Раді Вас бачити!

Злились для Василя в єдине коло холодні осінні години та спекотні дні, місячні ночі та вечори, духмяні від ароматів чар-зілля, що росло біля поля, на якому колосилась золотава пшениця. Серед неї блакитними зірками палали волошки, краплями живої людської крові здавались маки… а синьоокі дівчатка в білих сорочках, розхристані та нечесані, кружляли цілими днями проміж жита, ховались там, граючи у хованки, лоскотали з реготом Василя, коли вдавалось їм знайти його. Грайливі, пустотливі. Як сама річка, що була їх домівкою…

Вони кликали його до своєї річки, в якій жили під наглядом Водяника – старого суворого діда з зеленими пасмами волосся. Одягнутий в сітку та ряску, товстий та страшний, гримав він на доньок за те, що тікають до села, не пускав їх до людей. Але русалок тягнуло, манило, щось кликало за поля, до скель, під якими серед верб та вишеньок сховалось поселення. І так само відчував себе і Василь, було, що крадькома бігав він туди разом з водяницями, дивися на те, як живуть собі люди.

Василь інколи виходив до села і сам, ставав на стежку, що плелась стрічкою між зелених трав, дивився на людей, які пасли худобу або робили щось біля своїх білених хатинок. Дивися на молодь, що гуляла з піснями та танцями у свята, на одну дівчину… Чорнява та бліда, була вона немов порцелянова лялечка, вся тонка, але у роботі чи танцю – як та дзиґа. Крутилась, співала кришталевим голосом. 

Але в очах її чорних була пітьма.

І такої пітьми Василь ще не бачив.

Здавалось, що німа безодня, в якій живуть почвари, плескається в очах тої загадкової панночки, така туга звідти дивиться на світ, що ніхто і ніщо не може розважити її. Люди обходили її осторонь, Василь колись чув, що тітоньки, які прийшли до колодязю, казали про дівчину – немов згубила вона одного красного парубка, через неї згинув він. А більш за все ненавиділа нещасну стара Мотря, що жила край села з доньками. Казали, це її сина звела зі світу проклята панночка.

Василь дивувавсь дуже – чого це його ніхто не бачить. Кидавсь до людей, кричав – але немов примара був він для всіх. Ніхто не чув та не бачив. Тільки панночка іноді зупинялась і дивилась в його бік, немов відчувала щось… І тоді сльози з’являлись на її прекрасних карих очах.

Хоча… може, й справді він був примарою? Бо нічого не знав про себе, крім того, що живе у печері за полями та бродить проміж жита за сонячною панною. Розважає її піснями та грою на сопілці. Танцювати вона дуже любить – а він їй грає.

Ось і вона. Стоїть на стежині, насупившись. Волосся світле по плечам хвилями лягло, очі горять від люті, а красиве лице з пухкими червоними губами спотворене гримасою злості. Любить панна вишиті сорочки та серпи красиві, віночки плести любить… але не любить, коли Василь ходить у цю сторону.

І він це знає. І попереджала вона його. Але все одно щось манить його, манить… А миті та години, дні та ночі колесом року котяться по полям та гаям, і ось вже літечко давно промайнуло, осінь облетіла листям та відспівала вітрами, холодні обійми зими попереду. Все частіше русалки ховаються на глибину, все рідше прилітає до них грайливий Перелесник, все частіше зітхає Той, Хто в Землі Сидить… Скоро й сонячна панна буде спати довгим зимовим сном.

І Василь певно не зможе більше ходити далі її поля… Але дивно так все – люди всі жито зжали, а її чарівні поля стоять неторкнуті. Так і колосяться там жнива, так і цвітуть волошки файно.

- Я забороняла тобі ходити до людей, - мовила панна холодно. – Чом ти сюди прийшов?

Промовчав Василь. Покірно пішов за нею до своєї печери, тільки подумав вперто, що коли засне вона, все одно прийде до села, щоб ще раз порцелянову панночку стріти.

Не міг він чомусь без неї. Кровило серце. Але – чому? Того Василь пригадати не міг.

І як настала зима, як облетіло останнє листя, а річку з русалками заковало кригою, сховавши пустунок в їх глибині, іншому світі, дочекавсь Василь, що і сонячна панна його засне кріпким сном. Була вона така файна на своєму ліжку з колосся та волошок, вкрита туманами та місячним сяйвом, що спочатку парубок забув, навіщо так довго чекав… Він сидів біля панни, дивився на її гострі хижі риси, які здавались йому наймилішими, але якоїсь миті немов щось вдарило його.

Помітив, які чорні тіні в панни його під очами. Губи потріскані в крові. Шкіра – як земля, вкрита тріщинками. Волосся сухе, немов солома, і біле, безкольорове… А очі – скляні. В них – бурштинових влітку і золотавих восени – наразі ховалось зоряне сяйво. І марився блиск серпа – того самого, яким русалка зрізала людські життя, якщо настигала когось опівдні… І згадав Василь, навіщо хотів втекти зимою. Щоб побачити ту панночку з села. Красиву як лялечка.

Сподіваючись, що встигне швидко повернутись і не заблукає дорогою між потойбіччям та світом людей, Василь кинувся до чарівного поля, яким завжди ходила до Межі сонячна панна. 

На полі був сніг. Білий, пухнастий, холодний. Парубок з подивом роздивлявся його, торкався, пробував на смак. Немов ніколи такого дива не бачив – але пам’ятав, що воно існує. Взагалі дуже дивно складалося все в його голові після останніх обжинок, на які ходив він зі своєю панною. Вона тоді танцювала серед свого поля в віночку чарівному, водила колом інших русалок, брала людські треби, що принесла… та сама панночка.

Василь аж закляк, коли зрозумів, що бачив її на полі в той день. І тут його голову прострелив дикий біль – немов хто сокирою рубанув. І він зрозумів – що не перший раз чує такий біль – той завжди приходить після того, як Василь думає про порцелянову панночку з села. Панночку з сумними очима.

Якомога швидше він вирішив дістатися краю поля, але шукати дівчину не прийшлось. Стоїть посеред білої завірюхи в кожушку та червоній хустці, дивиться крізь завісу снігову. Біла як мрець. А в нього в руках – вінок з волошок. І як він його з собою взяв? Коли? Не пам’ятав він того… Василь, намагаючись не зважати на біль, від якого палала його голова, хотів підійти до панночки, але щось не пускало. Відштовхувало.

Поклав між нею і собою вінок та й пішов геть – бо в очах все почорніло, а сили остаточно покидали. Коли озирнувся – побачив, що панночка вінок тримає в руках та дивиться так, немов справді його бачить.

Дивно то все. Дуже дивно…

Але тут підкосились ноги, і впав він у сніг. А коли прийшов до тями, то лежав у своїй печері, кучері йому гладила його сонячна панна, що вже прокинулась від зимового сну, та й приговорювала:

- Навіщо ти в поле ходив? Навіщо…

І вже весна полями йшла. 

Роксоляна знову, як рік тому, стояла біля зжатого жита та дивилась у золотавий туман, дихала літньою спекою та тримала у руках віночок. Але цього разу в нього вплела вона дивну руту, що немов вогонь жевріла серед колосків та волошок – синіх як вода у струмочку, як небо повесні… І полин гіркий там був серед квітів – його дуже русалки-нявки бояться… Але в другій руці у панночці був інший вінок. Сухий та тьмяний.

Майже мертвий.

Віночок з ламких сірих волошок, який знайшла вона посеред зимного полю в ніч духів. Ніч Карачуна. Повелитель зими тоді дуже ярився, метелиця кружляла над селом та скелями, а на білому снігу, неторкнутому снігу – синіли свіжі літні квіти. Якщо не було слідів – хто приніс їх?

Панночка одразу зрозуміла – не простий то віночок. Вона ще по осені відчувала, що хтось поруч ходить невидимими стежинками, дивиться на неї пташиними очима, котрі прилітають до її хати, листям торкається її, вітром співає тужні пісні… І вона всім серцем вірила, що то Василь з потойбіччя їй знак подає. Що пам’ятає. Любить.

І тепер вона не могла й думки допустити, що не визволить його з тої сторони. 

- Прийшла… - зміїне шипіння роздалось над головою, і сонце закрила чорна тінь.

Панночка з острахом дивилась на істоту, з якою танцювала на тих обжинках, кому дари принесла, кому довірилась… Правду люди кажуть – не можна не в чому вірити нечистій силі.

- Прийшла, - рівно відповіла дівчина, намагаючись не трястись від жаху. – Чи пам’ятаєш наш уговор, сонячна панно?

- Пам’ятаю… - схилилась русалка нижче, і патлате волосся її плеснулося золотою хвилею на зжате жито, а очі потемнішали. – Не впізнає тебе твій леґінь – назавжди зі мною лишиться…

З туману вийшов Василь – такий же стрункий та ясноокий, яким його панночка пам’ятала. Навколо нього стрибали потерчата в білих сорочечках, діти польового з зеленими чубчиками та оченятами-волошками тягнули його за рукава, не даючи ходу.

- Не йди від нас, братчику, - хникали.

Три русалки білі як мерці стирчали за його спиною та ощирились раптом на панночку Роксоляну. А вона в їх бік віночок з полином простягнула та посміхнулась переможно. Зашипіли вони та й відступили.

А Василь здивовано дивися на панночку.

- Мій він… мій давно… - прошепотіла русалка польова, і немов громовиця пронеслась над полем, почорніли небеса, сонечко щезло. Дикий вітер налетів, жбурляючи сухе листя.

- Я принесла тобі… віночок твій, - промовила тихо панночка, роблячи крок до Василя. Та й наділа йому на голову сухі волошки.

Засичала русалка, заричала диким звіром, туманом обернулась, хотіла оповити парубка, але ні – не пустила її Межа.

Бо опинилась вона у своєму потойбіччі – а він у світ людей повернувся. Простягнув руки до панночки, спалахнули його очі спогадами та любов’ю. Потерчата та діточки польового розбіглися хто куди, ховаючись, русалки з плескотом у річці сховались… А двоє закоханих стояли на краю зжатого поля та й надивитись одне на одного не могли.

Вщухав вітер, бурштин сонця знову лився на землю, а здалека доносились пісні та гомін голосів. І так радий Василь був чути людськи голоси, хто б тільки знав. А люди йшла краєм поля, славили світлих богів та духів, співали-щебетали. Та й справляли обжинки, радувались врожаю. На щастя сподівались.