Раді Вас бачити!

Розділ 5. Кинув

Він дивиться на мене важким поглядом, а потім відпускає своє волосся і зі зітханням стирає бруд з обличчя. У цьому жесті легко читається приреченість і те, що він чомусь змирився з фактом своєї стрижки. Дивно, я думала, що буде рвати й метати, я б саме так і зробила, якби моє волосся хтось обрізав. Хоча він же чоловік, вони зазвичай про волосся не хвилюються. Але все ж, якщо подумати, у всіх сіреньких, яких я бачила, було довге й доглянуте волосся. Може, у них там якийсь фетиш на цей рахунок? Гаразд, ставимо монстру плюсик, пережив втрату досить спокійно.

- Де мій меч? - запитує, озирнувшись навколо.

- Вони його забрали, - повідомляю очевидне, з підозрою поглядаючи на монстра з-під вій.

А чого це він мене вбити не намагається? Нас же й спіймали, коли він вирішив звести зі мною рахунки. Тепер же він заспокоївся, навіть не погрожує. Щось тут не так, але поки не зрозумію, що конкретно. Монстр повернувся в мій бік, проходиться по мені поглядом, від якого свербить обличчя.

- Хто наказав тобі вбити мене? - запитує спокійно, з майстерністю приховуючи свій інтерес.

- Наказав? - роблю великі очі. - Про що це ти?

Невинно кліпаю очима, поки він свердлить мене поглядом, але даремно: у дурника я граю дуже добре.

- Ти сказала, що в тебе не було вибору, - злегка нахиляє голову, немов вивчає мене.

- Ну так, не було, - не заперечую з дурним виглядом, байдуже знизуючи плечима.

Монстр примружився, зовсім скоро йому набридне витягувати в мене інформацію по крупицях, і ось тоді явно в хід піде залякування. Пам'ятається, він погрожував пальці відрізати, але тут-то цього не зможе зробити.

- Я втрачаю терпіння, - робить до мене крок, ніби гіпнотизуючи своїми чорними очима.

Посміхаюся і зовсім по-свійськи ляскаю його по плечу.

- Та ти розслабся і наберися цього самого терпіння, - нахабно посміхаюся, поки він скидає мою руку з плеча. - Нам тут ще незрозуміло скільки сидіти.

Він заплющує очі на мить і розправляє плечі, що, з огляду на те, як він близько, можна розцінювати як загрозу. Бочком рухаюся в кут, щоб обійти його, але він не дає, просто сперся долонею об стіну біля моєї голови.

- Хто наказав тобі вбити мене, Му Ре? - із натиском вимовляє те ім'я, що дав мені.

Мовчу, вперто піднявши підборіддя. Між іншим, я втомилася! Тягала дівчину на спині півдня, а спроба його вбивства ще витріпала купу нервів. Мені б відлежатися і поїсти, а він не дає ні одного, ні другого. Чого тобі, чорт би тебе забрав, непритомним і далі не полежати?

- Сама б до такого ти не додумалася, - додає він зі поблажливою посмішкою, і в мене від обурення відкривається рот.

Він немов цього чекав, схопив мене за підборіддя і великим пальцем пройшовся по моїй нижній губі. Я б могла збрехати, що мені було боляче, все-таки губи пересохли, і дуже хочеться пити, але це не так. Якийсь розпусний підтекст у цьому його русі, тож у мене виривається стогін, коли він повторює. Це він так мене спокушає, чи що? Новий вид погроз? Щось він мене не лякає, хоча... Підношу свою руку до рота, смачно плюю на неї й витираю нею бруд з обличчя монстра. Ну як витираю? Розмазую той, що є, так щоб він більше був помітний.

- Ви щось забруднилися, пане головнокомандувачу, - не приховую знущальну посмішку. - У вас тут брудно.

Стерла бруд на його обличчі, якщо вже мені це дозволили, і мило посміхнулася, скинувши його руку зі свого обличчя. Прослизнула під його рукою, користуючись тим, що він ні з того ні з сього застиг. Шкода, що ми в такому вузькому просторі, ухилятися вічно і відмовчуватися не вийде. Знаходжу собі опору біля протилежної стінки та пильно дивлюся, як монстр прибирає руку від стіни, обертається до мене обличчям і пильно дивиться на мене у відповідь. Можливо, у мене параноя, але коли в нього такий вигляд, виникає таке відчуття, що він щось задумав.

- Може, ти б краще подумав, як нам звідси вибратися? - пропоную, розводячи руками. - В'язниці, в які я потрапляю через тебе, дедалі гірші й гірші за якістю.

- В'язниця і не повинна бути зручною, - байдуже видає він, чим ще більше мене бісить.

- Згадай про це, коли мені або тобі захочеться в туалет, - похмуро дивлюся собі під ноги, говорити про цю обставину соромно.

- Ти б не потрапляла до в'язниць, якби весь час не створювала собі проблеми, - повчально заявляє він, тож не втримуюся від закочування очей і приреченого зітхання.

- Я? - від його нахабства забуваю про дистанцію й обурено наступаю на нього. - Ці руді, вони ж ваші вороги, Ху Ря твого...

- Гу Ре, - поправляє він мене на автоматі.

- Та плювати! - обурено тикаю пальцем у його груди. - Сюди я потрапила через тебе! Хоча й гадки не маю, де ми, чорт би тебе забрав, знаходимося! Так що ти зобов’язаний нас витягнути з цієї халепи!

- Упевнена? - скептично і занадто впевнено в собі підіймає одну брову.

Згадую, як двічі примудрилася врятувати йому життя, про що тепер дуже шкодую. От би йому голову одразу відтяв той рудий велетень!

- Ще і як! - сміливо розправляю плечі, не сумніваючись у своїй правоті ні краплі.

Він усміхається, так що завмираю, відчуваючи щось дивне й тепле в грудях. Обходить мене і береться однією рукою за кам'яну решітку.

- Ти не зможеш її зрушити, - кажу так само впевнено з легкою посмішкою.

Він усміхається дедалі іронічніше, а потім зрушує решітку, виходить назовні й засуває її назад, ледве не перед самим моїм носом. У мене від шоку навіть не знайшлося що сказати, а таке буває дуже рідко.

- Це в'язниця Рі Да Рі, але не для Гу Ре, - каже він так, немов у цьому весь сенс, хоча я нічого не розумію.

- Ти що знущаєшся? - хапаюся за ґрати. - Випусти мене!

- Не випущу, - спокійно відповідає він, дивлячись на мене як на тварину в цирку. - Принаймні, поки ти мені не розкажеш правду.

- Яку ще правду?! - кричу, штовхнувши ногою ґрати, але ті не піддалися. - Випусти, чорт тебе забирай!

Як він узагалі це зробив однією рукою? І якщо він на таке здатен, то чому велетні кинули його сюди разом зі мною? Вони що теж не знали, чи що? Він усміхається, у чорних очах горять іскорки, а в мене остаточно здають нерви. Хіба я рятувала його для того, щоб він так зі мною чинив?! Лаю його з усім своїм багатим на цю справу лексиконом. Я б могла обносити його годинами, із задоволенням і віддачею, але він заткнув мій рот своїми губами, схопивши через ґрати за шию і притиснувши обличчям до неї. Здається, я забула, як дихати, по всьому тілу пройшлися мурашки, а потім він відпустив мене так само несподівано, як і схопив.

- У тебе там брудно, - коментує він свою поведінку із задоволеною усмішкою.

У мене від обурення відчинився й закрився рот, а потім я знову дбайливо вкрила його лайкою, але забула перед цим відійти від решітки. Знову схопив і поцілував. Третього разу я зі зрадницьки тремтячими колінами відстрибнула назад до стінки, звідки він точно не дістане. У його очах наче горять іскорки, але тільки мить після другого поцілунку.

- Мабуть, я піду, захочеш сказати правду і вийти звідси - клич.

Він так само іронічно посміхнувся, а потім повернувся і пішов. Він, справді, зібрався просто піти та кинути мене тут одну?!

- Гей, стій! - кричу в паніці й від злості. - Випусти мене!

- Хто тобі наказав убити мене, скажеш? - зупиняється, але навіть не обертається.

Мовчу, бо не можу йому сказати. Якщо я скажу про Фереру, то монстр спробує до нього дістатися, а в того все ще мої сестри. Можливо, він навіть думає, що ми обидва померли, і не чіпав їх.

- Я так і думав, посидь тоді, подумай, - байдуже реагує на моє мовчання. - В'язниця йде тобі на користь.

- Чого?! - виривається в мене обурений вигук.

Адже він і справді йде, кидає мене у велетнів. Робить те, що я намагалася зробити сама, але куди з більшим успіхом.

- МОНСТР!!! - кричу з відчаєм і обуренням, коли він виходить за двері.