мить із нього з’явився латний вершник років сорока, з короткими чорними вусами й борідкою на французький манер, верхи на бойовому чорному коні — не інакше, як дестріє, що користувалися популярністю серед лицарів. Це була особлива категорія бойових коней, яких розводили, навчали й підбирали за параметрами сили, витривалості та могутності, щоб вони могли витримувати вагу вершника у важких латах, залишаючись маневреними та агресивними в бою.

Одразу за вершником із димової завіси, строєм, виступила шеренга з дюжини стрільців, озброєних довгими мушкетами, а слідом за ними — ще одна шеренга алебардистів.

— Мушкети перезаряджай! — різко віддав команду капітан і, націливши пістоль у мерця, що підводився з землі, вистрілив, перетворивши його голову на купу кривавого ошмаття.

— Сержанте, глянь-но! — капітан вказав пістолем на дах сторожового поста. — Ці тварюки ще й по дахах лазять! Б’юся об заклад, за нормального життя цей чоловік був покрівельником, не інакше, — посміхнувся він, і солдати підтримали його сміхом. — Ану допоможи йому звідти спуститися, заміна черепиці нині недешева!

— Зараз зробимо, капітане, — шморгнувши носом, сивий сержант швидко прицілився й влучив мерцю у груди. Потвора одразу впала на спину, покотилася з даху й з розгону розпласталася на бруківці. — Отак-то.

До прибулих солдат мляво сунуло ще з пів дюжини мертвяків. У декого бракувало руки або ноги, але це їх не зупиняло. Капітана вражала така незламна стійкість, яка спершу жахала, але він швидко взяв себе в руки й організував оборону міста, командуючи вцілілим гарнізоном. Його загін вперто зачищав вулицю за вулицею, завзято б’ючись на кожному розі — нечисті було не злічити.

На жаль, солдати й стражники не одразу збагнули, з чим мають справу, й багато хто заплатив за це життям. Але зрештою вони пристосувалися, виробили ефективну тактику й почали здобувати перемогу.

— Вогонь! — капітан віддав наказ, і мушкети знову заклубочилися димом. — Алебардисти, три кроки вперед, приготуватися до оборони!

На перехресті більше не залишилося жодної стоячої потвори, і піхотинці за наказом капітана, наставивши алебарди, кинулися добивати поранених мерців.

Розчавлені дубові двері прочинилися, і з будівлі сторожового пункту, притримуючи рану на боці, вийшов Тоні. Першою справою він оглянув нерухоме тіло Стена. Його товариша було обгризено до невпізнання. Сумно зітхнувши, стражник підвівся, щоб привітати капітана, який саме спішився.

— Це був твій товариш, сержанте? — співчутливим, але твердим голосом запитав капітан. — Співчуваю. Ми кинулися вам на допомогу, щойно почули сигнал тривоги, але по дорозі… нас затримали інші тварюки. Хтось іще вижив із твоїх людей?

— Дякую, капітане, що прийшли на допомогу. Так, це був наш товариш Стен, він пожертвував собою, прикриваючи нам відступ, — доповів Тоні, оглядаючись довкола. — Ще трохи, і вам не було б із ким говорити. Окрім мене, вижив ще один вартовий, але він тяжко поранений, йому терміново потрібен лікар. А ще тут є одна цивільна, якій ми надали притулок, вона теж поранена.

У цей момент у дверному прорізі з’явилася змучена Кетрін із мушкетом у руках, а за нею, шкутильгаючи, вийшов Вілл, спираючись на алебарду, наче на милицю.

— Дякуємо, що не покинули нас, капітане. Ці тварюки ледь нас не прикінчили, — виснажено всміхнувся блідий Вілл.

— Це наша робота, друже. А тобі варто знову присісти, виглядаєш кепсько. Зараз відправимо тебе підводою в лазарет, — командир покликав сержанта й наказав негайно підкотити службовий віз.

— А ви, міс, цілі? Виглядаєте не найкраще, вам би теж до лікаря, — звернувся військовий до Кетрін.

— Дякую, мабуть, не відмовлюся. Здається, мене кілька разів зачепило, рани не глибокі, але очистити їх від зарази не завадило б.

— Ох, якби не Кетрін, ми б уже лежали поряд зі Стеном, зуб даю, — з вдячністю поплескав жінку по плечу Вілл.

— Так ви що ж, міс Кетрін, билися тут разом із вартою, чи що? — здивовано звів брови капітан. — І як ви взагалі тут опинилися серед ночі? Та ще й у самій нічній сорочці? — вояк підозріло окинув поглядом усю трійцю.

— Жити хотілося, от і билася, як усі, — похмуро відповіла вона. — Як опинилася? Та вже й не згадаю… Здається, вийшла з дому, ну це… до нужника, а тут мрець вискочив, ну я й побігла вулицею не оглядаючись, поки сюди не дісталася, а тут уже хлопці допомогли…

— Ось як? Ну що ж, добре, що ви саме сюди прибігли, бо цієї ночі мало де безпечно — ці тварюки повсюди, — похмуро сказав командир.

— А звідки ж вони взялися, капітане, ці потвори? І що тепер буде? — стривожено запитала Кетрін.

— А цього, люба, поки що нікому не відомо. Відомо лише те, що ще вчора вони були просто мертвими людьми, а цієї ночі обернулися на нежить, що полює на все живе. Тож ми вирушаємо в іншу частину міста, щоб зачистити всіх до останнього. Нам назустріч рухається інша частина загону, тому ми маємо поспішати. А вам уже вистачить — їдьте швидше. Я виділю вам двох солдатів на всяк випадок, але лазарет ми вже перевірили — там спокійно.

— Дозвольте мені з вами, капітане! — схвильовано звернувся Тоні. — Там, на сусідній вулиці, мій дім. Боюся, як би з дружиною чого не сталося. Я повинен бути там.

— Що ж, тоді поквапимось, — співчутливо глянув на нього командир і звернувся до сержанта: — Вишикувати людей, вирушаємо за хвилину!

Після довгих годин стрілянини та боротьби солдати змогли убити всю нежить — цього разу назавжди. Тоні знайшов свою дружину, яка сховалася в підвалі з сокирою в руках, із посивівшими скронями та з широко округлими очима. Ногу Вілла вдалося врятувати без ампутації, а Кетрін постраждала найменше і, після обробки ран, провалилася в непробудний сон аж до наступного вечора.

⊱━⊰❁⊱━⊰