Раді Вас бачити!

― Ти що тут робиш? ― питає Сашка, все ще стоячи на порозі й не вірячи власним очам. У своєму житті він встиг побачити багато, однак свого хлопця в кабінеті свого начальника, та ще і за склянкою колекційного віскі, який ці двоє зараз по-дружньому розпивали, Сашка ніяк не очікував побачити. Особливо зважаючи на те, ким був його чорнявий красень-хлопець і ким був його суворий начальник. Від цього взагалі в мозку відбувався справжнісінький вибух.

― У мене до тебе зустрічне питання, ― відказує Семен. На його обличчі застиг вираз повного нерозуміння того, що відбувається. Здається, він теж не був готовий побачити тут Сашку, бо настільки спантеличеним Сашка його бачив добре, якщо один раз у житті. 

Вони б, мабуть, ще довго пропалювали один одного поглядом та ставили дурні питання, та їх відволік дивний звук. Вони водночас обернулися до Вадима Михайловича, що досі сидів за своїм великим робочим столом біля величезного вікна з видом на місто. У своєму поважному шкіряному кріслі, попри молодий вік, він зазвичай виглядав тим, ким і мав бути ― босом маленького, але потужного злочинного угрупування. Так було завжди, однак зараз Вадим, відставивши склянку, закриває обличчя руками і чи то хрюкає, чи то стогне, й виглядає при цьому зовсім не солідно. Охайно вкладене біляве волосся вибивається з зачіски, спадає на лоба і дрібно підскакує від кожного хрюку. До Сашки лише за кілька секунд доходить, що його бос сміється. 

Місяць тому. 

― Як вас замовити, офіцере? ― спитав Сашка, спустивши сонцезахисні окуляри на кінчик носа, щоб краще роздивитися цього полісмена, що зупинив його за порушення якихось з нескінченних правил дорожнього руху. Високий, широкоплечий, з правильним профілем і таким похмурим поглядом з-під чорних брів, що в машині ставало підозріло спекотно. Сорочка з коротким рукавом йому була трохи замала, натягувалась на грудях, і від того асоціація зі стриптизером ніяк не хотіла покидати голову. 

Офіцер, який вже був готовий видати заготовлену фразу з привітаннями й звинуваченнями, завис, насупився ще більше, а коли, майже за дві секунди, до нього нарешті дійшла суть сказаного, він важко й повільно видихнув крізь стиснуті зуби. 

― З такими жартами, хлопче, матимеш не лише штраф за перевищення швидкості, а й проблеми через приниження честі офіцера поліції, ― мовив він похмуро, переводячи погляд з Сашки на блокнот зі штрафними бланками, що приніс з собою. ― По цій вулиці не можна їхати швидше за шістдесят кілометрів на годину. Ти це значення сильно перевищив.

― А оплату штрафу вам за пояс класти чи все ж, як зазвичай, в труси? ― Сашка не міг втримати посмішку, що так і лізла на обличчя. Цей полісмен, такий серйозний і водночас такий кумедний у своїй безглуздій формі, йому однозначно подобався. Надто сильно подобався, щоб поїхати просто так. А от Сашка полісмену, очевидно, поки що не надто був до вподоби. Після його слів той відвів погляд від свого бланку, вигнув брову, а далі сперся на дах чорного Шевроле Сашки і нахилився так, щоб при всьому своєму височенному зрості опинився очима майже на одному рівні з Сашкою, що досі сидів за кермом.

― Ти нариваєшся? 

Мабуть, цей тон мав лякати, однак від нього у Сашки лише впевненіше стояло в штанах те, чого там не було. Тож замість того, аби відсахнутися під похмурим поглядом каро-зелених очей, Сашка навпаки, нахилився ближче, так близько, як зазвичай не нахиляються до абсолютно незнайомих людей, й фактично промуркотів:

― Нариваюсь. Розкажеш, на що саме?.. 

― То от як ви познайомилися, ― киває Вадим. В очах у нього досі стоять сльози від нападу сміху, який пройшов менш як хвилину тому. Він навіть краватку послабив і розстібнув верхні ґудзики сорочки, аби швидше віддихатись. Хоч як Семен стисло та беземоційно розповідав про своє з Сашкою знайомство, Вадим знає Сашку достатньо добре, аби уявити опущені деталі, й від того всміхається ще ширше. Сашці навіть не соромно.

― Насправді ми познайомилися на десять годин пізніше, ― зводить плечима він, нарешті сідає на диван навпроти Семена, бере склянку віскі й собі, а тоді закидує на журнальний столик ноги в кедах, розслаблено розтягуючись на улюбленому місці в кабінеті. ― Після того, як він все ж притягнув мене у відділок, вписав штраф, намагався закрити як підозрюваного на три доби, але потім нарешті здався й сходив зі мною на каву. 

― А потім на вечірнє пиво, ― зітхає Семен й втомлено тре долонею лоба. ― А потім привів тебе до себе. Це було помилкою, як я тепер розумію.

― Не бреши собі, ― відмахується Сашка й самовдоволено всміхається.

Місяць тому.

― О, ― видав офіцер, коли його руки досягли паху Сашки. Здається, на мить він навіть перестав біситися від його нескінченних коментарів. ― А де?..

― Тебе турбує його відсутність? ― невдоволено пробурмотів Сашка, продовжуючи розбиратися з робочим ременем офіцера. Кількість одягу на тому досі була завеликою, як на його смак, а зупинка процесу роздягання взагалі була неприпустимою, особливо при тому, що вони лише переступили поріг квартири.

― Ні, але… 

― Ну то й говорити немає про що, як "ні".

Ремінь нарешті піддався. Наступними на черзі були штани, й офіцеру було б саме час трохи Сашці допомогти з ними й щось нарешті зняти з самого Сашки, але той завис так, наче всі його програми водночас дали збій. Тупий робокоп. 

― Але як мені тоді до тебе звертатися?.. В процесі, я маю на увазі, ― він, здається, був більш ніж розгублений. Було б чому дивуватися! Наче він вперше побачив хлопця з вагіною! 

― Можеш звертатися "господарю", ― з нахабною посмішкою запропонував Сашка, переключаючись на жахливо малу сорочку, від якої, здавалось, от-от відлетять ґудзики. ― Або ж "господи", якщо ти не надто набожний. Або ж на ім'я, ти ж бачив мої права, дурнику. А я називатиму тебе "офіцере". Буде весело!

― У мене ім'я є, ― проричав він тихо й продовжив роздягати Сашку. Великі мозолисті руки знову ковзнули під штани й підхопили того під сідниці. Далі здавалося, що штани з Сашки злетіли самі по собі. 

― І яке ж у тебе ім'я, ― промуркотів Сашка хлопцю на вухо, чіпляючись за сильні плечі, а в наступну мить підхопив з розпатланого темного волосся поліцейського картуза і начепив його на власну світлу голову, ― офіцере? 

― Семен. Моранський, ― проричав той низько, а в наступну мить з Сашки слідом за штанами злетіли й труси. ― Користуйся ним, інакше я за себе не відповідаю.

А тоді Сашка відчув поцілунок, чи то майже укус на шиї, легкий лоскіт чужого волосся на щелепі, й готовий був розплавитись в справжнісіньку калюжу під ними.

― Як скажете, офіцере Моранський… 

― Тоді з тобою познайомився не тільки я, але і всі мої сусіди, ― похмуро бурчить Семен і робить ще один ковток зі склянки.  

― Хто б казав, ― Сашка зневажливо пхикає. ― Після того, як я побував у тебе вперше, вони хоч дізналися, що в тій квартирі живе здоровий чоловік, а не стара пенсіонерка. 

― Ах ти… 

― Зачекайте, ― Вадим піднімає руку, зупиняючи недалеку сварку. Перегавкуватись з Семеном для Сашки цілком звично. Поза роботою. Але зараз вони обидва, начебто, на роботі, хоч Сашка досі не розуміє, як так сталося. ― Потім особисті питання вирішите, я хочу в дечому розібратися. Олександре, ― Вадим переводить погляд на свого підопічного. Посмішка зникає з його обличчя. ― Я завжди знав, що ти — найбільш безрозсудна частина нашої команди, та навіть попри це я вражений тим, що ти ризикнув вступити в стосунки з офіцером поліції, до того ж тим, який працює у відділі боротьби з організованою злочинністю. Скажи, будь ласка, чим ти думав в той момент?

― Він мені виписував штраф на дорозі! Звідки мені було тоді знати, що він детектив?!

― Але ж потім ти дізнався, ― зітхає Семен. ― Мене майже одразу після нашого знайомства повернули у відділ, я тобі сказав про це. Чому ти не відступив? 

― Як би тобі краще пояснити… ― мимрить Сашка, опускаючи погляд в склянку.

Три тижні тому.

― Ти. Зробив. Що?

Олексій питав про це настільки рівно і спокійно, що Сашка вмить відчув подих смерті на собі, навіть попри те, що в цей момент Олексій тримав у руках лише пітчер для молока, а не зброю, та й замість лінз Олексій сьогодні був в окулярах з товстими скельцями, які знижували його рівень крутості та суворості десь пунктів на п'ять. 

Вони сиділи у кав'ярні при вході в офісну будівлю, де фактично розміщалась їхня організація. Вивіска над входом повідомляла, що тут розташувався інтернет-провайдер, однак люди, які знали про це місце трохи більше, аніж було написано на вивісці, могли зазирнути сюди на каву й залишити в Олексія Курбака повідомлення або ж навіть замовлення для організації.

― Переспав з поліцейським, ― відповів Сашка якомога легше, щоб це не звучало як щось неймовірне. ― Тобто я ще цього не зробив. Наголошую. 

― І скільки разів ти цього "не зробив"? ― голос Олексія можна було додавати в айс-лате замість льоду. Сашка важко зітхнув.

― Разів зо тридцять, мабуть. За півтора тижні.

Олексій відкрив рота, хотів щось сказати, та очевидно не знайшов слів. Це було видно по його погляду. Втім, варто віддати йому належне, мімікою свого спантеличення він майже не видав. Все ж таки він був майже так само стриманим, як і його старший брат, бос Курбак.

― Навіщо?.. ― нарешті зміг видавити з себе Олексій. ― Чому з усіх людей на землі ти обрав поліцейського?

― Ну-у, ― протягнув Сашка, зацікавлено розглядаючи візерунок на барній стійці, що відділяла кафетерій від порожнього фойє. ― У нас з ним сталась така хімія… Це складно пояснити, але він такий гарячий, коли сердиться. 

― Він, в сраку, поліцейський! ― прошипів Олексій, відкидаючи останні крихти стриманості. ― Вони нам вороги. Якщо ти випадково при ньому ляпнеш щось зайве, він засадить тебе, мене, всіх нас на довгі роки й буде щасливий. Чим ти взагалі думав?

Сашка вже відкрив було рота, щоб розповісти, чим саме він думав, коли зранку тиждень тому секс-марафон закінчився, й настав час звалювати з квартири цього гарячого офіцера, але той його зупинив словами: "Поснідай хоч". Сашка досі не розумів, що ж такого магічного було в тих словах, однак вони його тоді не просто зупинили, а зупинили так, що Сашка досі не зміг зібратися на втечу знову, бо окрім шикарних омлету і кави Моранський робив не менш шикарні речі в ліжку. Особливо язиком і губами. Хоча і пальці в нього, що треба… 

Втім, Олексій про все це так і не дізнався, бо скинув руку, не давши Сашці і слова сказати. 

― Хоча ні. Мовчи. Я не хочу знати. Це твоя помилка, і ти маєш її виправити. Позбудься його. Позбудься так, щоб його труп не можна було пов'язати ані з тобою, ані з організацією. Так і бути, я прикрию твій зад від брата, але ти маєш зробити це швидко, зрозумів?

― Але…

― Ніяких "але", ― скельця окулярів так зблиснули в світлі ламп, що Сашка більше не наважився сперечатись…

― Олексій стримав слово, ― каже Вадим, хитаючи головою. ― Я нічого про це не знав… Але виходить, ти йому збрехав, адже Моранський досі живий.

― Я трошки збрехав, ― бурмоче Сашка, все ще з перебільшеним інтересом розглядаючи склянку. ― Це ж виявилось на краще, правда?

― Безсумнівно. Втратити такого гарного помічника і друга було б сильним ударом для нашої організації.

― А яким би ударом було для мене вмерти від рук організації, створювати яку я допомагав, ― буркотить невдоволено Семен. ― Вся моя сивина, ― він вказує на свою голову, де з як завжди настовбурченої зачіски кольору воронячого крила стирчать поодинокі сиві волосини, ― це ваша провина, хлопці. Я ж років десять вам дупи прикривав, було б дуже некрасиво мене за це вбити. 

― Десять років?! ― Сашка вже втомився дивуватись, але здається, сюрпризи на сьогодні тільки починаються. ― Але як?.. Ти ж поліцейський! 

― Якби в нас не було впливового агента в поліції, навряд ми стали б чимось більшим за маленьку рекетирську банду, ― Вадим зводить плечима і робить ковток віскі. ― Семен виявився просто чудовим подвійним агентом, який хоч і не надто вірив в успіх нашої організації, але все ж більше вірив в нас, а не в те, що ситуація у верхівки поліції сама собою розрулиться.

Семен зводить очі до стелі, а тоді повільно піднімається, щоб долити собі віскі. 

― Я працюю на Вадима від самого початку. Просто так вийшло, що коли він починав, я вже був в поліції й бачив, що найбільших злочинців там покривають, а не саджають. Тому, коли він знайшов мене в черговий вечір в барі й запропонував послугу за послугу, я, звісно, його спочатку послав, але за добу погодився. Це була угода: для своїх замовників організація виконує функції охоронної фірми та важкої артилерії колекторів, а я в той самий час прикриваю їх від справжньої поліції.

― Ти ніколи не думав, чому ми не торгуємо наркотиками та зброєю? ― всміхається Вадим до Сашки. ― Фінансово це було б значно вигідніше, однак в Семена були певні умови. Без нього навряд ми б були там, де ми є. Хоча ти, звісно, мав свої приховані мотиви, чи не так?

― В такій роботі рано чи пізно виникає конфлікт інтересів, ― Семен криво всміхається, а тоді важко падає назад в крісло, з майже повною склянкою. ― На той момент я вже зрозумів, що законно цих засранців з верхівки притиснути не зможу. Але вони ставали все жадібнішими, й рано чи пізно тобі б довелося захищати клієнтів вже від них. Я дійсно на це розраховував.

― Ну що ж, ― Сашка робить великий ковток віскі. Саме це йому зараз найбільш необхідно. ― Це пояснює всі ті дивні дзвінки, про які ти не хотів розповідати. Обмін інформацією, так?

Два тижні тому.

― Так. Я спробую, але не обіцяю результату. Керівництво вже очевидно за мною слідкує, ― бурчав Семен в трубку. Його слова ледь-ледь долітали до вух Сашки з балкону, та втім, якщо напружитися, розібрати можна. А Сашка дуже хотів розібрати, що там Семен говорить, адже це очевидно було чимось дуже важливим. ― Ні, я не ризикуватиму настільки, придурку, я втрачу роботу, якщо зроблю так… Тупі в тебе жарти. Гаразд, я дістану якось. Все, бувай. 

Він забрав трубку від вуха, а тоді повернувся до кімнати. В ніс Сашці одразу ж вдарив терпкий запах цигаркового диму.

― Що там? ― сонно спитав він, вдаючи, що тільки прокинувся. Не варто цьому великому сильному хлопцю знати, як Сашка насправді за нього переймається.

― Нічого. Друг дзвонив, ― пробурмотів Семен, повертаючись в ліжко і цілуючи Сашку в лоба. ― Хочеш кави? 

― Хочу. А ще хочу, щоб в тебе не було проблем, ― тихо відказав Сашка, обіймаючи Семена за голий торс. ― Ти казав, що можеш роботу втратити, це серйозно. Я можу допомогти, ти ж знаєш.

― Ти підслуховував? 

Сашка відчув легенький укус за вухо, засміявся від того, як чуже дихання лоскотало шкіру. Зараз все це видавалося таким реальним, таким цінним, що він зовсім не був готовий втрачати все це. Не через дурні правила організації так точно.

― Я не спеціально!

― Не переймайся, це не проблеми, якщо вони вирішуються. А вони вирішаться ще до вечора, так що до тебе я повернусь вже абсолютно безпроблемний. 

Сашка хотів би тоді повірити. Дуже хотів, та якийсь сумнів у нього в душі все одно залишився. Можливо, тому що це була не перша подібна розмова телефоном, заради якої Моранський виходив в іншу кімнату…

― Я ж не знав, що ти теж працюєш на Вадима, ― Семен важко зітхає. ― Я взагалі думав, що ти якийсь дурний студент, якому пригод на одне місце не вистачає, тому просто не хотів тебе в усе це втягувати. Звісно, я не говорив тобі, чиї то дзвінки і які саме в мене проблеми.

― А я постійно боявся, що Олексій не повірив в те, що я тебе позбувся, й рано чи пізно прийде сам підчищати. Мені навіть кошмари з таким сюжетом снились! ― Сашка супиться й свердлить похмурим поглядом свою напівпорожню склянку. ― Але якщо подумати, виходить, це через справи з босом ти не хотів серйозних стосунків?

― А ти намагався затягнути Семена в серйозні стосунки? ― очі Вадима раптом загоряються цікавістю, і він навіть перегинається через стіл, аби бути до них ближчим. ― Мені потрібні деталі. 

― З твого дозволу, ― Семен кидає на нього похмурий погляд, а тоді знову дивиться на Сашку, ― поговоримо про це потім. Приватно. 

Тиждень тому.

― Хто я для тебе? ― спитав Сашка, сидячи голою дупою на кухонному табуреті та бовтаючи ногами в повітрі, поки Семен чаклував над плитою. Здається, сьогодні на сніданок в них будуть млинці, а от з чим саме ― це головна інтрига ранку.

― Чому ти вирішив про це спитати зараз? ― відповідає питанням Семен, не відволікаючись від пательні. Сьогодні він теж вирішив, що одяг зайвий, й готував виключно в рожевому фартуху, який йому жартома подарував Сашка кілька тижнів тому. Він і подумати не міг, що хтось може виглядати настільки гаряче з фартуху з написом "гарна господиня", але Семену вдавалося навіть це.

― Бо як на одноразовий секс, наші з тобою стосунки трохи затягнулися.

― Значить, це вже не одноразовий секс. 

― А що тоді? ― Сашка підпер долонею щоку й почав свердлити спину Семена уважним поглядом. Йому було цікаво, що він скаже, бо сам Сашка з цим питанням досі не розібрався. А хотілось би. Хоча б щоб розуміти, наскільки все це варто ризику продовжувати водити Олексія за ніс.

― Багаторазовий секс. 

― Агов! 

― Що? ― Семен обертається, на його обличчі грає крива посмішка.

Втім, Сашка не всміхнувся у відповідь, а тоді його погляд зісковзнув ниже, на передпліччя, де під перев'язкою на Семені свіжі шви. Якийсь засранець посмів намагатися штрикнути його ножем учора. Не дуже вдало, але намагався. Сашка хотів з'ясувати, хто саме й за яких обставин посмів підняти руку на його хлопця, та Семен постійно уникав відповіді, тож навіть не вдавалось зрозуміти, чи пов'язана з організацією ця ситуація, чи ні, не виходило. До того ж мовчання Семена зачіпало Сашку значно більше, аніж він хотів би. 

― Ти точно не хочеш мені сказати, хто тебе вдарив? ― спитав він знову, й це один з небагатьох моментів, коли в його голосі не було і натяку на веселощі.

― Точно. 

― Чому? 

― Бо судячи з твого настрою, ти полізеш розбиратися, ― зітхнув Семен, повертаючись до нього і тримаючи в руці тарілку з охайним стосиком млинців. Ставлячи її на стіл, він вже звично поцілував Сашку в лоба й настовбурчив йому волосся. ― А це зайве. Той хлопець вже отримав своє, не переймайся. 

― То це був хлопець? 

― Господи, малий, припиняй! Вже все закінчилось!..

― Поранення? А, це після того випадку, коли ти вийшов прикрити Іллю, чи не так? ― зморшки на лобі Вадима розгладжуються. ― Нам не вистачало людей, і тобі довелося попрацювати. Коли ти відступав, то наштовхнувся на одного з дрібних найманців Білинського, й нам довелося пристрелити хлопчину, бо він бачив твоє обличчя та впізнав тебе. 

― Так, це той випадок, ― киває Семен й косить на свою руку. Вона досі не загоїлась до кінця. ― Тож тобі, Са́шко, я не збрехав ― хлопець отримав своє. Власне, я ж його і пристрелив тоді. Огидний такий був тип, очевидно під кайфом, тому й набрався сміливості мене шантажувати.

― Що доволі іронічно, прибирав його труп я, ― похмуро бурчить Сашка. А потім він дещо згадує. ― Зачекайте, босе, ви тоді сказали, що той хлопець зачепив нашого снайпера. Це ж не означає, що… ― він повільно перевів погляд на Семена. Брови того теж полізли на лоба. 

Два дні тому.

― Було доволі дурно зі сторони Кубрака відправляти когось настільки молодого до мене, ― з кривою посмішкою мовив Бобир, направляючи пістолета на Сашку. ― Я почув його заклик забиратися. Мабуть, надішлю йому у відповідь твою голову. Як гадаєш, він зрозуміє натяк? 

Лайно, лайно, лайно, Сашка влип по повній. Він взагалі-то мав просто передати повідомлення новій фігурі у світі тіньової торгівлі цього міста, та щось на цій богом забутій безлюдній парковці пішло не так. Для початку, Ілля не зміг піти з ним сьогодні, й в Олексія було своє завдання, та він обіцяв Сашці прикриття! Казав, що буде снайпер! То от саме час цьому снайперу почати стріляти, інакше Сашку забиратимуть звідси ногами вперед! Навіть якщо він зараз потягнеться до зброї, Бобир точно встигне вистрілити першим, а помирати сьогодні зовсім не входило у плани Сашки.

А що, як снайпер взагалі не прийшов? Що, як Сашка насправді тут сам-один, і ніхто, ніхто в біса його не врятує? Тоді треба не ховатись, а нападати! 

Він майнув вперед швидше, ніж Бобир натис на спусковий гачок. Часу на роздуми вже не було. Почувся постріл, Бобир зойкнув, а потім Сашка вдарив його в обличчя, вкладаючи у кулак не тільки силу, але й вагу. Водій, що привіз Бобира на цю закинуту парковку, вискочив з машини вже з пістолетом. Сашка ледь встиг заховатися від його пострілу з іншого боку від автомобіля, піжонського синього BMW, на якому так нахабно катався Бобир. Втім, довго ця сутичка не продовжувалась. Десь хвилину Сашка покружляв навколо автомобіля, сподіваючись не попасти під кулі та заскочити водія зі спини раніше, ніж це зробить він, та Сашка не врахував, що Бобир ще був при тямі. 

― Попався, гад маленький! ― гримнув він, навалюючись на Сашку й валячи його на асфальт вагою всього свого немаленького тіла. ― Я тебе буду вбивати повільно, сволото! Юр, йди сюди, забираємо його з собою. Можливо, вдасться домовитись з Кубраком за голову цього шкета, а як не вдасться, просто розважимось з ним. Люблю таких вертлявих.

Бобир перехопив руки Сашки й так сильно притис їх за спиною хлопця, що той тихо заскавчав від болю. Ну от і все, кінець його недовгій кар'єрі мафіозі, майстра перевдягання й маскування. Його розріжуть на частини й заховають в різних кінцях міста в кращому випадку. Ніяких більше цікавих завдань, ніяких більше веселих маскувань, ніякої більше кави зранку в постіль…

― Юра?

Сашка через силу повернув голову ― туди, де за ним мав бігти водій. Та за машиною нікого не було. Зате було дещо під машиною, те, що бачив Сашка, який лежав на асфальті, але не бачив Бобир, який сидів на ньому. Тіло. Й калюжа крові, що поступово розтікалась поруч. 

― Юрій, якого бі… 

Тиск на руках Сашки різко зник. Бобир похитнувся і гепнувся на асфальт поруч. Сашка одразу ж підскочив на ноги й роззирнувся. Навколо нікого не було, снайпер залишався невидимий. А от Сашка був на відкритій місцевості з двома трупами поруч. Шикарно. Саме час вшиватись…

― Тільки не кажи, що той дурень, що гасав навколо машини ― це був ти, ― Семен піднімає на Сашку повний надії погляд, поки Сашка відчуває, як червонішає не тільки його обличчя й вуха, але й шия, та й він сам майже весь палає від сорому. Надії в погляді Семена вистачає ненадовго. ― Хоча забий. Я навіть не здивований, це цілком у твоєму стилі.

Два дні тому, але трохи пізніше.

― Кого ти мені, бляха, підіслав, Вадиме?! Що то за клоун був?! Він мало того, що не знає, як діяти, коли працює зі мною, так ще через нього я був змушений пристрелити цих ідіотів! Вадиме, це була моя особиста, в сраку, зброя, мене вирахують за патронами на раз-два! Скажи мені, от скажи, нафіга ти підіслав цього зеленого дурня на зустріч із затятим злочинцем? Якою сракою ти взагалі думав?! 

Сашка обережно зазирнув до кабінету боса, де буквально розривався хриплими криками телефон, поставлений на гучний зв'язок. Голос на тому кінці був низький, грубий і такий емоційний, що Сашка не був певен, чи хоче особистої зустрічі з цим хлопцем. З контексту було зрозуміло, що "зелений дурень" ― це сам Сашка, і всі емоції снайпера стосуються саме Сашки. Вадим підняв на нього погляд і кивнув на диван, запрошуючи присісти, але водночас жестом показав мовчати. Телефон тим часом продовжував. 

― Чому йому ніхто не пояснив, що чекати треба, блін, до останнього?! Я ж, бляха, мало в нього не попав, коли вистрілив! Чого він під кулю мою поліз?! Жити набридло хлопчику? Йому, бляха, пощастило, що куля пройшла за сантиметр від його носа та попала все-таки по пістолету Бобира, а не по довбешці цього вашого придурка! Якщо у вас такі проблеми з кадрами, взагалі на Бобира не треба було лізти, він же хворий на всю голову засранець! 

Сашка з подивом поглянув на боса. Йому ніхто не дав інструкцій, як діяти зі снайпером, тож те, що він облажався, точно не можна назвати його провиною. Вадим Михайлович тихо, картинно зітхнув і подарував Сашці винувату посмішку. Голос в телефоні тим часом потроху заспокоювався.

― Й взагалі, коли діло пахне смаженим, який придурок буде лізти в бійку? Треба було тікати, а не кола малювати навколо машини! Цей твій новенький поводився там як скажена собака, де ти його відрив взагалі? Мені б такий в помічники не завадив, після навчання, звісно. Але давай наступного разу все ж без імпровізацій, та дай своєму дурню хоч навушник, домовились?

― Домовились, ― спокійно кивнув бос, й Сашка чітко бачив, що той ледь стримував посмішку. ― Він тут, до речі, прийшов щойно і чув твої останні слова.

― Справді? Малий, ти дійсно тут? 

Сашка важко зітхнув. Подавати голос жахливо не хотілось, але й промовчати вже не було жодного шансу. 

― Так, тут. 

― Тоді не роби так, бляха, більше! ― гримнув телефон, і Сашка аж на місці підскочив. А за мить пішли короткі гудки. 

― Ну от ти й познайомився з нашим снайпером, ― зітхнув Вадим Михайлович, втомлено потер очі, а тоді поліз в ящик стола по цигарки. ― Вибач, я зовсім забув, що ви ще не працювали разом, а Олексій не встиг передати тобі навушник для зв'язку. Відколи Бобир зі своїми хлопцями з'явився тут, в нас надто багато роботи, тож ця ситуація ― моя провина. Не сприймай те, що він сказав, надто близько до серця, ― бос кивнув на телефон, а тоді чиркнув запальничкою. Затягнувшись димом, він розслаблено відкинувся на спинку стільця. ― Отже, Бобир і його водій мертві. Можливо, це на краще. Скажи, будь ласка, що здогадався забрати кулі з місця злочину, й наш хлопець дарма нервує.

Сашка нервово ковтнув слину і повільно похитав головою. Не забрав. Він взагалі забув про все на тій клятій парковці з двома трупами. Адреналін вдарив йому в голову, й останнє, чим він думав тоді займатися ― це колупатися в мертвих тілах чи по траві навколо в пошуках куль. Хоча він мав це зробити. 

Бос тихо цикнув й знову затягнувся димом. 

― Тоді маємо проблеми…

― Якби ти мене послухав і одразу дав пристрілити цього дурня, а не ліз з ним домовлятися, подальших проблем не виникло б, ти ж розумієш це? ― Семен дивиться на Вадима похмуро. ― І мене б не звільнили, я б досі був вам корисний в поліції. 

― Зачекай, але ж я все виправив! ― Сашка спантеличено дивиться на Семена, на боса, знову на Семена. ― Я ж заліз у відділок і викрав ті кулі до експертизи. В них не мало бути на тебе доказів.

― Можливо, це була найкраща твоя робота, ― киває Вадим. ― Твоє обличчя не засікла жодна камера, ти не підняв шум раніше потрібного й взагалі спрацював ідеально гладко. Але є одне "але". 

― Яке ще "але"? ― Сашка супить. Йому не подобається те, що Семен тепер ховає за долонею усмішку й хитає головою так, наче от-от засміється.

― Ти ж мою перепустку взяв, бовдуре, ― говорить він, а тоді все ж не витримує і заходиться реготом. 

Вчора.

― Ти що тут робиш? ― насупився Семен. За його робочим столом був справжнісінький бардак; як він в ньому орієнтувався, Сашка і уявити не міг. 

― Заніс тобі обід, сонце, ― Сашка всміхнувся на всі тридцять два, а тоді перехилився через цей завал та поставив перед Семеном пластикову коробку з бутербродами. ― Ти забув його сьогодні в холодильнику. 

― Цікаво, як я його міг забути, якщо навіть його не готував.

Семен продовжував супитись. Сашка зібрав усю свою легковажність та акторські здібності в кулак, обійшов стіл й нарешті помітив картку-перепустку. Чудово, як він і думав, його хлопець мав доступ у потрібний відділ, а отже, можна було ним скористатися. Залишилось лише непомітно його вперти і повернути. Або не повертати. Якщо Семен повідомить про втрату перепустки вже сьогодні, то взагалі не матиме проблем з керівництвом. 

― Мені не можна трошки про тебе потурбуватись? ― спитав Сашка, спираючись на стіл стегнами й тим самим ховаючи перепустку з поля зору Семена. Трошки спритності, й та вже в задній кишені джинсів. ― Ти останнім часом приходиш ввечері жахливо голодний, точно ж не встигаєш обідати. Тому я вирішив, що перекус тобі зайвим точно не буде.

Семен супився ще три секунди. Він чесно старався, але все ж не витримав.

― Хоч як це несподівано, але до біса доречно. Дякую. І вибач, у мене багато роботи, я не зможу приділити тобі достатньо уваги зараз, ― з цими словами він обережно посунув стегно Сашки з теки на столі, яка йому очевидно ще була потрібна не м'ятою.

― І не треба. Мені буде достатньо поцілунку в щічку на прощання.

Семен закотив очі, але тоді все ж встав зі стільця й поцілував його. На виду у всього відділку, який в цей момент чітко охнув, а хтось навіть присвиснув. Сашка був задоволений: тепер його обличчя добре запам'ятають, а от хлопчину з темними кучерями та носом-картоплею, який зайде у відділок через службовий хід за десять хвилин ― не мають. Поки що операція з порятунку досі невідомого Сашці снайпера йшла як по маслу…

― Я ж думав, що ти ― найкращий принциповий коп з усіх мені відомих!

― Ну вибач, що розчарував, ― Семен витирає сльози, що виступили у нього на очах від сміху, а тоді знову відпиває віскі. ― В мене вже тоді були проблеми з керівництвом, а тепер і зовсім все пішло до біса. Мій безпосередній начальник підозрював про мої витівки, але мирився з ними, а от той, що стоїть над ним, водив дружбу з Бобиром. І дивись, яка картинка виходить: коли Бобир засвітився в країні, я найголосніше кричав, що в'язати його треба превентивно. А тоді Бобир помирає, застрелений з гвинтівки. Мої колеги, до речі, в курсі, що я чудово стріляю з гвинтівки, але не було б жодних проблем, якби ви не залишили там кулі. В той момент, як вони попали на експертизу, мій керівник прямо мені сказав, що не прикриватиме мій зад тепер. Рівно після цього хтось, скориставшись моєю перепусткою, вкрав кулі прямо з експертизи! Добре, хоч я в цей час був з колегою на виклику, у мене алібі, але сама картинка просто неймовірна!

З цими словами Семен допиває віскі й знову регоче, як кінь. Схоже, сама ситуація його скоріше тішить, аніж засмучує, хоча можливо, в його крові поки грає алкоголь. Сміючись, він вже тягнеться за новою порцією віскі, але Вадим, який поки слухав останню частину цієї історії, встав зі свого крісла і тепер стояв по інший бік столу, спираючись на нього стегнами, виявляється прудкішим і пересуває пляшку так, щоб Семен з крісла до неї не дотягнувся.

― Пригальмуй поки, ти мені сьогодні ще потрібен хоч трошки тверезий.

― Якби ви всі не були такі таємничі щодо імен, я б пошукав іншу перепустку, ― насуплено бурмоче Сашка, схрещуючи руки на грудях. ― І якби хтось все ж дав мені навушника, нічого б красти з відділку не довелося.

― Ну, тут справді моя помилка, вибачте, ― Вадим робить винуватий вираз обличчя, але крізь нього як крізь скло чудово видно, що він ні на краплю не шкодує про такий результат. ― Але все ж на краще, за результатом, хіба ні?

― Ви певні? ― скептично перепитує Сашка. ― Семене, тебе ж хоч не потягнуть під суд через все це? Все ж таки ти вбив… 

― Ні, звісно, ні, ― той відмахується. ― В них же немає доказів. Але й в поліцію мене працювати більше не пустять. Мене сьогодні звільнили, як тільки дізнались, чиєю перепусткою скористався крадій. Це стало останньою краплею в терпінні мого керівника, й він заявив, що я догрався й далі маю розгрібати всю цю справу з невдоволеними Бобировою смертю чиновниками з верхівки сам. Тож вип'ємо за мою волю від бюрократичної машини!

З цими словами він різко підхоплюється й забирає від Вадима пляшку. Вадим за це дивиться на нього з відчутним невдоволенням. 

― Гаразд, тільки ще по одній, не більше, ― бурчить він, підсуваючи Семену склянку.

― Я не розумію, ― хитає головою Сашка. ― Ти так просто приймаєш це, але ж тобі подобалось працювати в поліції й ловити поганих хлопців, хіба ні? Це, чесно кажучи, навіть надихало. Я знаю, наскільки корумпована ця структура, але ти був, типу, крутий і принциповий в ній. 

Почувши у власному голосі сумні нотки, він поспіхом підсовує до Семена свою вже порожню склянку. Йому теж варто випити ще.

― В якомусь сенсі це дійсно сумно, ― зітхає Семен, задумливо розливаючи залишки віскі. ― Я до останнього вірив, що зможу змінити поліцію зсередини. Навіть якщо для цього я використовував не найкращі методи, під кінець вони давали потрібний результат. А тепер доведеться змиритися з тим, що система все ж виявилась сильнішою за мене. Хай там як, Вадим давно мене заманював до себе.

― Звісно, заманював, я ж можу платити тобі втричі більше, а робитимеш все те саме, ― Вадим весело всміхається, забираючи свою вже наповнену склянку. 

― Тільки незаконно, ― бурчить Семен похмуро. 

― Не зовсім законно, але тобі це сподобається.

Семен хитає головою і відпиває зі своєї склянки. Хоч як він легко відповідав Сашці до цього, щасливим від зміни роботи він не виглядає зовсім. Й від цього крається серце, бо хай там як, а Сашка почувався винним в тому, що все закінчилось ось так. Перемогою системи, як виразився Семен. 

― Відкладаючи сумні думки, давайте все ж поговоримо про справу, заради якої я вас двох сьогодні запросив сюди, ― говорить Вадим, повертаючись у своє крісло. ― І, Семене, попри твій сум, відстав склянку на п'ять хвилин, це дійсно важливо і, я певен, тебе розрадить. Ви гарно попрацювали минулого разу, тож тепер у мене є завдання для вас двох, і воно, як не дивно, не пов'язане з вбивствами. 

― Тоді я й уявити не можу, чим буду корисний, ― бурмоче Семен, але склянку відставляє. Сашка піднімає на боса похмурий погляд: він теж не відчуває звичної наснаги до роботи, та й до компліменту їхній співпраці ставиться скептично. 

― Не недооцінюй себе, ― Вадим всміхається, а тоді дістає зі стола теку й кидає її на коліна Сашці. Той одразу починає вивчати її вміст. ― Разом ви маєте завдання слідкувати за однією особою й знайти прямі докази того, що вона співпрацює з групами організованої злочинності та отримує від них відкат. Будемо валити велику шишку. 

― І що ж це за шишка? ― Семен невдоволено дивиться на Сашку, а тоді пересідає на диван поруч з ним. Сашка саме втретє перечитує ім'я та посаду їхньої нової цілі, не вірячи своїм очам. А от погляд Семена прикипає до фотографії. ― Серйозно? Шеф Білинський? ― він піднімає погляд на Вадима, й Сашка помічає, наскільки Семен спантеличений. ― Це жарт такий?

― Ні, друже, ― Вадим розпливається в посмішці. ― Я даю тобі фінансування та напарника, щоб ти посадив свого колишнього начальника за ґрати, бо він на це заслуговує. А ти заслуговуєш бути хорошим копом. 

― Та буде тобі… Я ж максимально хріновий і так само корумпований коп, ― бурмоче Семен, але в його голосі бринить щось іще, окрім скептицизму. ― Я мало чим відрізняюсь від цього засранця.

― Відрізняєшся як мінімум тим, що ти не засранець, ― Вадим всміхається ширше. ― Чесно кажучи, готуючи цю справу для тебе, я переймався, що ви з Сашкою не спрацюєтесь, а сам ти б не впорався, однак події останніх днів натякають, що це справа саме для вас двох. Я вже винайняв номер в готелі поблизу квартири Білинського й тепер гадаю, що погарячкував, коли взяв номер на дві кімнати, а не на одну. Попрацюйте там гарно!

Сашка відчуває, як починають червоніти кінчики вух.

― Попрацюємо, ― велика долоня лягає Сашці на плече. ― І не тільки попрацюємо. 

― Агов! ― він не втримується й штурхає Семена в бік. ― Хто там казав про приватну розмову? 

― Ти ж хотів зі мною серйозних стосунків, хіба ні? ― Семен переводить на нього погляд й розпливається у веселій усмішці. ― А серйозні стосунки ― це явні. Звикай, що Вадим з нас обох кепкуватиме, він це любить. 

― Я вже не хочу серйозних стосунків! Службові романи ― це погана ідея! ― Сашка впирається в Семена руками й пробує відсунутись. ― Це відволікатиме від справ, знижуватиме мою ефективність, і все тому подібне. 

― Тобі доведеться вчитися не знижувати свою ефективність, ― Семен і не думає відсуватись, навпаки ― він нахиляється ближче до Сашки, так, що між ними залишаються лічені сантиметри. ― Бо тепер вже я хочу з тобою серйозних стосунків. І ти вже вибач, але я не звик так просто відступати. 

― Ти встряг! ― весело гукає йому Вадим. ― Бажаю удачі! Зі справами теж.

― Босе!

Взагалі-то Сашка ніколи не