Спочатку:
На сторінку книги
- Люба, з тобою все добре?
Я ніби отямилася від дивного сну.
Переді мною тарілка з пластівцями, недоїдений манго та кава. Мама, що знаходиться в центрі барної стійки в легкій шовковій сукні і акуратно завитими локонами, вже повністю готова до сьогоднішнього заходу, стоїть до мене в півоберту, її кришталево-сірі очі уважно за мною спостерігають. У мене було якесь дивне відчуття весь ранок, ніяк не пов'язане із самопочуттям чи настроєм. Це щось примарне, далеке, щось, що знаходиться за межами нашої свідомості. Сірі
хмари, що заполонили все небо, ледве пропускають сонячне світло, але незважаючи на це, ранок все одно світлий... І все ж таки, я не можу знайти цьому пояснення.
- Так, мамо, вибач, я просто хвилююсь, - я ковтаю і несміливо посміхаюся.
- Розумію, - мамині очі посміхаються. - Я, коли за твого батька виходила заміж, теж не знала куди себе подіти від нервів.
Я піднімаю на неї насторожений погляд, хмурячи брови.
- Мам, це випускний. Я не збираюсь виходити заміж.
- Так, точно, - мама накриває мою долоню на столі і легенько поплескує її, перш ніж усувається, починаючи прибирати посуд. Я зчитую ці рухи, її дивну усмішку, легке тремтіння в руках, коли вона забирає мою тарілку з пластівцями, і я не знаю, може зі мною справді щось не так, але в мене відчуття, ніби щось було за цим, якісь таємні думки, якась недомовленість. Мені не подобається це почуття, що казна-звідки з'явилося, ніби вона знає про щось, про що не знаю я. Мені здається, що воно десь поруч, близько, прямо перед моїм носом. Я упускаю щось дуже, дуже важливе, від чого залежить все моє життя.
- Гаразд, люба, - передбачувано не миючи посуд, мама залишає її в раковині. - Ти все перевірила? Речі...
- Так, мамо, всі речі на місці, сукня у коробці.
- А туфлі, туфлі ми не забули?
- Ні, мамо, ти сама їх складала в сумку.
- Охх... Гаразд, люба, а то я щось сама вже починаю нервувати, - вона натягнуто усміхається, оскільки явно нервує, я бачу це. - Ти не бачила, де я залишила свій гаманець? Ох, ось він. У нас після салону краси ще залишиться час, заїдемо ненадовго до галереї, мені треба перелічити картини.
Я мовчки киваю, стискаючи пальцями краєчок склянки.
- Давай, люба, швидше допивай свій сік, нам уже час. Думаю, Стен буде приємно вражений, коли побачить тебе. Ти вже йому сказала, коли приїдеш до школи?
Ось тут я ледве не давлюсь ковтком, бо я справді, дійсно, не знаю, що їй відповісти. Як би це так м'якше сказати... Проблема в тому, що моя мама не знає про те, що сталося між мною та Стеном. Вона продовжує думати, що ми легко спілкуємося, а я так і не наважилася розвіяти її райдужні ілюзії на наш рахунок. Після того поцілунку ми зі Стеном жодного разу не бачилися. Він більше не дзвонить і не пише. І лише від його друзів однокласників я довідалася, що історію він здав. Тверда четвірка. Ну хоч щось із наших зустрічей виявилося корисним. Я тільки хочу сподіватися, що він не сприйняв все надто близько до серця. Хоча зізнатися, я досі не можу забути його гіркий погляд і відчайдушне освідчення в коханні...
