Раді Вас бачити!

- Доброго ранку, - невиразно буркаю я, висовуючи вільний стілець. Моє серце глухо б'ється в грудях, у ногах втома, від колишньої бадьорості не залишилося й сліду: у мені як ніби лопнула велика мильна бульбашка, що колись була наповнена радістю і надіями. Мені не хочеться тут перебувати, їсти теж. Просто встати з ліжка і вийти до батьків для мене виявилося справжнісіньким подвигом. Все навколо здається мені сірим і порожнім, навіть повітря, яким я дихаю, відчайдушно тисне на грудну клітину.

Я нічого не хочу і просто страшно вимотана зсередини. Мене ніби прокрутили через м'ясорубку, як ці курячі котлети на тарілці; я на межі розпачу, але він якийсь глухий, ніби не може пробитися через товстий шар апатії, що насів на мене зверху густим попелом.

Усе сімейство вже зібралось за столом. Тато кидає на мене недобрий погляд і розрізає курячі котлети у своїй тарілці.

- Сідай, Кімберлі, - він наколює на виделку шматочок м'яса, звичним жестом відкинувши краватку на плече. Я опускаюся на стілець, мляво піднімаючи прибори. - Мама сказала, ваш похід до гінеколога вчора пройшов цілком непогано. Ти прийняла пігулку, молодець. Але найближчим часом можеш забути про прогулянки та зустрічі з друзями.

– Що? - я так і застигаю з приборами в руках, щойно піднявши їх. - Ви ж не збираєтесь замкнути мене у чотирьох стінах?

– Саме так.

Я мало не задихаюсь від такої несправедливості.

- Але тату, мені вже вісімнадцять! Ви серйозно хочете тримати мене тут силою, як полонянку?

- Ніхто тебе не тримає силою, не перебільшуй, - жорстко відрізає батько. Його погляд тисне на мене. Я не витримую і опускаю очі. Батько повертається до своєї їжі. - Ти всього лише відсидишся кілька днів, поки все не вщухне. А далі побачимо.

Якщо в мене і з'являється бажання заперечити, стати на свій захист і яро відстояти свої межі, то воно швидко гасне і я розумію, що я повністю спустошена. У мене зовсім не залишилося сил, навіть на злість. Може, й справді, мені варто поводитися тихо і таким чином приспати пильність батьків... Хоча, я вже ні в що не вірю.

- Можна, до мене хоча б Елайна прийде? - я тихо питаю батька, нишком кинувши погляд на маму. Вона сьогодні незвично мовчазна.

- Щоб ти скористалася шансом та зв'язалася з ним? - я буквально чую, як зуби батька рипнули. - Ні, Кімберлі, це виключено.

Батько зриває з шиї серветку, кинувши її на стіл, і підносить склянку із соком, відпивши. Я не зводжу з нього погляду.

- Що мені тоді накажеш робити? - В моїх очах все ж загоряється іскорка гніву. - Хочеш, щоб я тут зовсім здичала?

- Чому ж. У тебе є книги та телевізор. Здається, ти якось скаржилася через великі навантаження у школі. Ось, відпочинеш, як слід, наберешся сил. А мама за тобою пригляне, - склавши прибори на тарілці, тато встає з-за столу, висунувши стілець. - Вибач, Кімберлі, але доведеться трохи потерпіти. Це для твого ж блага.

- Для мого блага? Та що ти взагалі знаєш про це, тату! - кричу я йому в спину, тільки він мене вже не чує.