Мої руки трохи тремтіли, а в роті виник неприємний гіркуватий присмак. Мені було так лячно, ніби я знаходилась в одній клітці з кровожерливим хижаком. Серце важко калатало в грудях. Гарячі долоні спітніли і стали неприємно липкими. Я знервовано ходила з одного кута спальні до іншого і ніяк не змогла знайти собі місце, ніби неприкаяна.

Різко зупинившись біля великого овального дзеркала з позолоченою рамою, я зустрілась поглядом із власним відображенням. Блідим, наляканим і одиноким. Зелені очі лихоманливо блищали, а обкусані вуста починали тремтіти кожного разу, коли я намагалась не розплакатися. Подумки я втішала себе, намагаючись повірити в те, що нічого страшного не сталося. Поки що не сталось. Врешті-решт, ніхто вбивати мене збирається, адже так?

Щоб чимось зайняти руки, я почала витягати зі своєї складної зачіски шпильки, прикрашені справжніми перлинами. Недбало кинувши їх на туалетний столик, я тряхнула головою і волосся одразу м’якими хвилями розсипалось по плечах. Від шпильок страшенно боліла голова. Ще б пак! Увесь день я ходила з ними, демонструючи гостям свою вишукану зачіску. Тобто, матір водила мене туди-сюди, щоб всі милувались мною, ніби екзотичною тваринкою.

Я розуміла, що цей шлюб був неминучим. Про нього давно вже домовились. Моє весілля рятувало нашу родину від банкрутства і подальшого жалюгідного існування. Банальна історія, яка у наших колах траплялась доволі часто. Фіктивний шлюб або шлюб заради злиття двох компаній, або шлюб для продовження двох заможних родин. Цілком собі звичне явище. Люди, які володіють мільярдами, автоматично були позбавлені свободи, переважно її немає і у дітей, чиї батьки розпоряджаються такими грошима.

Мене з дитинства вчили, що родина — найвища цінність і заради неї я повинна бути готовою пожертвувати всім, що маю, якщо раптом виникне така потреба. Будь-які особисті пристрасті і переживання завжди повинні відходити на другий план і не заважати раціонально мислити. Таке правило, якщо не хочеш позбутися всього. Жорстоко, але так заведено.

Я була заручена у віці тринадцяти років і на той момент моєму майбутньому чоловіку вже виповнилось тридцять. Тоді моя родина була ведучою з шести поважних родин нашого міста. Контракт було успішно укладено. В ньому зазначалось, коли мені виповниться двадцять, я зобов’язана стати дружиною Германа Зацепіна — впливового, успішного і казково багатого підприємця.

Все це могло задатися якимсь середньовіччям, але подібній традиції ми підкорялись вже багато-багато років. Так одружились мої батьки, такою була участь батьків моєї двоюрідної сестрі та інших родичів і знайомих.

Особисто мені все це геть не подобалось і викликало лише гостре внутрішнє відторгнення. Я навіть сподівалась, що Герман, дізнавшись про важке фінансове становище моєї родини, відмовиться від шлюбу і знайде собі більш вигідну партію. Але цього, на жаль, не сталось. Наша репутація була бездоганною, і багато хто хотів би бачити мене своєю дружиною. Тому ухилитись ніяк не вдалось би. А ось моя двоюрідна сестра Аліна, навпаки, була щаслива, що вийшла заміж за чоловіка, якого майже не знала. Їх весілля відбулось на два тижні раніше і, схоже, Аліна анітрохи не хвилювалась з цього приводу. Вона настільки була віддана своїй родині, що шлюб задля збагачення спільного капіталу і продовження роду сприймала за честь. Я дотримувалась протилежних поглядів, але кому ці погляди взагалі були потрібні?

Раптом важкі двері відчинились і на порозі спальні виник він… Високий, статний, з великими чорними очима, які одразу знайшли мене і вп’ялись вивчаючим поглядом. Я інстинктивно втиснула голову в плечі і відійшла на крок назад. Його вуста вигнулись у ледь помітній посмішці, ніби моя реакція здалась йому вкрай кумедною.

Озирнувшись на всі боки, Герман зачинив двері і неквапливою ходою попрямував до великого двоспального ліжка з оксамитовим зеленим балдахіном. Сівши, Герман знову подивився на мене, ніби оцінюючи. Я не ворушилась. Не могла. Фізично не виходило. Страх, ніби паралізував кожен мій нерв.

— Підійди-но сюди, — Герман поплескав долонею по своєму коліну. Я залишилась стояти на місці. — Підійди, не бійся мене, — він повільно зняв з себе краватку-метелика, кинув її на тумбочку, що стояла біля ліжка і розстібнув декілька ґудзиків на своїй білосніжній сорочці. — Підійди, — він звертався до мене так, ніби я була цуценям, яке геть не розуміло людської мови.

Іншого виходу у мене все одно не було, тому я невпевненою ходою підійшла ближче і зупинилась за декілька кроків від свого тепер вже законного чоловіка. Досі не вірилось, що він — мій чоловік, а я — його дружина.

— Чому ти вся тремтиш? — Герман узяв мене за руку, притягнув до себе і всадив на своє коліно.

Я навмисно уникала нашого зорового контакту, надаючи перевагу дивитися собі під ноги. Щоки раптом стали страшенно гарячими чи-то через збентеження, чи-то через страх. Ніколи раніше я не була настільки близькою з чоловіком.

— Аріно, — він якось дивно промовив моє ім’я і обережно торкнувся пальцями моїх локонів.

Через нескінчене напруження м’язи в усьому тілі почали сильно боліти.

— Невже ти мене боїшся? — Герман залишив у спокої моє волосся і провів теплою долонею вздовж моєї руки.

— Так, боюсь, — тихо відповіла я, насилу проковтнувши клубок у горлі.

— Не бійся мене, дівчинко, я тебе не ображу, — чоловік акуратно поцілував мене в плече і пересадив на ліжко. — Це не в моїх інтересах. І я зовсім по-іншому вихований, — він підвівся з ліжка, узяв пляшку з водою, що стояла на тумбочці і наповнив склянку. — Тримай, — Герман простягнув її мені. — Сьогодні я тебе не торкнуся, бо ти дуже налякана, але більше поблажок не чекай. Краще позбудься надуманих страхів і скоріш звикни до свого нового життя.

Герман забрав свого метелика і вийшов зі спальні. Я ковтнула трохи води, щоб змочити горло. На серці одразу стало спокійніше, коли мене залишили саму.

Осушивши склянку, я повернула її на місце і почала лихоманливо розстібувати ґудзики на своїй підвінечній сукні. Вони були розташовані на спині, та ще і такі дрібні, що довелось витратити купу часу, щоб нарешті позбутися вбрання. Мені було огидно все, що так чи інше стосувалось мого весілля. Навіть нещасні шпильки-перлини викликали в мене почуття ненависті і нудоти.

Залишивши сукню на стільці, я закуталась у шовковий халат, що так передбачувано підготувала покоївка і вмостилась на ліжку. Тіло вимагало відпочинку після такого насиченого дня, а ось розум продовжував безперестанку формувати різноманітні яскраві картини мого подальшого подружнього життя. Це було просто жахливо!

Так, Герман вродливий чоловік і будь-яка розумна жінка хотіла б зараз опинитися на моєму місці. Але жодна врода не могла позбавити мене страху перед цим чоловіком. Для нього я була просто річчю, вдало придбаною декорацією до його давно вже сформованого успішного життя. Всі знали, що Герман справжній бабій. Ще б пак! З його можливостями він міг дозволити собі абсолютно все.

Він одружився зі мною лише через контракт і хорошу репутацію моєї родини, щоб довести всім, який Герман Зацепін чудовий стратег. Роль розмінної монети пригнічувала, але я намагалась позбутися цього почуття, вперто нагадуючи собі, що все зробила правильно.

Врешті-решт, коли за вікном вже з’явились перші передсвітанкові відблиски, мій змучений нескінченими роздумами розум все таки вирішив відпочити. Я буквально провалилась у сон, а коли прокинулась, побачила, що промені сонця вже наповнили теплим золотом простір світлої спальні.

Потягнувшись у ліжку, я підвелась з нього і підійшла до вікна, щоб помилуватися тією мальовничою картиною, що розкинулась навколо особняка Зацепіна. Сади, акуратні зелені галявини і маленьке блакитне озеро. Тут було гарно, і можливо я б щиро полюбила це місце, але за інших обставин: без вимушеного весілля і відсутності почуттів до людини, яка тепер була моїм законним чоловіком.

Несподівано за дверима почувся дивний глухий шум. Я насторожилась, побоюючись, що зараз сюди прийде Герман і почне наполягати на закріпленні нашого шлюбу у ліжку. Шум затих і почувся чийсь грайливий дзвінкий жіночий сміх. Я навшпиньках підійшла до дверей і обережно прочинила їх. Те, що я побачила, шокувало мене. Жінка з розпущеним світлим волоссям тримала у руках келих і вульгарно цілувала Германа, який притулився до стіни в коридорі. Схоже, мій чоловік вирішив по-своєму відсвяткувати своє одруження.

Тихо зачинивши двері, я повернулась у ліжко. Почуття огиди через побачене неприємно закололо під шкірою. І чому всіма своїми вульгарними справами неможна знайтися там, де цього ніхто не побачить? В голові не вкладалось те, що за таких обставин пройде все моє життя. І заради чого? Заради того, щоб утримати становище родини у стабільності? Чи варта було цього моя жертва? Мені слід було вірити, що так — варта.

Пізніше до мене в спальню зайшла покоївка, щоб запросити на сніданок, який вже приготували. Я прийняла душ, переодягнулась в одну з численних піжам, які я перевезла сюди зі свого рідного будинку і спустилась до столу.

Особняк Германа був настільки великим, що в ньому легко можна загубитися. Наскільки мені відомо, раніше в мого чоловіка була велика родина, але потім померли його батьки, а брат і сестра поїхали вже зі своїми родинами жити в інші міста. Тепер стільки вільного простору для однієї людини здавалось занадто зайвою розкішшю.

На щастя, ще вчора під час святкового вечора я трохи навчилась орієнтуватися у цьому особняку, тому дісталась до їдальні без зайвих пригод. Герман вже снідав і паралельно щось читав у своєму планшеті. Нічого у зовнішності мого чоловіка тепер не вказувало на те, що ще годину тому він насолоджувався обіймами якоїсь блондинки. Ідеально випрасувана біла сорочка, причесане волосся, поголене підборіддя. Йому варто було віддати належне, на свої майже сорок ця людина помітно не виглядала. Років тридцять п’ять, не більше.

Я тихенько сіла за стіл. Їсти хотілось просто неймовірно, вчора я навіть шматочка до рота не взяла, настільки сильно боялась і хвилювалась через дурнувате весілля. А тепер начебто і хвилюватися вже не мало сенсу, але я все одно відчувала певну знервованість.

— Доброго ранку, — раптом промовив Герман, заблокувавши екран на своєму планшеті.

— Доброго, — я трохи присунулась ближче до столу.

— Як спалося?

— Дякую, добре, — я опустила погляд в тарілку і відчула себе дитиною, як в чомусь завинила. Хоча це була неправда.

— Їж, поки все не охолонуло, — Герман не наказував мені, але я все одно відчувала себе незатишно поруч із ним. — Не соромся, тепер це і твій будинок також. До того ж ти вчора зовсім нічого не з’їла.

Треба ж такому, помітив.

— Гаразд, — я потягнулась до тарілки з грінками і взяла собі один шматочок.

— Хочу тобі вручити один скромний подарунок. Тепер, коли ти стала моєю дружиною, я не бачу жодної вагомої причини, щоб не тішити тебе, — Герман підвівся зі свого місця і зупинився за моєю спиною.

Я інстинктивно вся напружилась, ніби очікувала на якесь покарання чи біль. Але замість цього через декілька секунд я відчула на своїй шиї важкість прохолодного металу. Подивившись униз, я помітила золоте кольє, прикрашене дорогоцінними каміннями.

— Сьогодні ми відвідаємо один захід, і я хочу, щоб тебе на ньому гідно оцінили, — заявив Герман і повернувся на своє місце.

Відчуття того, що я була всього лише товаром чи аксесуаром знову нагадало про себе, через що на очах з’явились сльози.

Але я швидко з ними впоралась. Врешті-решт, все не так вже і погано. Герман ставився до мене з розумінням. Можливо, мені все ж таки вдасться із часом покохати його?

— А що за захід? — тихо спитала я, відчувши болючу важкість подарунку. Хотілось його негайно зняти. Не потрібно мені ані золото, ані діаманти, але я не наважилась. Злякалась.

— Автоперегони, — коротко відповів Герман. — Я зробив вагому ставку на одного перспективного молодого гонщика. Сподіваюсь, що він мене не розчарує. До того ж цей вид спорту подобається моїм партнерами, і нема нічого кращого, аніж об’єднати одразу справи з відпочинком.

— Зрозуміло, — я знову опустила погляд у свою тарілку.

— Їж, Аріно, — тепер в голосі Германа чітко почулись нотки наказу. — Нам вже незабаром треба виїжджати.

Я слухняно почала снідати, незважаючи на те що апетит остаточно зник. Мовчання неприємно тиснуло на плечі, і я вирішила спробувати заговорити зі своїм чоловіком. Якщо я дізнаюсь його ближче, можливо, припиню його боятися? Врешті-решт, частіш за все нас лякає саме невідомість.

— А як звуть цього перспективного гонщика, на якого була зроблена ставка?

— Олександр Ломов. Молода зірка. Їж швидше, — Герман підвівся зі свого місця, щоб піти. — Вдягни щось яскраве і жіночне, потіш мене і моїх колег, — Зацепін ледь відчутно торкнувся мого плеча, а в мене виникло таке відчуття, що мою шкіру обпекли розпеченим залізом.