Раді Вас бачити!

- Кім, ну ти скоро там?  - мама кличе мене з передпокою, підвищуючи голос.

- Так, мамо, зараз, я не можу знайти свій айпод, не пам'ятаю, куди його поклала!

- Та вона спеціально тягне час, - це тато. - Навіщо їй здався цей айпод? Нам їхати всього нічого. Мабуть, сподівається, що ми запізнимося і доведеться переносити запис.

Вийшовши до передпокою з айподом у руках, я кидаю на батька лютий погляд, давши зрозуміти, що я все чула.

- Так, ну тепер всі готові? - мама пускає схвальну усмішку, сподіваючись хоч якось розгладити обстановку.

Їй ніхто так і не відповідає. Всі на взводі - це і так зрозуміло, повітря настільки наелектризоване, що мені вже фактично важко дихати.

Ми виходимо надвір і розсідаємося по місцях: мама сідає вперед, я на заднє сидіння машини. Тато за кермом.

Всю дорогу ми їдемо у явній напрузі – ніхто з нас навіть не намагається завести розмову, щоб спробувати заповнити тягучу порожнечу тиші. Я повертаю голову і дивлюся у вікно, розглядаючи мелькаючі по той бік будівлі та незрозумілі обличчя перехожих. А ось і знайома вулиця... З головної дороги його не видно, проте я знаю, що за другим поворотом простягається невеликий квартал із небагатими будинками, де розташовується будинок Кейна. Моє серце болісно тьохкає в грудях, на коротку мить мені здається, ніби я падаю вниз і провалююся в глибоку прірву, що незрозуміло звідки взялася. Я ж чекала на тебе тоді. Чому ж ти не прийшов, Кейн?

До клініки ми дістаємося менше, ніж за півгодини. Я навіть не дивуюся цьому, сьогодні вихідний день, заторів майже немає, та й з водінням у батька точно все гаразд. Тато зупиняє машину на платній парковці перед двоповерховою будівлею приватної клініки.

- Я залишусь у машині, - він заглушує мотор і, повернувши ключ у замку запалювання, звертається до мами: - Я сподіваюся, мені не доведеться йти разом з вами? А то раптом ти мені знову збрешеш.

Зуби його при цьому рипнули, наче це вже сталося. Впевнена, маму зачепили ці слова, але виду вона не подала.

- Не турбуйся, Джордж, такі речі я приховувати не збираюся, - холодно відповідає мама. - Кім, йдемо, - підхопивши ремінець сумки, вона тягнеться, відчиняючи дверцята, але завмирає, помічаючи, що я так і не зрушила з місця.

Мама з нерозумінням обертається до мене.

- Кім?..

Я продовжую сидіти нерухомо, щосили вдаючи, що мені все одно на її схвильований тон. Мої руки починають трястись і мені доводиться стиснути їх у кулаки, поклавши на коліна.

- Я хочу знати, що ви збираєтеся робити, якщо вагітність підтвердиться, - мій голос холодний, майже крижаний.

- Кім...

- Тату, - я з натиском вимовляю, зробивши вельми товстий натяк, що мене цікавить саме його думка. Я дивлюся в його профіль, довго дивлюся, і розумію, що навіть гадки не маю, які думки крутяться в його голові.

- Ви йдіть, дочко, - нарешті просто і спокійно відповідає батько. - А що ми робитимемо далі, покажуть результати обстеження.

Я стискаю зуби майже до хрускоту, відчуваючи роздратування через веоьми туманну відповідь. Все зрозуміло. Чому не можна просто відповісти без цих загадок?

Відчуваючи безсилий гнів, я виходжу з машини, голосно грюкнувши дверцятами, і йду прямо в лікарню. Я чую як мама виходить слідом, намагаючись наздогнати мене, звуки її підборів швидко відбиваються асфальтованою доріжкою. Коли ми заходимо до приміщення, стає відчутно інакше. Я відразу ж з мамою одягаю бахіли і йду за нею у прийомний спокій. Відвідувачів небагато, лікарі, що проходять повз, добродушно посміхаються пацієнтам, на стійці адміністрації дівчина вітає нас доброзичливою посмішкою.

- Доброго ранку, - вітається моя мама, дістаючи з сумки пластикову картку і кладучи її на стіл.

- Вільямс Кімберлі, ми записувалися до міс Клауд на дев'яту годину.

Дівчина швидко перевіряє інформацію, клацаючи щось на клавіатурі.

- Але місіс Вільямс, боюся, це неможливо, на дев'ять у нас інша пацієнтка.

- Я дзвонила їй, все гаразд, міс Клауд сказала, що прийме нас, - мамин голос впевнений і спокійний.

Проходить ще довгих кілька хвилин, перш ніж дівчина перевіряє ще раз інформацію, телефонує і кілька разів набирає щось на клавіатурі. А потім вона кладе слухавку, роздруковує направлення і з тією ж усмішкою простягає нам з мамою.

- Міс Клауд вже в кабінеті і готова вас прийняти. Куди йти, пам'ятаєте?

- Так, звичайно.

- Гарного дня.

- Дякую.

Мама кілька секунд порається з блискавкою на своїй сумці, а потім ми йдемо нагору. Ми піднімаємось на другий поверх, мама на автоматі повертає ліворуч і я йду за нею. Діставшись до кабінету, вона рішуче стукає у двері і тягне їх на себе.