Спочатку:
На сторінку книги
- Ну, друже, з таким настроєм за штурвал я тебе не пущу, - Олександр, який повернувся з чергової місії, дружньо поплескав Віктора по плечу, стоячи в ангарі між двома підготовленими механіками до зльоту літаками.
Високі, широкоплечі чоловіки навіть серед колег викликали хвилю заздрощів та бурхливого неприйняття. Тим більше що з першого дня знайомства з ними друзі у всьому трималися разом, адже мали значний спільний шлях раніше. Втім, захоплення стосунками на одну ніч Сашко не поділяв. Хоч і не відмовляв товариша. Кожен сам обирає, як гаяти час та витрачати своє життя.
Вітя безтурботно відмахнувся.
- Виліт тренувальний, покуражимось. Може, й полегшає.
Співрозмовник підозріло примружився.
- Слухай, штатному психологу я, звичайно, про твій стан не скажу. Але як друг... Віть, я хвилююсь про твій стан.
– Я – не космонавт, і ми не до виходу на орбіту готуємось.
- Ти надто легковажно ставишся до цього. Ти маєш бути максимально зібраним і зосередженим, а ти як бомба уповільненої дії.
– А ти як баба. Давиш мені на психіку, - невдоволено буркнув він, одразу винувато глянувши на друга.
Так, перебір. Але навіщо він із нотаціями лізе? Без нього гидко.
Олександр ображено насупився, але промовчав. Сердито пихкаючи, натягував спеціальні шкіряні рукавички.
- Вибач, - протяг Віктор, підходячи ближче. – Просто зі мною таке вперше.
Сашко зацікавлено глянув на нього, чекаючи на продовження. Він вперше за весь тривалий час, що знав друга, бачив його таким. Зануреним у себе, розгубленим, розлюченим чомусь.
- Вона не така, як усі.
- Стривай! – розвеселився товариш, зрозумівши, що причина перепадів настрою – жінка. - Вся плутанина через дівчину? Не вірю! Чи це ти?
- Сміятимешся, не скажу більше ні слова, - цього разу образився Віктор.
Круто розвернувся на п'ятах, прямуючи до свого літака.
Коли вони тільки отримали заповітні місця по розподілу, як відмінники, наївно вважали, що зможуть, як в іноземних фільмах, нанести ефектну аерографіку на літаки. І розтинати небесну гладь на орлі чи киті. Але на молодих льотчиків чекало розчарування. Вони забулися, що то не їх особисті літаки. Веселенька ж видалася ніч, коли потай розписані ними апарати довелося повертати у початковий вигляд. Потім було тимчасове усунення від польотів, яке мало послужити наукою, а насправді врятувало їм обом життя. Хлопці, які їх замінили, загинули на складних ділянках рятувальних місій.
Аерографію видалили, але імена до літаків так і приклеїлися. Зараз, прямуючи до Орла, Віктор з ніжністю дивився на своє єдине кохання. Він жив і дихав польотами з дитинства. Рідні сміялися з нього, маленького й болючого років до десяти. А він не гаяв часу задарма. Читав, вивчав усе, що міг знайти про літаки. Потім серйозно взявся за здоров'я та фізичну форму, до випускного переплюнувши всіх, хто раніше випереджав його.
Зовнішність його ніколи не турбувала. Гарненький, та й добре. Природа вирішила інакше. І, як закоханий у своє дітище скульптор, старанно творила майже досконалу красу, поки він був зайнятий рельєфами м'язів та прокачуванням мозку. Однак їхні спільні зусилля ледь не пішли прахом, варто було на його шляху виникнути красуні до пари. Вона вміло підбивала його на всілякі порушення графіку, режиму та встановлених у льотному училищі правил. Він навіть серйозно збирався одружитися. Поки одного разу, на порозі відрахування, його не викликали до деканату. Усього одне питання:
- Баби чи небо? - і він остаточно зрозумів, що без неба жити не зможе.
А без баб... Ну навіщо зовсім без них? Просто можна не звикати, не прив'язуватись. Особливо коли дізнаєшся всю правду про дівчину, через яку ледь не втратив можливість реалізувати мрію.
Видерти занозу з серця виявилося складніше, ніж думав. Але вийшло. Вона ж упокорюватися не хотіла. Сашкові тоді довелося побігати, витягаючи вразливу панночку то з петлі, то з токсикологічного відділення. Якби до неї сам Вітя прийшов, стосунки перейшли б на наступний виток, пронизаний жалем і почуттям провини. Ось друг і прийшов на допомогу вкотре, беручи невтішний клопіт розставання на себе. Жити з людиною через жалість - остання справа. Хоча він знав чимало таких прикладів довжиною у все життя. Якось же вони жили. Та, мабуть, не мали мрії та впевненості у своєму справжньому призначенні.
Віктор струснув головою, відганяючи спогади. З того дня ще жодні ніжки не ввійшли так нахабно в його думки, впевнено топчучи звичний спосіб життя.
- Стривай! – наздогнав його Сашко. - Невже правда? - повернув до себе обличчям, утримавши руку. - Яка вона? А то я прям заінтригований, враховуючи твоє ставлення до жінок.
- Уяви собі лід і полум'я в одному флаконі, - криво посміхнувся красень, вигостреним витонченим рухом поправляючи комір.
Віра, що завмерла перед ангаром, як завжди прийшла помилуватися вищим пілотажем, захоплено дивилася на чоловіків, що говорили віддалік. Та шкодувала, що не може чути їх розмову. Бачила ж по обличчях, що то щось інтригуюче і важливе.
- Та гаразд, - недовірливо примружився тим часом Сашко. - Вимагаю подробиць та особистого знайомства.
- У цьому й справа! – спалахнув Віктор. - Ми провели разом три ночі. А я знаю про неї... тільки ім'я! Ні номеру телефону, ні адреси, ні прізвища, ні будь-яких подробиць.
- Як це? - насупився друг. - У чому каверза?
- Сам не розумію, - буркнув чоловік. - Про себе не каже. Про мене не розпитує. Спокусити не намагається.
- А як же три ночі? З огляду на твоє правило про одну, - заперечив співрозмовник.
- У цьому й річ. У мене відчуття, ніби це не я її, а вона мене... Вранці встати не можу, а вона свіжа, бадьора і весела.
- Зачекай - зачекай! Тобто не лише три ночі?
- Ну так, - з винним виглядом зізнався Віктор. - Вдалося переконати її зустрітись на вихідні. Але з того часу вона вже тиждень Вірі не відповідає...
- Стоп! Я заплутався. А Вірка тут до чого?
- То це ж її знайома. Тільки через неї й зв'язок. Вона їй пише кудись у мережі та...
- То можна ж до неї у профіль у друзі попроситися! - просяяв Сашко, захоплений новою авантюрою друга.
- Ні, - засмучено буркнув Вітя. - Я намагався. Аватарки немає, ім'я липове, акаунт свіжий. Усіх, окрім Віри, ігнорує.
Сашко задумливо почухав потилицю. Пахло черговою халепою, яку йому вже звично доведеться розгрібати. Та у друга так сяють очі, що хочеться подивитися на інтриганку.
- Гей, ледарі! На злітну смугу! - скрикнули друзів і вони розійшлися по місцях.
Віра у передчутті видовища потерла долоні. Вона гадки не мала, що ці двоє витворяють у своїх ліжках, але трюки в небі вивчила добре. І все одно щоразу спостерігала із захопленням, затамувавши подих.
Зараз вони синхронно змиють у чисте і світле небо, що радісно відкриває їм свої обійми, звично і легко випишуть петлю Нестерова, залишаючи за собою слід, що розсіюється, вийдуть з дзвіну Квочура, щоб тут же зробити багаторазову бочку. Фігура Пугачова, штопор, ранверсман, знову бочка, тільки тепер полуторна. Трохи поганяють один одного, як умовні супротивники, і вітально похитуючи крилами єдиній уважній глядачці на трибуні, підуть на зниження.
- Позери, - з ніжністю пирхнула дівчина, спостерігаючи за фігурами, які вони легко виконують.
Виходячи з ангара після тренувального польоту, друзі з вдячністю потиснули натруджені мозолисті руки механіків. Нерозумно ігнорувати працю людей, від яких безпосередньо залежить твоє життя. Це вони зрозуміли одразу. Можливо, тому й не надто засмутилися, коли вдалося завести дружбу не з іншими льотчиками, а саме з механіками.
Віра одразу помчала до них.
- Як завжди, супер! - похвалила вона.
Сашко привітно посміхнувся. Чмокнув її в щоку.
- Дякую, сестричко.
Власне, як брат він до неї й ставився. І це їх обох влаштовувало. Віра тепло посміхнулася йому.
- Скажи мені, Вірочка, - вкрадливо заговорив він. - А що за фатальна красуня на горизонті робить нашому Вітьку погоду не для польотів?
Вона відразу зникла, ніби тема була їй неприємна. Невиразно повела плечима. Олександр здивувався та цю загадку відклав на потім.
- Олена, чи що?
- А ще є? - хмикнув Сашко. - Клич на оглядини. Кажуть, вона тільки тобі озивається.
- Що я вам, сваха, чи що? - сердито буркнула дівчина.
- Вірочко, наша зірочко, мене зжере цікавість. Будь милосердною, - канючив Олександр, склавши руки в жесті, що благає.
Віра здалася. Тяжко зітхнула і пустотливо посміхнулася обом.
- Але якщо почнете змагатися, самі винні.
Обидва чоловіки енергійно закивали, погоджуючись.
- Як діти, - пирхнула Віра, вже більше для годиться.
Однак, повертаючись на робоче місце, крадькома змахнула сльози образи, що набігли.
