Раді Вас бачити!

Наступного дня Злата прокинулася досить рано, попри те, що була неділя. Позіхаючи, вона солодко потягнулася в ліжку. Злата розплющила одне око і глянула на годинник. Потрібно їхати на вокзал. Сьогодні повертаються Кіра з Антоном. Вона обіцяла їх зустріти. Зітхнувши, дівчина неохоче встала з ліжка. Мрія повалятися цілий день на дивані лопнула, як мильна бульбашка. Злата відчувала себе абсолютно розбитою ‒ здавалося, що у неї не залишилося ніяких сил.

На вулиці йшов дрібний дощик.

— Який паскудний ранок, — пробурчала Злата, дивлячись у вікно на сіре сумне небо.

Через годину вона вже була на залізничному вокзалі. Величезна будівля налаштовувала на атмосферу столиці й дозволяла поринути у світ каштанів. Дівчина все ще в очікуванні стояла на пероні з парасолькою в руках, ховаючись від дрібного дощу, який вже потроху припинявся. Звідусіль лунав шум натовпу і руху поїздів. Відчувалася солодкість очікування і радість зустрічі. Ранкова кава, яка була випита на ходу, хоч і додала Златі трохи бадьорості, але їй досі хотілося спати. Темні хмари на небі почали розсіюватися, звільняючи шлях сонцю. Місто заграло яскравими фарбами. Київ ставав більш привітним. Через пів години вже прибув потяг. Сонно вдивляючись у натовп, дівчина шукала очима друзів. Нарешті Злата побачила Антона з Кірою, які виходили з вагона, і почала махати їм рукою. Помітивши Злату, друзі посміхнулися у відповідь. Кіра на емоціях кинулась їй назустріч.

— Златкаа! Як же я скучила! — радісно вигукує Кіра, підбігаючи до Злати.

— Ага. Ми аж цілих три дні не бачилися! — сміється Злата й огортає Кіру у свої обійми.

— Привіт, дорогенька! Як я радий тебе бачити! Як ти тут? — Антон підійшов до дівчат і в знак вітання поцілував Злату в щічку.

— Привіт! Все добре, — відповідає Злата. — Ну що, друзі? Поїдемо до мене? Поснідаємо разом. Ви ж, напевно, голодні з дороги. Заодно й розповісте, як з'їздили, — пропонує вона. Злата вже зрозуміла, що Кірі не терпиться поділитися враженнями з усіма подробицями. На відміну від Злати, вона була сповнена сил, енергії й відчувала себе чудово.

— Ні, дякую. Я в потязі перекусив. Краще поїду додому, висплюся. Відпочину трохи, потім на роботу заскочу. А Кіра, якщо хоче, нехай їде з тобою. Поговоріть про своє дівоче, — говорить Антон. — Ти зі Златою? — звертається він до Кіри.

— Так. Я ненадовго, — відповіла дівчина. — Незабаром повернусь.

— Гаразд, кохана! — Антон ніжно поцілував Кіру. — Все, дівчата, я побіг! А ви не сумуйте і поводьте себе добре! — хлопець жартома пригрозив їм пальцем.

— Неодмінно! — сміються дівчата у відповідь. — Бувай!

— Бувайте! — прощається Антон і прямує в іншу сторону, а дівчата крокують до станції метро «Вокзальна». Кіра зі Златою ледь встигли вскочити у вагон, як відразу пролунав монотонний голос диктора: «Обережно, двері зачиняються! Наступна станція "Політехнічний інститут...” ».

— Кір, будь ласка! Ти можеш не поспішати? У мене ноги болять! — стогне Злата, намагаючись догнати подругу, коли вони вже вийшли на "Нивках". Кіра різко зупинилася. Вона насупила брови, не зводячи погляду від Злати.

— Щооо?! З якого переляку в тебе ноги болять? — з подивом запитує Кіра, різко зупинившись. — Що сталося? — в її голосі пробігли тривожні нотки.

— Та не хвилюйся! Нічого особливого. Це після вчорашнього, — заспокоює Злата, сором'язливо опускаючи очі.

— Не зрозуміла... А що було вчора, га? — Кіра примружила свої блакитні оченята і з цікавістю подивилася на свою подругу.

— Давай потім розповім, гаразд? Все нормально. Чесно! — запевняє Злата.

Кіра лише мовчки зітхає у відповідь і хитає головою.

"Все з нею ясно. Вона у своєму репертуарі!".

Злата ледве встигала за Кірою, ноги просто гуділи й виразно нагадували про вчорашню прогулянку по місту, на якій Ярослав із задоволенням розповідав Златі про архітектуру Києва і його визначні пам'ятки. Ярослава, як архітектора, дуже зацікавив будинок В. Городецького. Він побудований у формі куба з характерним для модерну еклектичним використанням різних стилів. Фасади будинку оздоблені скульптурними прикрасами на мисливську і міфологічну тематику. Завдяки цьому він отримав назву "Будинок химер", а його інтер'єр розписаний під морське дно. Ще цікаве і незабутнє катання на льоду! Ця субота була дуже насиченою, цікавою і пізнавальною.

— Фух! Нарешті на місці! — з полегшенням вимовила Злата, відкриваючи двері квартири, коли вони з Кірою приїхали до неї додому. Дівчата увійшли на кухню. Погляд Кіри впав на розкішний букет ромашок, що стояв у вазі на кухонному столі.

— Це що? — цікавість Кіри наростала ще більше. Вона нетерпляче приготувалася слухати Злату.

— Квіти, — коротко відповідає та.

— Та я бачу, що не бур'ян! Я питаю, звідки вони? І хто це такий "догадливий" і знає, що ти любиш ромашки? — не вгамовується Кіра. Хоча у неї були припущення з приводу цього. Дівчина була майже впевнена у своїх здогадках. — Ярослав?

— Так. Ярослав, — відповідає Злата, розуміючи, що їй не уникнути розпитувань Кіри, чудово усвідомлюючи, що її подруга буде трактувати це зовсім по - іншому.

— Оу, я щось пропустила? — на обличчі Кіри грає легка посмішка. — А ну, розкажи! — наполягає вона.

— Та що тут розповідати? Нічого ти не пропустила! Просто прогулялись разом. І все, — Злата добре знала, про що зараз думала Кіра. — Краще розкажи, як поїздка? Мені ж цікаво!

— Це було дивовижно! Карпати неймовірні! Навіть не знаю з чого почати! Там така краса! Якось фотки покажу, вони всі в Антона. Це просто приголомшливо! Гори... Яка романтика! — з захопленням сказала Кіра, занурившись в чудові спогади. — Ех! Шкода, що недовго там були.

— А я дивлюся, чому це ти задоволена така, ніби Антон пропозицію тобі зробив, — сміється Злата.

— Ага! Фіг дочекаєшся від нього, — бурмоче у відповідь дівчина, наминаючи з апетитом омлет з салатом, поки Злата робила гарячі бутерброди. — Гей ‒ гей, подруго! Ти мені не переводь тему ‒ то! — схаменулася вона. — І що? Як Ярослав? Як пройшла у вас, як ти там кажеш, "прогуулянка"?

— Кіро, ну перестань! Чого ти причепилася з цим Ярославом! Так, він хороший хлопець. Та просто чудовий! І дуже привабливий. Таких ще пошукати треба. Але... — Злата на мить замовкає. — Ти мене знаєш.

— В тому й справа, що знаю! — зітхає Кіра, розуміючи, що Злата говорить цілком серйозно. — Ти, звичайно, вибач мені, що я говорю це. Але ти ‒ дурепа!

— Ой, як смішно. Дякую за оцінку мого рівня інтелекту! По ‒ моєму, це ти у нас блондинка! — Злата жартома починає хіхікати.

— Ти ще тут пожартуй! Ось візьму і перефарбуюся! — зарядившись сміхом Злати, Кіра теж сміється у відповідь. В цю хвилину вони почули тихеньке мурчання. Нарешті Кіра помітила в кутку майже двомісячне кошеня димчастого сірого забарвлення. Його шерсть була злегка скуйовджена. Маленький пухнастий клубочок, який легко б помістився на долоні, весь цей час мирно спав у своєму кошику.

— Ой. Яка милота! Звідки воно в тебе? — розчулившись, дівчина приклала руки до грудей. Кіра підійшла до кошеняти й почала легенько гладити та чесати його за вушком.

— Обережно! — попереджає Злата. — У нього лапка поранена, вірніше — в неї. Це кішечка. Ася. Ярослав її знайшов, коли ми з ним гуляли вчора, — з неприхованим сумом розповідає дівчина. — Вона така крихітна, нещасна, налякана, зовсім нікому не потрібна. Ще й з хворою лапкою і запаленими очима. Вона так жалібно нявкала, що ми не витримали й забрали її. Нам довелося її до ветеринара зводити. Не могли ж ми залишити тварину напризволяще! Ось я й попросила Ярослава забрати кошеня до себе. Тепер, хоч хтось буде чекати мене вдома і надавати моїй квартирі ще більше затишку.

"Можна я буду її відвідувати?" — в її голові промайнули слова Ярослава, коли вчора Злата вирішила залишити кішку собі. Вона дуже добре усвідомлювала, що за ними ховався ще інший сенс.

— Ех, моя ти добра душа, — з захопленням сказала Кіра, обережно погладжуючи кошеня по спинці. — Я так зрозуміла, що з Нікою ти не бачилася.

— Та ні. Не вийшло у неї. Вона якась дивна останнім часом, загадкова, — зауважує Злата.

— Ти теж помітила?

— Угу. Треба буде їй зателефонувати.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчата переглянулися між собою.

— Ти когось чекаєш? — запитує Кіра.

— Та ні, — Злата в нерозумінні стискає плечима. — Та ще й з ранку, — вона виходить з кухні, щоб відчинити двері.

— Привіт, Злат! Ти вже не спиш? Я корм для кошеняти купив й у ветеринарну аптеку збігав. Ось вирішив занести на шляху,— на порозі стояв Ярослав. Злата дивиться на нього здивовано ‒ розгубленим поглядом.

— Привіт! Пробач, я не очікувала просто, — підхопилася вона. — Проходь!

— Ой, у тебе гості? Вибач! Я не завадив? — зніяковів він, помітивши незнайому дівчину, яка стояла з задоволеним обличчям, спираючись об стіну.

— Ні ‒ ні. Все нормально! — поспішила запевнити Злата. — Це ‒ Кіра. Моя подруга. Кіро, це ‒ Ярослав.

— Доброго ранку! — Ярослав привітав Кіру ввічливою посмішкою. — Дуже приємно!

— Мені також, — кинувши на нього оцінювальний погляд, Кіра теж посміхнулася йому у відповідь.

— Ходімо, — Злата жестом запрошує пройти до кухні.

Кіра з великою цікавістю спостерігала за тим, як її подруга викладала вміст пакета, який приніс Ярослав: корм й ліки для кошеняти, коробку цукерок "Київ Вечірній", мандарини.

— Як мило! Цукерки, мандарини... "Спільне" кошеня. Романтика! — зачаровано промовляє Кіра й обертається до Ярослава, ніби ставить його до відома. — До речі, Злата просто обожнює мандарини! Вона кілограмами може їх наминати й нічого! Хоч би хни! Мені здається, що вона тільки ними й харчувалася б! А вино є? Це було б просто...

— Кіро! Припини! — втрутилася Злата, розуміючи, що її подруга може перейти всі межі.

— Все. Я зрозуміла. З ранку не п'ємо. А ввечері буде саме доречно! Ви удвох, свічки, напівтемрява, романтична музика... І все таке.

— Кіро! Вгамуйся! — намагається її зупинити Злата, ледь стримуючи роздратування.

— Гаразд ‒ гаразд, — Кіра бачить, що очі Злати виблискують небезпечними іскорками. — Мені пора, піду вже... Там Антон чекає-є, — з посмішкою говорить вона, розтягуючи останнє слово. — Бувай, Ярославе! Всього доброго! Була рада познайомитися.

— Взаємно, — відповідає Ярослав і на прощання махає рукою.

— Я проведу, — говорить Злата, прямуючи за Кірою. — Почекай хвилинку! — звертається вона до Ярослава. — Я зараз...

— Кіро, от що ти робиш, га? — шикнула неї Злата, коли вони вже вийшли в передпокій.

— Я ‒ то що? — Кіра знизує плечима, удаючи, що вона не розуміє, що саме Злата має на увазі. Дівчина раптом зупинилася біля порога і посміхнулася. — Класний хлопець! — весело відмітила вона. — Про кошеня турбується. Корм приніс... Зранку! Ага. Ну я так і зрозуміла. Кошеня ‒ це знак долі! — багатозначно посміхається вона, піднімаючи вгору вказівний палець.

— Та йди вже! Зрозуміла вона... — Злата роздратовано закочує очі.

"Іноді Кіра просто нестерпна!"

Повернувшись на кухню, Злата побачила зворушливу картину: ніжно посміхаючись, Ярослав грався з кошеням. Немов впізнавши свого "рятівника", Аська радісно муркотіла і, простягаючи до нього лапки, намагалася схопити його за пальці.

— Пішла? — Ярослав обернувся до Злати.

— Так. Вибач! Не звертай на Кіру увагу. Це в неї гумор такий ... "неадекватний"! — Злата злегка посміхнулася, згадавши про Кіру.

— Та нічого. У тебе хороша подруга. Дуже кумедна, — сміється Ярослав.

— Так... Що ‒ що, а з друзями мені пощастило. Вони в мене чудові! — Злата сіла на кухонний диван і сперлася ліктями об стіл. — Будеш щось?

— Ні, дякую. — відповідає Ярослав. — Не виспалась? — запитує він, дивлячись на її стомлений вигляд.

— Угу. Є трохи, — пробурмотіла вона у відповідь. Ярослав спостерігає, як вона кладе голову на руки, а її повіки з довгими темними віями почали опускатися. Куточок її губ злегка тремтів, шовковисте волосся спало на миле личко, яке стало таким спокійним і безтурботним.

"Дивовижна дівчина!" — Ярослав ще пару хвилин розчулено дивився на сплячу Злату. Він міг милуватися цією “картиною” нескінченно, але подумав що повинен її розбудити. Тому він легенько смикнув Злату за плече.

— Златоо! Златко... — тихенько шепоче він їй на вухо.

— А? Що? Що таке? — дівчина різко стрепенулася й підняла голову. Голос Ярослава подіяв на неї миттєво. — Я заснула чи що?

— Ага, — посміхається Ярослав. — Вибач, що довелося розбудити тебе, але тобі краще піти відпочити. Та й мені теж пора вже.

— Так. Вибач, тобі дійсно краще піти, а я ще посплю трохи. Спасибі тобі велике, — сонно пробурмотіла дівчина. — За кошеня не хвилюйся, я подбаю про нього. Йому вже краще, — запевняє Злата, зачиняючи за ним двері.