Спочатку:
На сторінку книги
Шкрябаючий звук фіранки, що відсувається по широкій балці карниза подібний нагостреній крейді, яка мимохіть дряпає по дошці і неприємно дере перетинки вух. Яскраві промені сонця одразу б'ють в очі, від чого мені доводиться мружитися, як сліпий кріт, витягнутий назовні.
- Кімберлі, прокидайся. У нас сьогодні запланований похід по магазинах, чи ти забула? Нам треба поквапитися, бо потім не буде з чого вибирати. Випускний вже близько, а у нас ще повно справ. Якщо встигнемо купити сьогодні хоча б сукню, то так і бути, потім посидимо з тобою у кафе.
Мамин голос чується мені так, ніби я дивлюсь крізь білястий серпанок туману вранці, який неохоче розсіюється. Ранок суботнього дня б'є по мені якимось безглуздим і обплітаючим серце відчуттям. Я кидаю погляд на безперечно вже холодну половину ліжка і засмучуюсь від того, що вона порожня.
Знала б ти, мамо, в чиїх обіймах я спала цієї ночі, ти б не стала водити мене по кафе і тим більше ходити зі мною по магазинах. Але ти цього не знаєш і я нізащо в житті тобі не зізнаюся. Тому що легше і справді просто втекти з Кейном, ніж спробувати переконати твою позицію, що він мені не пара. Звичайно ж, що перша, що друга думка майже антиреальні і вони змушують мене відчувати себе ніби в якомусь паралельному світі.
Я неохоче розліплюю одне око і, зрозумівши, що це була помилка, з відчайдушним невдоволенням накриваю голову подушкою від сонця. Погода явно вирішила наді мною познущатись після такого рясного дощу.
– Я не піду на випускний. Тільки дай мені поспати.
Мій голос звучить майже глухо і якось безпорадно. Звісно, я сама розумію, наскільки це неможливо. До слова, мама відразу забирає в мене подушку і стягує ковдру.
- Що значить, не підеш? Швидко піднімайся, сніданок вже на столі. Кімберлі, якщо за десять хвилин ти не спустишся вниз, ти залишишся на вихідні без ноутбука. І не забувай, що в тебе сьогодні ще додаткові заняття з літератури. Ти ж не збираєшся завалити вступні іспити? Тому що я буду дуже розчарована, Кімберлі, – у її голосі звучить попередження. - Це у твоїх інтересах.
Я все ж таки неохоче підводжуся на лікоть і недобро щурюся одним оком на промені сонця, все ще відчуваючи неприємну різь в очах. Раптом я розумію, що вчорашня поблажливість мами, не більше ніж хвилинна слабкість. Я тихо повертаю до неї обличчя.
- А тато?
- Що тато? – мама зупиняється у дверях, щиро не розуміючи мого питання.
- Тато вже пішов?
Я бачу, як вона підтискає губи, з секунду гаючись, і сухо кидає перед тим, як вийти за двері:
- Так, Кімберлі, тато пішов.
Мама зникає за стягнутою смужкою дверей, і я розумію, що мені не подобається те, що я відчуваю від її відповіді. До того, що мені вдається рідко бачити батька навіть у вихідні, я звикла, але холод мами і погано приховане невдоволення навіює мені не надто втішну думку.
Будь ласка, Господи, нехай не чергова сварка. Я не хочу, щоб це знову позначалося на нашому загальному настрої. Тато вже кілька років має свій малий бізнес, якщо чесно, я досі не знаю до пуття, з чим він пов'язаний, крім того, що має справу з іноземцями, але мене мабуть і не сильно планують ставити в розуміння. А ще вони так відчайдушно хочуть поріднитися з сімейством Девіс, що вже навіть склали список гостей на наше зі Стеном весілля.
Я різко падаю на ліжко і з роздратованим звуком заліплюю вуха подушкою, впевнена в тому, що це тільки початок...
