Раді Вас бачити!

Марк тримався на відстані, усією своєю поведінкою демонструючи образу та розчарування. Стикаючись на роботі з Ланою, він зберігав діловий тон та незворушний вигляд. Говорити ж на особисті теми відмовлявся. Спостерігаючи його холодність, дівчина впала у відчай. Вона почувалася відкинутою, незаслужено скривдженою та забутою. До вечора відчай переріс у панічну атаку. Це зараз лікарі так називають істерику від безвиході. Залишившись наодинці із собою, Лана готова була битися головою об стіни, аби заглушити невгамовний біль самотності. Сльози заливали очі, а схлипи здавлювали груди, але легше не ставало. І хто сказав, що сльози полегшують печаль? На думку дівчини, вони, навпаки, увергають у ще більший відчай. За що небеса послали їй таке випробування на землі?! У чому вона завинила в минулому житті, що в цьому зобов’язана неодмінно страждати?! Лана спробувала згадати, чи була хоч раз щаслива за всі ці роки? Виявилося, що й згадати практично нічого. Те, що помилково здавалося щастям, згодом виявлялося цілковитим розчаруванням. Поступово вона перестала вірити в це примарне почуття, навчена гірким досвідом. Мабуть, щастя на землі їй заборонено. Чому їй випала така доля, вона не знала. Начебто не потвора й не ідіотка, освічена, з гарним вихованням, але особисте життя якось не складалося.

– Свєтко, ти просто не на тих мужиків дивишся, – запевняла її подруга. – Тобі, бачте, модних та вродливих подавай! Але ж вони всі часто-густо бабії! Та тільки ти цього не розумієш.

Звісно, Христина мала на увазі виключно Марка, це був камінчик у його город. Але в одному вона мала рацію: ні на кого іншого Лана не дивилася. Жила як зачарована, марячи лише ним одним. Проте на дівчину звертали увагу й інші чоловіки, та тільки їй це було байдуже. У неї був свій ідол, особистий кумир на ім’я Марк, на якого вона молилася й очікувала хоч крихти уваги до себе, як жебрак подачки. 

– Ні, Свєтко, ти себе зовсім не цінуєш! – твердила Христина-психолог. – Де ж твоє почуття власної гідності? Чоловіки повинні домагатися жінки, битися за її увагу, тоді ця жінка буде їм дорожчою вдвічі! А ти що? Сама повзеш на колінах до свого Марка та благаєш його про милість. За що ж йому тебе поважати?!

Так, самооцінка в Лани була на нулі, чому чимало посприяв козлина Марк. Ох, як же вона його ненавиділа за всі приниження й образи! Але кохала від цього не менше. Це були якісь садо-мазо-амурні збочення та знущання над своїм же серцем. Ні, далі так тривати не може. Треба щось робити. Але знати б, що... Можливо, все ж таки варто спробувати бабку? 

Наплакавшись удосталь, дівчина забулася тривожним сном. Цієї ночі їй снилися кошмари, змушуючи підскакувати в ліжку в холодному поту. Лана й без того була боягузка, спати лягала з увімкненим світлом. А останні події настільки розхитали її психіку, що це позначилося на якості сну. 

Уранці, прокинувшись за будильником, дівчина привела себе до ладу після важкої ночі та вирушила на процедури.

Біля кабінету лікаря зібралася вся вчорашня компанія.

– О-о, вітаю вас, любонько! – привітався Едуард Семенович. – Ми вже зачекалися!

– Доброго ранку! – скромно відповіла Лана й опустила очі, відчуваючи на собі погляди чоловіків. Сьогодні вона вдяглася скромніше, щоб не привертати до себе уваги, а волосся забрала у вузол. Але ні спідниця-олівець, ні шовкова блузка не зменшили інтересу співтоваришів. 

До черги постійних клієнтів підійшов товстун у супроводі двох охоронців.

– Я дивлюся, ті самі гості в ту саму хату! – привітно кивнув він, кидаючи на дівчину зацікавлений погляд. 

Він з поважним виглядом сів у крісло, послаблюючи тугу краватку на червоній шиї.

 – Щось спекотно сьогодні із самого ранку... – поскаржився товстун та витер хусткою спітніле чоло.

– Серпень надворі, воно й не дивно. Найспекотніший місяць літа, – підтримав тему сластолюбець, безсоромно розглядаючи на Лану.

– Я в цей час зазвичай на Майорку їду, у мене там вілла є, – зауважив Едуард Семенович. 

– Ви хочете сказати, що там прохолодніше? – засміявся товстун з охороною.

– Не скажу, що так само свіжо, як у моєму шале в Альпах, але загалом свіжий бриз із моря значно полегшує перебування під сонцем.

– Ви що ж, шановний, вирішили похвалитися своєю нерухомістю перед симпатичною дівчиною? – гмикнув товстун. – Я ж не кажу, що в мене будинок на Канарах та дві вілли на Кіпрі!

– На Кіпрі? А де саме? – одразу ж поцікавився сластолюбець. – Якщо в Лімасолі, то ми з вами сусіди!

– Ні, у мене обидві в Ларнаці, – відповів той.

– А в мене апартаменти в Сан-Бенедетто, – встряв маленький чоловік середніх років у костюмі, піднімаючи руку, ніби на голосуванні.

– А це тут до чого? То ж в Італії.

– Ну, ви ж вирішили помірятися, у кого довший, так би мовити...

– Вам, дорогенький, з вашими апартаментами все одно з нами не змагатися! – самовдоволено посміхнувся товстун з охороною та зверхньо глянув на коротуна.

Лана з подивом слухала це неприкрите самовихваляння. Судячи з усього, скромність не була притаманна жодному з присутніх. 

– А ще в мене яхта є. Ось закінчу лікування й махну по Середземці!.. – зробив контрольний постріл товстун з охороною.

– Теж мені, здивували! – зневажливо гмикнув Едуард Семенович. – Яхта – це марне вкладення грошей. Ось у мене, наприклад, у всій Європі нерухомість, яка приносить мені прибуток. А ваша яхта вам приносить? Ото ж бо! Зате я за отримані гроші можу орендувати будь-яку шикарну яхту з командою, яку тільки забажаю!

– Ну не скажіть, шановний! Яхти бувають різні! На своїй воно й подорожувати приємніше, і душу гріє... тож тут я з вами не згоден, – зауважив сластолюбець.

Товстун у краватці здивовано повернувся в його бік:

– А ви, я дивлюся, фахівець у цій справі?

– Ну... не те щоб... – самовдоволено посміхнувся той, – але ось придбав нещодавно власну «ханзу», а до цього все на орендованих тинявся. «Не те пальто», як кажуть! Різниця, скажу вам, колосальна!

– Воно й не дивно! – усміхнувся товстун.

Багаті пацієнти намірилися вгамувати запал не в міру хвалькуватого залицяльника, проте дідок з вусиками дав гідну відсіч. Мабуть, тема для самовихваляння була вичерпана, і всі учасники розмови з цікавістю втупилися в Лану, очікуючи її реакції. Дівчина розгублено знизала плечима, не знаючи, що сказати. Але потім набралася сміливості та вирішила врізати правду-матiнку всім та одразу:

– А от у мене тільки хрущовка на Троєщині! І то на двох з мамою. Але мене це не бентежить! – після чого мило посміхнулася та втупилася у свій мобільник.

Час тягнувся нестерпно довго. Їй здавалося, що всі присутні біля кабінету уролога свердлять її поглядами й дивуються, що вона забула тут, серед сильних світу цього. У принципі, Лана була недалека від правди. Щойно підійшла черга і лікар запросив дівчину до кабінету, сластолюбець розчаровано вимовив:

– Як я в ній помилився!...

– М-м... Так!.. Не з нашої парафії ця симпатична штучка, – додав товстун з охороною.

– Зате яка гарна! – мрійливо вимовив третій пацієнт, коротун з апартаментами в Італії.

– Що ви?! Це ж скільки на неї витрачатися доведеться! Невигідно!

– І то правда, – зітхнув коротун.

– От нехай старий ловелас нею й займається! – засміявся товстун із червоною шиєю, чим розсмішив усіх інших.

Однак Едуард Семенович був зовсім іншої думки. Досвідчений погляд старого безпомилково визначив гарний смак дівчини та інтелігентні манери. Він намірився домогтися її уваги, розраховуючи, що запити Лани будуть скромнішими, ніж у його попередньої дружини. Проста дівчина зі спального району міста, яка не звикла до розкошів, зрадіє будь-яким подарункам, не звертаючи уваги на їхню цінність.

Лана й лікар пройшли в процедурну.

– Як ви почуваєтеся? – співчутливо поцікавився Віктор Михайлович, очікуючи, поки пацієнтка ляже в крісло.

– Спасибі, вже краще. Рожеві окуляри спали з очей та розбилися вщент, – відповіла вона, зворушена його співчутливою увагою. У її голосі відчувалася безвихідь.

– Можна особисте запитання? – поцікавився лікар.

«Він що, знущається?!» – промайнуло в її голові.

– Та що вже може залишатися таємного між нами, Вікторе Михайловичу?! – вимовила вона вголос, лежачи з розсунутими ногами на гінекологічному кріслі. – Запитуйте, не соромтеся!

У відповідь на її зауваження він усміхнувся.

– Скажіть, Лано, як ви познайомилися з Марком?

 «Гм... він вирішив принизити мене ще більше?»

– Нічого оригінального. Він мій бос, – зізналася вона, вирішивши, що цим усе сказано. 

– Зрозуміло. Усе виявилося банально до неподобства... – прокоментував Віктор Михайлович, зрошуючи її нутрощі медичним розчином.

Краще й не скажеш! Якщо замислитися, то романтики в їхніх з Марком стосунках узагалі не було. Ну хіба що квіти у свята й походи до ресторану. Усе домалювала її закохана фантазія. На цьому й ґрунтувалося те хворобливе почуття, яке вона вважала коханням. 

– Лано, а як зараз ваші справи? Ви все ще підтримуєте особисті стосунки з Марком?

– Та що ви, нi! Він сахається від мене, як від прокаженої, та в усьому звинувачує мене...

– Сумно... Але, може, воно й на краще.

Хтозна, для кого це на краще? Наприклад, особисто їй це приносить нестерпні душевні страждання.

Тим часом Віктор Михайлович продовжував свій допит.

– Скажіть, Лано, ви заміжня? У вас є сім’я?

Дивне запитання! Хіба стала б вона бігати за Марком, маючи коханого чоловіка?!

– Я незаміжня, якщо ви про це. Як бачите, Марк не спромігся зробити мені пропозицію, – з гіркотою відповіла Лана.

– А ви б цього хотіли?

– Колись я про це мріяла... А тепер уже не впевнена.

– Час лікує, правду кажуть. Чи не так?

– Ще не знаю... Поживемо –  побачимо.

На цьому допит закінчився, і на деякий час запанувала тиша, однак ненадовго. Лікар знову захотів дізнатися подробиці її життя.

– Лано, ви живете одна чи з батьками?

– У мене тільки мама залишилася. Але живу я окремо, квартиру орендую.

– Це Марк вам її оплачує? – поміж ділом поцікавився лікар.

Лана чимало здивувалася:

– Марк?! Та що ви?! Це зовсім не в його дусі! 

– Він що ж, вам абсолютно нічим не допомагає? – щиро здивувався Віктор Михайлович.

– Про що ви говорите?! Звісно, нi! Я цього ніколи й не чекала. Кохала просто так, як остання дурепа!.. 

– Цікаво, за що? – ніби розмірковуючи вголос, запитав лікар.

– А хіба люблять за щось конкретне? – щиро здивувалася Лана. – Я кохала його просто так... за те, що він є...

– Дивовижна ви дівчина!

– Чому ж дивовижна? Хіба справжнє кохання передбачає щось інше?

– Справжнє кохання, як ви висловилися, передбачає шлюб! 

– Ну... із цим якось не склалося.

– Але вже час! Це я вам як лікар кажу. Поки ваше тіло продукує яйцеклітини та з гормонами ще все гаразд, треба народжувати. Чи у вас уже є діти?

– Дітей немає.

– Вам скільки років? – відірвався від свого заняття Віктор Михайлович та подивився в очі пацієнтці.

– Тридцять один, – Лана розгубилася від такої відвертості медика.

– Хіба до Марка вам ніхто не робив пропозиції?

– Чому ж? Робили. І не раз. Та тільки я чекала на кохання...

– Знаєте, Лано, сімейні стосунки зводяться не тільки до палкого почуття.

– Та знаю я, знаю! – перебила вона лікаря. – «Кохання – не зітхання...»

– Саме так! Для зрілих стосунків потрібні зрілі почуття, а не юнацька закоханість, яка спалахує так само швидко, як і зникає.

– Я вас зрозуміла.

Віктор Михайлович узяв затискачем тампон та дбайливо витер її промежину.

«Диви, які ніжності! – іронічно подумала вона. – Ось із кого вийшов би уважний чоловік...» Засоромившись своїх думок, вона зсунула ноги.

– Дякую вам!

– Та годі вам соромитися! Скоро звикнете, я вам гарантую. Усі звикають. З часом перестанете звертати на це увагу.

– У це важко повірити... – заперечила Лана, усе ще червоніючи від сорому.

Віктор Михайлович розуміюче посміхнувся.

– Ось і все. Ви готові. Можете вдягатися. Чекаю на вас через день у той самий час.