Спочатку:
На сторінку книги
Сидячи на березі та перебираючи у хвилюванні травинки під руками, я чітко вловила, як після слів Джана, в очах натовпу високородних, що зібрався навколо нас, майнули побоювання та страх. Стривожені й напружені принци майже відразу вважали за краще залишити нас одних – хтось поспіхом відвернувся, ховаючи обличчя, хтось і зовсім відійшов убік і тепер, тримаючись осторонь, крадькома кидав в мою сторону косі та обережні погляди – впізнаним не хотілося бути нікому.
Поруч зі мною залишився сидіти тільки Джан і той хлопець, що попереджав мене на рахунок урміуса. І якщо другому, я була впевнена, приховувати нічого – все ж таки не принц, то Джан... Джан виглядав підозріло. Відчувалося в цьому всьому якась недомовленість, а ще звідкись прийшло відчуття, що він не той за кого себе видає. Ну, не може хлопець, що рухається подібно ледачому хижакові, бути кволим ботаніком...
«Інтуїція, маленька, завжди слухай інтуїцію. Адже це не просто якесь примарне почуття чи відчуття. Це здатність нашого мозку аналізувати інформацію. Дивись, ти на переході, на тебе несеться машина і ти несвідомо розраховуєш її швидкість, траєкторію руху, ширину покриття, погоду, враховуєш інші машини, пішоходів, місце можливого зіткнення з тобою і ще масу факторів... Всі ці складні фізико-математичні розрахунки, на які, задай тобі це завдання, ти витратиш багато часу, несвідомо ти проводиш в розумі за частку секунди. Швидше комп'ютера. І нехай ти не отримуєш точне цифрове рішення, але ще до того як зробити крок, ти вже знаєш відповідь – чи встигнеш ти перейти. Так діє і інтуїція. Просто фактори, які вона приймає в розрахунок ми поки не в змозі усвідомити», – продзвенів в голові голос батька, сколихнувши забуте повчання.
– Я не бачу крізь ілюзії, – запротестувала чомусь пошепки за пару секунд. – Інакше б ти перестав бути кульбабкою, Джан.
Кульбабка наблизився до мене і прошепотів мало не в саме вухо, викликаючи грайливе метання мурашок по руках:
– Вірно. Не бачиш. Але те, що робиш ти, набагато небезпечніше... І тобі краще не ділитися власними здогадками.
І подивився так багатозначно, що більше ставити запитань я просто не стала. Розпитаю у Трея, що не так з магією ілюзій та чому з цього потрібно робити таку величезну таємницю. Хоча, якщо припустити, що я всім навіяла лавову річку аж до опіків залишених нею на шкірі, то стає страшно від власної сили.
Тим часом Джан не став затримуватися на березі, відійшов від мене і спокійно увійшов в лаву, а потім просто поплив під здивовані вигуки натовпу принців. Закрила очі, представляючи замість розжареної лави спокійну безтурботну воду і дивуючись тому, що на цього самого принца моя магія не діє. І це ще одне питання, яке потрібно буде обговорити з братом.
Залишатися з натовпом, що озирається на мене, без єдиного союзника було страшно. І не тому, що я боялася самих принців, більше боялася себе та своєї сили, яка незрозуміло як і коли проявиться. Тому, ледь переконавшись в безпеці Джана, піднялася на ноги й пішла вздовж берега.
– Ти куди? – гукнув мене незнайомий знайомий.
– Піду пошукаю переправу, – відповіла, не обертаючись і з подивом знаходячи у своїх руках чорну крихку квіточку, яку я машинально вертіла. Чудна квіточка, немов застиглий на гілочці чоловічок в шапочці з двома чорними крилами і яскраво-червоними очицями. – Дякую тобі, – ховаючи квіточку від сторонніх очей, повернулася до хлопця. – Мене звуть, Іззі.
– Леннуалл, – привітно посміхнувся мені у відповідь незнайомець.
Застигла, не знаючи, що сказати. Чергове: «Дуже приємно» так і повисло в повітрі між нами. Незручна тиша ставала все густіше, дзвінкіше, відчутніше, і вже готова була вибухнути, коли Леннуалла покликали.
«Знову резонанс?» – вилаялася спантеличено, відчуваючи, як все тіло плавиться під дією чужої сили.
«Перенесення».
«Що?»
Урміус в моїй голові терпляче з поблажливою презирливістю повторив:
«Перенесення. Ти не на нього зреагувала, а на того кучерявого. Тільки він, як і ти, під захистом артефактів, ось і відчула з запізненням».
Хотіла обуритися з того, що занадто на багатьох моя магія резонує, але не встигла, наступні слова урміуса буквально вибили ґрунт з-під ніг:
«Звідки у тебе нічний янгол?»
«Янгол?» – здивовано покрутила я квітку, миттєво зрозумівши про що він.
А що схожий... Німб на голові, чорні крила за спиною – точно янгол. Шкода, що зірвала таку красу. Знищила... Вбила... Гіркота від усвідомлення цього хлинула хвилею, змітаючи залишки спокою.
Присівши підняла жменю землі, підкоряючись якомусь натхненню, представила горщик перед очима, наповнила його землею і посадила квіточку, міцно приминаючи землю навколо тоненької стеблинки. Знала, що це марно, але для заспокоєння ельфійської частини моєї душі було потрібно спробувати.
«Рідкісна хижа рослина. Раніше густо росли в ельфійських лісах, але ті магією вивели цю заразу, що спокусилась на їх метеликів. Зараз водиться тільки в непролазній гущавині священного лісу. Промені Релутраса його вбивають, навіть дивно, що цей ще не спопелів – на берегу ж ріс. Хоча глянь, який хирлявий і кволий, не солодко, мабуть, йому довелося. Та не журись ти так, його неможливо зірвати», – читав лекцію в моїй голові відсторонений голос урміуса.
Від його слів стало ще гірше, по щоці скотилася самотня сльозинка і, зірвавшись вниз, зросила прим'яту землю. Повернувши кільце, відкрила свою шафу, ховаючи на одну з полиць горщик з місцевою червонокнижною квіткою.
«Жаліслива ти, збирачка реліктів», – констатував урміус.
«Може, і тебе в шафу?» – схлипнувши, запропонувала я.
А то мало кого ще я вб'ю?
