Раді Вас бачити!

То був звичайний для Цюріха ранок, тобто жахливий. Я довго тримала очі заплющеними, прокинувшись, наче сподівалася, що день тим часом пройде без моєї участі. І була права. Не знайшла нову пачку улюбленої кави і мусила випити розчинної бурди, що вже обіцяло головний біль на наступні години. Все ще сонна, під кінець скинула чашку зі столу ліктем, заляпала тією краплею пів кухні, плюнула і поспішила вдягатись. Попри все, я маю бути вишуканою, впевненою, виглядати володаркою світу... Це ніколи не вдавалося, але я не припиняла спроб.

Вдягла шовкову квітчасту сукню і стишила її жіночність широким чоловічим піджаком. Ну не вмію я вдягтися в сіру мишку хоча б для себе. Ніхто не знатиме, що під піджаком у мене тонкі бретелі і виріз мало не до пупа. Сторонні побачать лише невеличку голову з зумисно недбалою зачіскою над здоровенними плечима. Ця мода, яка дозволяє вдягатися, щоб самій собі сподобатись, і сховати ту красу від інших, мене влаштовує.

От тільки забула нафарбувати ліве око і зайнялася цим уже в автобусі, радіючи, що помітила вчасно. І все ж спізнювалась, тому й не помітила калюжі перед дверима і стрибнула прямо в неї з автобуса. Принаймні, не ляснула в неї дупою, втішила я себе і вчергове подумки вклонилася власному оптимізму. Без нього останні пів року, що нагадували дуже сповільнену автокатастрофу з жертвами, я б просто не витримала.

Не знаю, куди поділася та зібрана, розважлива Інес, якою я була раніше.

З ліфта вийшла радісно, що вже майже на робочому місці. Ще кілька кроків: один, два, ось поріг... Знизу крякнуло, баланс змістився, тіло ще за інерцією рвонуло вперед, і я відчула короткий різкий біль у щиколотці.

Каблук. Господи, яка банальщина — зламаний каблук, і ти падаєш з усієї набраної висоти в прямому та переносному значенні. Хоча я й не впала, а постояла, тримаючись за скло дверей і розглядаючи клятий каблук, схожий на звихнуту не в той бік кому. Тоді підвела очі.

Їх було дванадцять — працівників опен-офісу. Іноді я так відволікалася, рахуючи їх то по спинах, то по головах, а бувало, рахувала ноги. Останніх ніколи не виходило двадцять чотири, бо вони постійно переміщались. Ну, або я добре рахую тільки до дюжини.

Дюжина... Чортова дюжина, ось саме тепер її ще й треба було згадати. А вже майже дев'ята.

— Інес, — сказала майже подруга Сінді. Вона вже була поруч і тримала мене під лікоть, ніби ми так і планували йти до мого столу. — Сідай.

Дісталася. Саме в цю мить голосний годинник із вестибюля бомкнув дев'яту. Я встигла. Але дійти до робочого місця — не єдине завдання на день, і наступне вже лежало перед носом дзвінким ляпасом. Ще одним від нього.

То був мій звіт: вісімдесят сторінок аналітики, безсонні ночі, три бочки енергетиків. Поверх титульної сторінки розмашистим, агресивним почерком Адріана Відмера, червоним маркером — як позначку про біологічну небезпеку — було виведено: «СМІТТЯ. ПЕРЕРОБИТИ».

Червоне чорнило розпливлося перед очима. Кожен день він вигадував новий спосіб показати, що я — ніщо. Та то був фінальний акорд. Щось усередині мене просто... луснуло, і нарешті прокинулася гідність.

Я схопила аркуш паперу. Твердим почерком, хоча руки й тремтіли від люті, вивела: «За власним бажанням. Прямо зараз. Ідіть до біса, гер Відмер». Останнє я, звісно, не написала, але подумки вклала в крапку.

І вилетіла з-за столу, доки рішучість не розтанула. Кульгати було б повільно, тому рвонула в темпі, ступаючи на носочок. Я йшла крізь «open space», як гладіатор на бій.

— Інес? — почула я голос рятівниці Сінді. — Ти куди?

— З мене досить! — кинула я голосно, не сповільнюючись. — Я звільняюсь.

Офіс миттєво затих, навіть принтери перестали випльовувати папір. Хтось придушив смішок, хтось співчутливо прикрив рота рукою.

— Інес, стій! — зашепотів Лукас, перехоплюючи. — Не сьогодні. Не йди туди. Він там із цепу зірвався. Зранку розніс раду директорів, вони виходили з кабінету біліші за цей сніг за вікном.

— Він завжди такий, — відрізала я, вириваючись.

Краєм ока бачила, як Ганс із юрвідділу вже дістав телефон — мабуть, щоб засікти, через скільки секунд я вилечу звідти у сльозах.

Я підійшла до важких дубових дверей. На них не було таблички з іменем. Навіщо? Всі й так знали, що за цим деревом живе диявол. Диявол носить Brioni.

Я збиралася відчинити їх рішуче й естетично. Як у кіно. Але адреналін — поганий союзник для координації. Я штовхнула ручку з такою силою, ніби за тими дверима був пожежний вихід із палаючої будівлі.

БАБАХ!

Двері розверзлися, врізаючись з іншого боку у стопор з таким гуркотом, що, здається, на першому поверсі спрацювала сигналізація. Моя інерція була такою великою, що я мало не влетіла в кабінет «рибкою».

Кришталева ваза на постаменті біля входу хитнулася. Вода у склянці перед гером Адріаном дала хвилю. А сам диявол... Він навіть не здригнувся. Саме горлав на когось по голосному зв'язку.

— Ви ще не знаєте, з ким зв'язалися! — гарчав низьким голосом, водночас зважуючи мене поглядом.

Дуже повільно, кульгаючи, вже не ступаючи на носочок, я таки підійшла до столу і мовчки поклала на краєчок біля себе заяву. Він дивився мені в обличчя, і я подумала, що він не помітив папір. Тремтячою рукою посунула заяву до нього через увесь стіл, доки він нарешті не кинув туди оком. Тоді гаркнув «До побачення!» і вимкнув слухавку. І засичав на мене, ніби збирався вчепитися зубами в горло. Натомість підійшов до дверей і з не меншим гуркотом, ніж я при вході, захлопнув нещасні.

В кабінеті запала тиша, як відрізана. Чудове звукопоглинання. Якщо кричатиму, поки мене вбивають, ніхто й не почує. Та якби й чули — хто би допоміг?

І він справді вхопив мене за горло, хоч і не надто сильно. Наблизив обличчя впритул і мовив із засудженням:

— Ще й ти мені сьогодні крижаний душ влаштовуєш? Так?

Мені забило подих, голова закрутилася так, що мусила спертися на стіл.

Адріан Відмер одним рухом підсадив мене на стіл, змахнувши мною ручки, папери, клавіатуру, швидко розсунув мені ноги і став між них. Мовчки грубо задер квітчасту спідницю сукні, відкинув кудись труси разом із туфлями. Я не встигла отямитись, як він увійшов всередину — різко, глибоко, до кінця. Охнув і зупинився, наче прийшов додому. А згодом почав рухатись.

Він тримав мене і міцно притискав до себе, але його погляд був прикутий униз — туди, де наші тіла були з'єднані. Він дивився на це так, ніби воно найважливіше, єдине варте у світі. Сповільнювався і пришвидшувався, виходив майже повністю — і знову входив на всю довжину, і я відчувала кожен сантиметр. І дивився.

— Що ти там бачиш? — вирвалося в мене пискляво, майже благально.

Він не відповів, тільки через поштовх підняв очі і зазирнув у мої. Тоді взяв мене за потилицю і злегка нагнув, натиснув, змусив опустити очі вниз.

— Дивись, — прошепотів низьким, темним як ніч голосом. — Дивись добре.

І я побачила. Як його товстий, блискучий від мене член повільно рухається в мені. Входить і виходить, заповнює, розтягує. З кожним поштовхом вологи все більше, гучніше вологе зіткнення наших тіл, моя шкіра на лобку теж блищить. Він ледь торкнувся великим пальцем клітора — і цього було досить.

Я кінчила раптово, сильно, вчепившись у його плечі пальцями, не відриваючи погляду від процесу, хоча мою потилицю вже ніхто не тримав. Спина вигнулася дугою над столом, ноги затремтіли, та він не зупинився. Тільки ще різкіше входив, і через кілька поштовхів застиг, впився в мене всім тілом. Я відчула його пульсацію всередині і важкість тіла, яке навалилось мені на плечі. Його волосся прилипло до спітнілого чола, і ще з хвилину він важко дихав, спираючись, не виходячи з мене. Тоді тихо, майже ніжно прихрипів мені у шию:

— Ось що я там бачу, Інес. Щоразу.

Заява на звільнення лежала піді мною — мокра, зім’ята, нікому вже не потрібна. Бо я, мабуть, залишуся.