Спочатку:
На сторінку книги
Темрява.
Ця коротка мить вічності оповита темрявою. Мої очі заплющені, я не можу зрозуміти, що відбувається, не можу взяти контроль над цим жахом, що діється зі мною. Мої думки відчайдушно волають, намагаючись вибратися з тісної черепної коробки. Ні, ні, ні! Так ні ж! Господи, чому?? Я нічого не відчуваю. Я не відчуваю нічого, крім дотику гарячих напіввідкритих губ Стена до моїх губ. Мій спокій, хоч і загальмований, мабуть, змушує його вірити, що мені це подобається. По моїх венах ллються повільні річки крові, але це як загальмована реакція сонної людини: безглуздий спокій, який не приносить ні полегшення, ні радості, ні свободи.
Стен відривається від мене, дивлячись з безсиллям. Карі очі дивляться на мене з неможливим катуванням. І з усіх можливих моментів саме в цю мить двері з того боку з силою відчиняються і в щілину пропихується місіс Девіс з тарілкою еклерів.
- Діточки, я тут вам приготувала солодке для настрою...
Я дивлюсь на Стена, а погляд мій просочується крізь. Мої очі повільно наливаються сльозами. Я зриваюся з місця і тікаю.
- Господи, мамо, знала б ти, як ти невчасно! - я чую відчайдушний крик Стена, чую приглушений шумом у вухах голос його матері, чую його швидкі, зірвані на біг кроки сходами.
– Кім! Кімберлі, стривай!
Він біжить за мною.
Я добираюся до еркера, кидаю свою сумку на підлогу і з блискавичною швидкістю вдягаю кеди. Мої руки тремтять від поспіху, шнурівки вислизають із пальців і не слухаються, сплітаючись в один відчайдушний клубок.
Він тут. Він поруч, я відчуваю спиною його дихання, його стривожене биття серця і погляд, що леденить душу. Я з хворим поривом випростуюсь і розвертаюсь. У моїх очах стоять сльози.
Погляд Стена неспокійно шукає на моєму обличчі. Я знаю, що він намагається. Він намагається знайти щось, побачити, схопитися за маленьку зачіпку. Знайти відповідь.
В якийсь момент мені здається, що він ось-ось готовий зірватися з місця, щоб обійняти мене. Просто обійняти, втішити, сказати, що то була дурна помилка. Що ми вирішимо будь-які питання, навіть це, тому що ми друзі. І ми обов'язково знайдемо спосіб залишитися друзями... Але ривок Стена залишається без продовження. Я відчайдушно хитаю головою, хапаючись пальцями за ремінець своєї сумки. Великий ком сліз тепер знову встав у глотці, перекриваючи доступ кисню.
- Пробач, - голос його заглушений, він на межі тремтіння і відчаю. - Я не хотів тебе лякати.
- Ти не налякав мене.
- Тоді в чому причина? Адже ти не відштовхнула мене. Чому ти не відштовхнула мене, Кімберлі?
- Справа не в цьому, Стен, - я люто хитаю головою. Ком, що встав у горлі, здавалося, почав ще й пульсувати. - Як ти не розумієш? - слова виплескуються з мого розпаленого горла відчайдушним поривом. - Я ж повірила тобі, я повірила, що ти справді будеш мені хорошим другом!
Стен насилу ковтає, дивлячись на мене з безсиллям.
- Мені дуже шкода, Кім, але ми не можемо бути друзями, - він у розпачі кусає губи, і потім я чую його голос із присмаком гіркоти та безвиході: - Я кохаю тебе, Кімберлі Вільямс.
Не буває щастя без темних плям. Зі мною не буває.
З дому я майже вилетіла. Мої ноги тремтіли і тіло майже не слухалося, поки я бігла, відчайдушно молячись і гублячи сльози від незрозумілого болю...
