Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку я піднімаюся у піднесеному дусі. Ласкаві сонячні промені грайливо заливають галявину, за якою вдаль простягається загадковий ліс, ніжно стукають у вікно, пробиваючись в кімнату крізь скло, птахи співають із прочиненої кватирки, пестячи найчуттєвіші струни душі. Наче щось навколо змінилося. Я не можу пояснити самій собі, що саме, але я почуваюся по-іншому. Спокійніша, впевненіша в собі і, без жодного сумніву, окрилена.
Вчора ми з Кейном довго спілкувалися, і дійшли висновку, що все не так погано. Я розповіла йому про Стена, про те, що маю намір допомогти хлопцеві виправити річну оцінку, бо вважаю, що це справедливо. Я не звикла приховувати правду, за винятком можливо батьків, яким я навіть під дулом пістолета не зізналася б у тому, що продовжую зустрічатися з Кейном. А інакше б величезного скандалу мені не уникнути...
Кейн говорив про роботу, в основному про Олівію, і з кожною хвилиною нашої розмови мене все більше охоплювало це незрозуміле відчуття, зародок чогось більшого, чогось, що силою своєю здатне змінити життя всього і всіх.
Я бачу надію. Вона є, вона завжди ходить поруч, можливо, часом ми настільки настільки вбиті смутком та горем, що самі не хочемо її помічати.
І мені хочеться вірити у те, що все налагодиться.
День проходить так само чудово. На уроках я максимально концентруюся на матеріалі, за що отримую заслужену похвалу вчителя та ще дві річні п'ятірки з предметів. Кілька разів я перетинаюсь поглядом зі Стеном, і навіть лякаюся побачити в ньому колишній гнів і розчарування, але він більше не випромінює неприязнь чи глибоку образу. Він просто тягне губи в лінивій посмішці і все, що я можу - тому що мені правда цього хочеться - дати йому усмішку у відповідь.
На перерві, коли густа маса учнів плавно розсіюється у колективній гонці всім стадом до виходу, я відчуваю, як хтось тягне мене за рукав.
– Кім. Кім, та стривай же ти! - Голос Стена змушує загальмувати, я відчуваю, як він різко випускає рукав і обертаюся.
Я бачу, що він дихає прискорено, його грудна клітина швидко здіймається, між бровами спантеличена складка. Він біг за мною, а я навіть не чула.
І ніби усвідомивши, що мети досягнуто і я нікуди не втечу, Стен помітно розслаблює напружене тіло і згладжує похмуру складку на обличчі. На губах його виростає спокійна посмішка.
- Привіт, - лагідно каже він.
І я ловлю себе на думці, що за весь день у нас навіть не було можливості перекинутися парою слів, і ми так і не привіталися.
- Привіт, - я тягну посмішку у відповідь.
- У тебе все гаразд? - Він окидає мене швидким стурбованим поглядом. - Ти сьогодні ніби не тут, витаєш десь у рожевих хмарах, - ми обидвоє сміємося, бо я розумію - він потрапив в яблучко. - Я сподіваюся, що все в силі?
Я запитливо вигинаю брови. Стен одразу ж похмурішає.
- Ну, як же... ми вчора говорили... Теорія права... Проект...
Я зрушую брови ще більше і Стен помітно блідне. Мене веселить його реакція, але коли я бачу, що він не на жарт схвилювався, я вирішую зжалитися над ним.
Я заходжуся хохотом і жартівливо штовхаю його в бік.
- Годі тобі, я пожартувала. Звісно, все в силі. Взагалі-то, о п'ятій у мене пробний тест онлайн з літератури, але я не думаю, що мама сильно засмутиться, якщо я його пропущу.
Так, а ще онлайн-лекція для абітурієнтів Кембриджського коледжу. Але зараз навіть ідея пропустити її не здається мені катастрофою. Все потихеньку налагоджується. Точно, саме так.
Ми виходимо на вулицю і коли я пропоную Стену залишити свою "Теслу" і поїхати разом зі мною, він закочує очі, щось бурмоче собі під ніс, але не заперечує. Ближче до машини прискорює крок, обганяючи мене, і сам відчиняє переді мною дверцята, намагаючись виявити галантність. Я залізаю всередину і одразу ж пересуваюсь до крайнього вікна, щоб звільнити Стенові місце.
- Це мій друг, - пояснюю я, зловивши на собі уважний погляд водія в дзеркалі заднього виду. - Він поїде зі мною, все гаразд.
Але старкуватий вірний Генрі у кашкеті водія вже тримає в руці свій кнопковий телефон, натискаючи на кнопку виклику.
- Я все одно маю попередити ваших батьків.
Стен дивиться на мене і вельми не двозначно закочує очі, кидає на мене лютий погляд потопаючого і виставляє вперед нижню щелепу.
Я сміюся.
І коли лунає голос Генрі, що додзвонився до моєї матері, я різко перериваю сміх, стримуючи поклик посмішки за напускною серйозністю. Я знизую плечима, розправляю грудну клітину і з самим що є незворушним виглядом спрямовую очі вперед.
