Спочатку:
На сторінку книги
Темно у плавнях, моторошно – чи очерет шумить, чи вони женуться, чи риба плюскотить, чи нога з води витягується, і ніч хмарна, власних рук не бачиш. Це ж як повезло, що отаман Кіт вирішив залишити комісара Дороша на ранок, а вартовий дивився не в той бік.
А як гарно все починалось! Каральний загін імені Світової Революції розбив вщент банди місцевих куркулів і загнав Кота в плавні. Ну що то за ім’я для отамана? Кіт — то щось таке мале, миршаве, нявчить бридко та мишей ловить. Лютий чи Грізний — то ж більш переконливо. Але — кулі полетіли звідусіль, двоє бійців зразу гепнулись у веселий зелений ряст, а з комишів повилазили люди Кота, замурзані багном по самі вуха. Ось і сам отаман, непримітний, непоказний, в полатаній черкесці та німецьких штанях, одноокий – праве око пусте, прищулене, а ліве – синє, тьмаве, як склянка у аптеці. Вцілілого комсомольця без зайвих слів втопили у болоті, тільки булькнуло за ним. І керівнику карального загону, комісару Дорошу дуже не хотілося такої самої смерті.
Якщо люди Кота їли кров’янку, це значить, що недалеко якесь село, чи хутір. Десь же вони її взяли? І, можливо, у тому селі знайдеться якась добра людина, що надасть прихисток.
Наче як світло вдалині блимає? Чи то вовчі очі жовтим вогнем світяться, здобич м’якотілу побачили? А на підмогу можна було й не сподіватися – землю тут ще в лютому поділили, злі ці степи, безжальні, і люди там ще гірші, не вірять у світову революцію та не хочуть ставати до лав робітничо — селянської армії. Може, знов якісь бандити вечеряють? Ні, це чийсь хутір, жінка з ліхтарем з комори виходить, дебела така жіночка. Хоч би не перелякалась! Не може ж так бути, щоб усі місцеві співчували тим клятим куркульським вишкваркам!
Але дебела жіночка не злякалась, навіть наче як зраділа. Самотня вона, чи що? А непогано живе, як на самотню – з комори добре свинями тхне, ще й корова мукає. Ніякої совісті у неї, загноблений пролетаріат гине з голоду, а вона жирує.
Борщу дала, з м’ясом. Цікавий борщ, зелений. З чого вона його наварила? І сидить навпроти, сама не їсть, щебече — щебече — щебече. Щебече. Вона дійсно не каже слова, а якось тьохкає горлянкою. Комісар озирнувся навкруги – немов під водою очі розплющив, під гнилою зеленою водою – змазані, викривлені, якісь круглі кути, зеленкувате світло і наче щось ворушиться в кутках, маленькі тіні з гострими зубами.
— Діти, ходіть їсти.
Комісар спробував видерти з кишені браунінга, але намацав тільки порожнечу і мокру тканину. Кіт же забрав зброю.
Ранок був сонячний, і навіть болотяна мошва радісно кружляла над комишами. Отаман Кіт крутив головою на всі боки, роздивляючись, що нового на подвір’ї. Жінка роздивлялася Кота, нарешті не витримала
— Діти зрання б’ються за ті штани!
— Малі? – Кіт витягнув з кишені облізлий портсигар, потрусив, запхнув назад.
— Одні! А їх – троє.
— Хоч не голодні? – Кіт глипнув на свого джуру, що підібрав з землі якусь тріску і крутив її у руках.
— Нарешті наїлись, ще й є чим борщ заправити.
— То ми підемо? — отаман швидко розвернувся і підкреслено неквапом поліз у комиші. Джура поплентався за ним, кинувши тріску в воду. І вже, коли хата залишилась далеченько, свиснув, наче дивувався.
— Нічого собі цуцик, що так кістки трощить.
— То не цуцик, — Кіт знову витяг портсигар з кишені, — то у мене діти голодні. Ростуть все-таки.
— А де вони були, ті діти?
— По подвір’ю тинялися. А, ти ж їх не бачиш, нема тобі як. А я – бачу, правим оком.
Автор призупинив викладку нових розділів
