Парк був засипаний снігом, як у казці. Високі дерева стояли нерухомо, вкриті інієм, а тиша навколо здавалася майже дзвінкою. Андрій штовхав ногами сніг на доріжці, думаючи про те, що цей Новий рік він зустріне безробітним і без даху над головою.

Робота у невеликій редакції, де він працював коректором, несподівано закінчилася: компанія оголосила про скорочення. І хоча це була зовсім не мрія його життя, він цінував цей заробіток. А тепер і ця опора зникла.

Учора ввечері він отримав ще одну «радісну новину»: йому потрібно звільнити кімнату в гуртожитку до кінця тижня. Андрія пустили жити туди неофіційно, за доплату, адже він уже не був студентом, а тепер це виявилося незручним для адміністрації напередодні чергової перевірки. Нові перевіряльники чомусь відмовилися закривати очі за подяку у конверті.

«Чудовий фінал року», – подумав гірко, зупинившись біля старої лавки, яка стояла напівзасипана снігом. Андрій мимоволі сів на неї, щоб трохи перепочити. З кишені витягнув облізлий конверт із зарплатою – останньою, яку йому вдалося заробити в цьому році. Грошей небагато, вистачить лише на кілька тижнів життя.

Потер долоні й помітив на лавці поруч яскраво-синю вовняну рукавичку, що лежала на снігу. Зовсім нова, ніби її тільки-но купили. Андрій повільно взяв її до рук і відчув тепло: рукавичка була ще трохи тепла, немов нещодавно хтось загубив.

— Ну що ж, хтось, здається, втратив не лише рукавичку, а й частину свого настрою, – пробурмотів він собі під ніс, подумки проводячи паралель з власним життям.

Довго дивився на рукавичку, наче шукаючи в ній приховане послання. Врешті-решт, поклав її до кишені й підвівся. «Можливо, ця дрібниця – шанс на щось хороше. Або просто знак, що й мені треба не здаватися», – подумав Андрій і рушив додому, не знаючи, що ця маленька знахідка змінить його життя.

Повернувся в гуртожиток, у свою тимчасову кімнату, яку давно вже вважав домом. Кімната була маленькою, але доглянутою. Книжкові полиці зібрані власноруч із кількох дерев’яних ящиків, на яких стояли акуратно розставлені книжки, блокноти й кілька ручок, складених у стару керамічну чашку. На столі – єдина рослина в горщику, подарунок одногрупника, яка ледь трималася через зимовий холод, але вперто зеленіла. Просто як він сам. На кріслі, рівно складений, лежав його світло-сірий светр, яким він укривався вечорами.

Андрій увімкнув настільну лампу, що заливала кімнату м’яким теплим світлом, і зітхнув. На плиті стояла каструлька з супом, що залишився з учора. Він нагрів її, пересипав у тарілку й повільно, майже машинально, повечеряв, дивлячись у стіну. У голові вирували думки: треба швидше підготувати нові резюме, надіслати їх хоча б у п’ять місць.

Після вечері дістав ноутбук, поставив його на стіл, але перш ніж почати, вирішив перевірити телефон. Бо шеф обіцяв поспілкуватися з іншими профі на предмет вакансій для нього. Запустив руку до кишені пальта – і пальці натрапили на щось м’яке. Рукавичка.

Андрій витягнув її й поклав перед собою. Вона здавалася зовсім новою: чиста, яскраво-синя, з акуратними швами. Провів пальцем по гладкій вовні й задумався. Зрештою, навіщо її взяв? Міг би просто залишити на лавці. Чи покласти на видному місці в парку, раптом власник повернеться шукати?

Він крутив рукавичку в руках, відчуваючи, як у голові виринають нові питання: а якщо вона належить комусь, хто її дуже цінує? Якщо це подарунок? Може, її втратила дитина, і зараз мама десь шукає її, бо мала плаче? А він собі забрав як символ власної втраченості, розгубленості.

«Дивно, але ця річ викликає відчуття, ніби не випадково опинилася в моїх руках», – подумав Андрій і всміхнувся сам до себе. Втім, одразу відкинув цю думку як нереалістичну.

Вирішив зробити фото. Можливо, є шанс повернути її власнику. Якщо вже не може допомогти собі, то хоча б поверне комусь цю дрібницю. «Може, так і почну рік із чогось доброго», – подумав, запустивши камеру на телефоні.

Андрій зробив кілька фотографій рукавички. Від першого кадру, знятого поспіхом, відмовився: занадто темно. Вирішив підсунути лампу ближче, додав трохи тепла у світло. Потім поклав рукавичку на фон із дерев'яної поверхні столу — виглядало навіть естетично. Зробив знімок збоку, з акцентом на акуратний шов, і ще один зверху, щоб синя вовна виглядала яскраво.

Задоволено глянув на знімки, вибрав найкращий і відкрив свою групу у соцмережі. Колись створив її для мешканців їхнього невеликого містечка, щоб публікувати корисні новини й іноді трохи піднімати настрій. Група була активною, і з часом Андрієві навіть почало подобатися те, як люди там обговорюють різні події.

Завантажив фото і підписав коротко:

«Знайшов синю рукавичку сьогодні вранці у парку біля лавки. Шукаю власника! Або власницю. Якщо ніхто не відгукнеться, вважатимемо, що це символ року, який треба завершити з теплом. Напишіть у коментарях, якщо впізнали!»

Залишивши пост, Андрій закрив ноутбук і ліг на своє вузьке, але завжди охайно застелене ліжко. Постіль пахла свіжістю — він недавно прасував білизну, бо не міг засинати в хаосі навіть у важкі дні.

Погасив лампу й заплющив очі, але сон не приходив. Думки поверталися до завтрашнього дня. Його чекала розмова з комендантом гуртожитку, пошуки нової роботи, складання та розсилка резюме, що чомусь лякало більше, ніж будь-що інше.

Згадав про рукавичку. «Для чого я її взяв? Це ж просто річ. Але чомусь... було шкода залишити її там. Може, хтось зараз теж переживає не найкращі часи, і ця рукавичка важлива для нього?»

Андрій змусив себе зупинити думки. «Нічого страшного. Це просто день. Просто тиждень. Просто рукавичка». Перевернувся на інший бік, кутаючись у теплу ковдру, і нарешті заснув під звук вітру за вікном.

Прокинувся пізніше, ніж планував, сон виявився важким, але хоч трохи відновив сили. Зварив каву, насипав собі вівсянку, яку їв без особливого апетиту, і врешті сів за ноутбук, щоб подивитися, чи хтось відгукнувся на його пост про рукавичку.

Відкривши групу, здивовано завмер. Пост зібрав більше трьохсот коментарів і десятки реакцій. Андрій не чекав солідного резонансу для такої теми.

Переглядаючи коментарі, почав усміхатися. Одні жартували: «Це рукавичка Снігуроньки, шукай Діда Мороза!», інші пропонували: «Віднеси до бюро знахідок, може, хтось там шукатиме». Хтось навіть написав: «Залиш собі, це твоя новорічна удача!»

Андрій не міг стримати сміху від креативу місцевих мешканців. Це трохи підняло настрій. Він уже хотів закрити вкладку й взятися за резюме, як раптом внизу екрану з’явилося повідомлення: «Марта пише...»

Три маленькі крапки, які пульсували в очікуванні, змусили його серце завмерти. Він не знав, хто така Марта, але чомусь ім’я виділялося серед усього цього хаосу. Щось у ньому тьохнуло, як слабкий, але тривожний дзвін.

Залишив пальці над клавіатурою, відчуваючи, як тепло долоні передається на холодний пластик ноутбука. Крапки зникли, з’явилися знову. «Що вона напише? Може, це вона загубила рукавичку? Або просто чергова людина, яка вирішила пожартувати?»

Затримав подих, змушуючи себе залишатися спокійним, але очікування чомусь здавалося важливим. Щось у цій хвилі передчуття було таким, ніби життя готувало йому щось нове, щось більше, ніж просто знайдена рукавичка.

Андрій сидів, дивлячись на екран ноутбука, але думки кудись летіли далеко від цього моменту. Він раптом зрозумів, чому взяв рукавичку. Спочатку це здавалося випадковістю, дрібницею, яку просто підняв із лавки, але тепер він відчував, що це не просто так.

Знайти власника цієї рукавички в такому великому місті — це як шукати свою нову роботу або нове житло перед Новим роком, коли навколо вже панує святкова метушня, і можливості здаються обмеженими. Це майже неможливо. Тим більше, не можна опиратися на випадковість. Якщо він зможе повернути цю рукавичку її справжньому власнику, це стане для нього знаком. Знаком, що він здатен вирішити навіть найскладніші завдання, якщо поставить собі мету і не здасться.

Нехай це може здатися незначним, але ці маленькі перемоги, навіть у дрібницях, здаються важливими на фоні великої невизначеності, що оточує його зараз. Рукавичка була його шансом.

У цей момент знову з’явилися три крапки. «Марта пише…»