Спочатку:
На сторінку книги
Ще один звичайний шкільний день.
Може, він і справді був би звичайним, якби я зараз сиділа за своєю партою, розгорнула підручники і слухала кожне слово вчителя. Але відступати занадто пізно, та й по правді, навіть якби я хотіла залишитися в школі, я просто не змогла б зосередитися на заняттях. У носі стоїть запах будівництва, дошки та цементного розчину, і тому почуття незвичайності від того, що я роблю, посилюється. Я бачу гору мішків біля залитого фундаменту, бачу великі гірки піску, величезні конструкції та вишки, які в своїй якійсь таємничій будові та постановці наводять на мене легкий острах, штовхаю запорошені напівскляні двері і ніби опиняюся в іншому світі. Я почуваюся на мить тут чужою. І це здалося б мені дивним, якби мені хотілося займатися самобичуванням замість того, щоб просто насолоджуватися моментом.
Я потрапляю в приміщення під офісний зразок, яке абсолютно порожнє за винятком складених у кутку інструментів та кілька розтягнутих по периметру мішків. Мій погляд безпомилково знаходить Кейна, що сидить в оточенні своїх напарників в помаранчевих комбінезонах і захисних шоломах на імпровізованих сидіннях, його струнку лінію приопущених повік, рівний ряд білосніжних зубів і милу ямку на підборідді, коли він низько сміється. Їхні спокійні голоси віддаються м'якою луною просторим приміщенням, вони розмовляють, жартуючи один над одним і обговорюючи план будівництва.
– Кім!
Дзвінкий голос Кейна обривається так різко, наче мечем обрубали. Він дивиться на мене на всі очі; довкола на мить повисає тиша, але тільки на мить. Кейн піднімається, сконфужено озирається на своїх напарників і швидко, стривожено йде до мене. Я помічаю те, що для інших малопомітно - тремтіння його вій, легку нескоординованість і погляд, що бігає по мені: він не розуміє, що відбувається. Він плавно, на ходу підхоплює мене під лікоть і наполегливо відводить подалі від своїх напарників; я обдаровую їх безглуздою усмішкою, покірно перебираючи ногами за Кейном. Звернувши за ріг, він кидає погляд назад і, зробивши невизначений рух плечима, відпускає мене.
- Що ти цього разу зробила? — голос Кейна напрочуд суворий, в яскравих очах течуть неспокійні річки. - Підсипала своєму водієві снодійного чи підпалила школу? Господи, Кім, тільки не кажи мені, що ти втекла...
Я закриваю долонею його рота і дивлюся Кейну в очі. Мої губи м'яко розходяться, я не можу стриматися від усмішки, коли бачу ніжну стривоженість у яскравому погляді.
- Я сказала, що погано почуваюся і відпросилася з уроків. Класний керівник хотів зателефонувати моїй мамі, але я переконала його не робити цього.
- Кімберлі, - Кейн прикро стогне, скидаючи мою долоню. Я різко прибираю руку і хмурюся:
- Хочеш, щоб я пішла додому?
- Ну вже ні, - Кейн бере обидві мої долоні у свої. У світлих очах тепер танцюють вогники. - Якщо вже ти тут, йдемо, допоможеш мені з дечим. Я тільки переодягнуся швидко.
Кейн відхиляється і підвищує голос, він кличе хлопців, говорячи про те, що відлучиться ненадовго, при цьому якимось неусвідомлено-трепетним жестом погладжуючи пальцями мої долоні. Потім відпускає одну мою долоню і, змовно підморгнувши мені, заводить мене в підсобку.
Вона нагадує маленьку тісну комірчину, в якій без дискомфорту помістилось б максимум троє людей. Збоку я бачу маленький умивальник із округлим дзеркалом, поруч гачок, на якому висить рушник, у кутку швабра з відром та всілякими миючими засобами, навпроти загальна вузька та подовжена шафка для зберігання особистих речей.
Я спостерігаю, як Кейн швидко знімає з себе комбінезон, спостерігаю, червоніючи й нервово перебираючи ногами. Зі мною щось робиться. Я відчуваю, як мені стає гаряче і соромно, хвилі жару хлюпають і піднімаються зсередини моїх грудей. Але під помаранчевим спорядженням видніється звичайна футболка та штани, і на цьому він зупиняється. Я видихаю і одночасно лякаюся того розчарування, яке плавно осідає на мої груди. А що ти чекала там побачити, Кім?
Витерши помиті руки рушником, Кейн робить те ж саме з обличчям. Мені хочеться простягнути руку і торкнутися його легкої щетини, провести по його вилицях пальцями, але я не встигаю: Кейн відкидає рушник, різко припечатує мене до стінки і з жаром цілує. Він не усувається і цілує мене знову і знову, поки мій розум не перетворюється на розплавлений сніг, а тіло не наливається блаженною знемогою. І мені начхати, що проти нас навіть час. Начхати, що це ускладнює нам обом життя. У мене перехоплює подих і я в секунді від того, щоб втратити свідомість від його палких губ, але це відчуття різко перекривається і я морщусь, коли мені в живіт тисне і боляче впирається пластмасовий край ланч-бокса, який я встигла витягнути хвилиною раніше. Він теж це помічає, тому неохоче перериває поцілунок і зводить брови, дивлячись вниз.
- Що це?
- Нічого такого... Пара сирних сендвічів, шматок чорничної запіканки, термос із чаєм та яблуко, - трохи збентежено звітую я. Кейн здивовано вигинає брову:
– Ти сама приготувала?
- Ні, я попросила маму загорнути мені з собою обід, бо в шкільній їдальні просто огидно годують.
Так, я спеціально це зробила, щоб нагодувати його смачним обідом. Більше їжі взяти я не могла, тоді мама точно б щось запідозрила. Кейн відступає на півкроку і надягає на обличчя маску холодної відстороненості.
- Я не голодний.
- Кейн, - лагідно кличу я, торкаючись кінчиками пальців лінії його вилиць. - Прошу, не треба зараз включати гордість. Я ж знаю, що ти втомився і зголоднів.
У його масці проглядає обережний проріз, він кілька секунд коливається і не знає, який бік вибрати.
- Тільки якщо ти поїси зі мною, - тихо погоджується він.
Я посміхаюсь:
- Добре.
