Раді Вас бачити!

Похмурий березневий ранок сповіщав, що весна вже йде, біжить, летить до Сіроміста. Сонце простягало щупальця крізь низькі хмари, обережно торкалося землі, наче пальцями перебирало чорні гілки дерев, пробігало по темних, втомлених і запалих клавішах вікон на сірих будівлях. Та лише перехожі справді відповідали на лагідний сонячний дотик і піднімали до тепла та світла усміхнені авітамінозні обличчя.

Найвеселіше було молоді. Двійко дівчат на зупинці, певно, студентки, що їхали на пари до університету біотехнологій, показували одна одній щось на смартфонах і щебетали, наче пташки, що ще не прилетіли з вирію. Люди навколо посміхалися під цей ненав’язливий, життєрадісний гамір.

Ідилічна картина була грубо порушена спершу завзятим собачим гавкотом, а потім і дебелим чоловіком, що вистрибнув із кущів, вдягнений тільки у пакет із супермаркету. Знизу торби він зробив собі діри для ніг, а зверху за ручки підтягував її до грудей, мабуть, щоб не розгубити прикриті пакетом скарби. Здоровань нісся щодуху вулицею, а за ним гналася собача зграя, гавкаючи на всі голоси. Нещасний високо піднімав коліна, як кінь на арені, бо найменші з переслідувачів уже примірялися щипати його за литки. Зрештою чоловік зупинився під низьким балконом і вдав, що піднімає з землі каменюку — собаки розбіглися. Нещасний спробував сховатися за смітником, але його помітили.

— Голіаф!!! Голіаф!!! Ми впіймали Голіафа!! — пронеслося над вулицею, і з десяток перехожих одразу ожили, струшуючи сонливість, побігли до голяка, виймаючи на ходу телефони. Дівчата з зупинки теж не відставали й уже завантажували відео в TikTok.

— Голіаф, роби заяву! Чого ти хочеш? — допитувалися дівчата. — Тебе всі слухають.

— Та нічого він не хоче, він просто придурок! — побігла стрічка коментарів.

— Він за екологію, каже, що цей пакет ще можна носити, — підтягнулися інтернет-тролі.

— Та дістали! Знову цей громило без трусів у трендах!

Окремою групою вдарили жінки, що масово тегали поліцію:

— Закрийте кудись цього ненормального, у нас діти! Поліція!

Поліція зітхнула і приїхала.

— Вікторе! — гукнув невисокий, трохи пузатий поліцейський. — Прикрийся!

— Я прикрився, — буркнув голяк і надійніше підтягнув пакета під пахви.

***

Він сильно тремтів, а очі пеленою закрили сльози — чи то від холоду, чи від сорому. Чи від усього його нещасного життя. Легенда міста, здоровило Голіаф, що ні з того ні сього вистрибує з найнесподіваніших місць голяка, прикриваючи найвразливіші місця якимсь сміттям ззаду і спереду, — таким він був останніх півроку. Раніше Віктор спокійно працював тестувальником в університеті біотехнологій, але останні півроку його життя перевернулося з ніг на голову, і він щоразу наражався на небезпеку — від гніву натовпу до реальної загрози життю. Соцмережі вибухали з кожною появою Голіафа, і марно було сподіватися, що він їм просто набридне. Окремі люди ставали зліші, бо ж цей дивак не дослухався до їхнього обурення і далі гасав містом у чому народився.

Коли йому вистачало сміливості, Віктор заходив у соцмережі й читав обговорення. На диво, найдобрішим і найщедрішим на припущення був Твіттер. Туди приносили відео з TikTok, і коментатори починали коментувати коментарями. Його жаліли — цих була меншість, але вони були непохитні й щоразу знаходили для нього нові причини такої поведінки. Чоловіки співчували критично невезучому герою-коханцю, якого щоразу застукує вдома чоловік із відрядження. Вважали, що він секс-машина, і жінки постійно його дурять, мовляв, незаміжні, аби тільки користатися таким інструментом для задоволення. Жінки ж заперечували, що неможливо так часто втрапляти в одну й ту ж халепу, і припускали, що нещасного хтось виганяє з дому. Їм це було тим жалісніше, що хлопак виявився дуже дебелий, а нема нічого сумнішого та милішого жіночому серцю, ніж здоровенний чоловік, якого лупцює й виганяє голим власна дружина.

Матері переймалися, що він може бути небезпечний для дітей, хоча його поведінка й не була схожою на звичного ексгібіціоніста, що розкриває плаща перед жінками чи дітьми. І все ж цю групу було зрозуміти найлегше, як і боятися найбільше: вони захищали своїх дітей, і кожна могла власноруч відлупцювати Голіафа, хай би він їй трапився. Інших «цей нудист» просто дратував, як щось незрозуміле. Певно, вважав себе кращим за інших, якщо в будь-яку погоду бігає, вдягнений у сміття, і не зважає ні на чиї поради й обурення.

З часом з’явилися конспірологи, і за кожної появи Голіафа шукали, у чому влада міста знову нашкодила, що мусить переводити увагу на нього. Цього разу їм і не довелося довго шукати, від чого відволікають: яйця по 17 гривень на полицях магазинів уже призвели до кількох невеликих мітингів, і народне обурення росло з кожним днем. Раптовий ріст цін на єдиний продукт здивував усіх, дехто навіть припустив, що яйця стали продавати не у штуках, а у кілограмах. Але ні, марна надія, це була ціна за одне яйце. Помірковані громадяни розуміли, що це тимчасовий наслідок курячого грипу, який зачепив буквально всі курячі ферми довкола, і тепер цю продукцію доводилося завозити здаля. Але не всі так прямолінійно сприймали дійсність.

— Сироти знову запустили свій фейк із голяком, щоб відволікти нас від ціни на яйця! — галасували конспірологи. — Вони приховують, що всі кури здохли через їхні досліди з пестицидами! Ми зараз такі, як ті кури, теж поїдаємо ті пестициди, просто проживемо трохи довше!

— Я бачив голяка, і він значно вищий! — авторитетно заявляли користувачі. — Його давно вбила поліція, а тепер нам показують фейк, щоб ми не питали, куди подівся Голіаф!

— Та живий він, живісінький, учора пиячили у клубі «Сіріус»! — прибріхували інші.

— Він, до речі, непогано в школі вчився, і взагалі він був мій перший. І він і справді ого-го-го! — хвалилася якась пані, якої Віктор в очі не бачив, і вона явно не могла вчитися з ним у школі в силу належності до різних поколінь.

Поліцейські розштовхали зівак і вивели Віктора з кола, у яке він, наче вовк, був загнаний, та провели до машини.

***

— Вікторе, Вікторе, — хитав головою пузань, у новенькій поліцейській машині. — Хочеш знову до камери?

Віктор не хотів. Він з-під лоба поглядав на іншого, вищого та охайнішого поліцейського, який досі мовчав.

— Закриємо, — рубонув той. — Весте, давай закриємо цю наволоч, отак голим до співкамерників на 15 діб — вийде як шовковий і передумає гасати з членом напоказ по всьому району.

— А, та за що? — ліниво скривився Вест. — І він прикрився.

— Оце — прикрився? — високий аж почервонів від обурення, повернувся назад і посмикав Віктора за пакет. — Якого біса ми це допускаємо?

— Ну а що тобі? Нехай бігає, аби здоровий був. І він прикривається.

Другий аж зайшовся, але стримався й не повторив ту саму репліку.

— Це який раз уже?

— Та десь раз на місяць, може п’ятий. Який раз, Вікторе? — він на мить відвернувся назад від керма, та тут же міцніше вхопив його й вирівняв поплившу машину.

— Шостий, — слухняно відповів порушник, вирішивши бути чемним і відповідати на запитання.

— Шостий, — продублював Вест напарнику. — Ну й нехай, мені веселіше його ловити, ніж марно ганяти наркоманів по старому цвинтарю.

— А, ти там теж учора був? Як успіхи? — високий очевидно насміхався з напарника, адже наркомани цвинтаря «Розрита могила» давно стали значно більшою проблемою, ніж Голіаф. Його завжди можна впіймати, а от порушники на цвинтарі щойно відчували небезпеку — наче розчинялися в повітрі, зникали на тих самих місцях, де їх побачили. Не допомагали й встановлені камери відеоспостереження — чи повітря було надто вологе, чи вся атмосфера була токсична, але вся техніка ламалася, щойно потрапляла за ворота.

— Ой, ну а сьогодні ти там побудеш!

— Усі ми там будемо, — реготнув високий, і обидва засміялися, аж машина здригнулася.

Віктор насторожився. Він точно знав, що не наркомани бентежать містян на старому кладовищі. То були незвичайні істоти, але їм точно не потрібні були наркотики, щоб бути дивними й лякати людей. То були його друзі, і він щоразу переймався, що може залишитися навіть без них, якщо поліції вдасться розгадати загадку Склепу та кладовища.

Охайний поліцейський далі пояснював свою ненависть до голого громили:

— У мене щоразу збираються подруги дружини, і всі разом вимагають негайно припинити це непотребство в місті, — його аж пересмикнуло. — Ти б хоч раз спробував цю атаку десятка лютих мамок, які тільки й чекають, хто задумає зле для їхніх пупсиків. Та й мені це не подобається, чого його носить голого?

Вони помовчали.

— Відрядження? — спитав високий.

— Відрядження.

— Це офіційна версія?

— Авжеж.

Віктор полегшено голосно набрав повні груди повітря, але тут же завмер, випустив його повільно і тихенько. Відрядження означало, що його не повезуть цього разу до в’язниці, а знову приймуть ситуацію як прикрість, що сталася через раптове повернення чоловіка коханки з відрядження. Це пояснення, мовляв, що він зовсім придурок, який щоразу потрапляє на чоловіків своїх коханок, теж навряд чи лестило, принаймні, розумовим здібностям Віктора. Але це було найкраще, на що він міг розраховувати.

Що він, зрештою, мав їм сказати? Що він — невдаха-перевертень, якого навіть у вовчому вигляді собаки гризуть за вуха? Тоді його відвезуть у психушку, а туди йому хотілось потрапити ще менше, ніж у в’язницю. З останньої хоч через п’ятнадцять діб є шанс вийти.

— Чому? — охайний поліцейський не втрачав надії відзвітувати перед дружиною та її бандою про успішне затримання й нейтралізацію чортового голяка. — Давай закриємо, у нас є всі підстави!

— Ти знаєш, чому, — відрізав Вест, і на цьому розмова скінчилася.

Віктор не мав ні фізичних, ні психічних сил зауважити останню репліку пузаня. Але той ще раз обернувся і вказав йому на спортивки, завбачливо підготовані саме для цього випадку.

— Вдягнися, — сказав Вест. Високий незадоволено пирхнув.

***

Марта завжди прокидалася хворою та злою, та це тривало недовго: після чашки кави й першої цигарки життя налагоджувалося. Цього ранку їй підняли настрій ще й сусіди Хомирі, своєю черговою сваркою.

Хомирі намагалися стати бізнесменами й обрали вирощування ранніх овочів, перетворивши будинок на суцільну теплицю. Огірки та помідори у березні — справді перспективна ідея, адже купують їх зголоднілі за вітамінами містяни охоче, а ціна найвища. От тільки бізнес-план одразу не вдався. У першу чергу, бо жоден із Хомирів ніколи не вирощував не тільки городину, а бодай фікуса. Накупивши десь розсади, вони ще до Нового року повтикали її в землю для вазонів і стали чекати врожаю. З’явилися маленькі помідорчики та огірочки, такі крихітні, що Стася називала їх «своїми малюками», а далі вони почали чорніти. Чи сонця було мало, чи води, чи ґрунт не підходив, та врожай пропадав на очах. Хомирі пішли в інтернет з’ясувати, як можна зарадити. Одна з порад особливо сподобалася Касі Хомирю — треба підходити до помідорів без спіднього, у самому халаті, і перед ними халат розкривати. Це мало призвести до збудження й наливання червоним соком. Кася щоранку проводив свою процедуру, але сьогодні з їхнього будинку почувся лемент.

— Ти що це робиш, не стидно тобі, стара!

— А шо я роблю? То що й ти!

Стася Хомиря вирішила й собі розкривати халат — перед огірками. Здається, у них почалася бійка. Марта не переймалась, знала, що Стася переможе. Її крики завжди звучали переконливіше.

Але гарний ранок ще не закінчився. Марта допивала другу чашку кави з другою цигаркою, коли поліція доставила до будинку її квартиранта — Віктора на прізвисько Голіаф. Вона голосно рохкнула і, регочучи, запитала похнюпленого чоловіка:

— Сонце! Ну тобі за це хоч платять?

Той мовчки пройшов повз неї у будинок, міцно тримаючи роздобуті в поліції штани, наче все ще був у пакеті.