Раді Вас бачити!

Непомітно якось так минув рік. Нажаль, той безсмертний так не з’явився. Радує, що Шарлотта хоч зрідка пише. В неї все добре. Я питала як там Нес, бо мені він чомусь не пише, Шарлотта промовчала. Сподіваюсь з ним все добре.

Є ще добра новина – тепер мене беруть на завдання. От сьогодні ми з Килиною на полюванні в нічному клубі. От хто знав що тепер буду зависати в модних клубах цілими ночами, ще гарно вбрана! Та тільки ми не розважатись прийшли.

– Ти чого? – спитала Килина, коли ми підійшли до барної стійкі.

– Та якось я це все по іншому уявляла...– зізналася я, відчуваючи трошки сором’язливість за занадто яскравий та відкритий вид.

– А ти думала, ми попремося в воєнній формі у нічний клуб? От ти смішна! В броніках та касках ми лише в рідкісні моменти виходимо на полювання. А так зазвичай ми не виділяємося зі звичайних людей. Чи одягаємося згідно дрескоду місця для полювання, як зараз одягаємось. Ба більше, чим яскравіша сукня на тобі і глибший виріз, то більше шансів що на нас клюнуть, – пояснила Килина та ігриво підмогнула.

– Йой, я на побачення з Марко таких відкритих суконь не вдягала, а тут на полювання...– бурчала я.

Килина тепло посміхалася з моєї буркотливості старої баби, вона замовила нам напої, звісно безалкогольні. Ще ми перевірили свої келихи, занурив ніготь – на ньому був спеціальний гель індикатор, якщо зміниться колір, то в напої щось заборонене. Навіть є таблиця кольорів які підкажуть що саме: психотропне, просто наркотики чи інше.

– І довго нам тут сидіти? – питалася я.

– Скільки треба буде...хоча...та ти фартова. Нам пощастило. Увага! Він йде! – попередила Килина, ледь помітно підібравшись.

– Йой, а що робити мені? – занервувала я.

– Просто страхуй мене. А так я сама все зроблю. Ти просто дивись як робиться та запам’ятовуй. Твоя задача зараз як найскоріше набратися досвіду, – пояснила Килина.

– Які гарні дівчата, але чогось самотні! Вас пригостити? – підійшов до нас гарний хлопець і привітно посміхався ідеально білими зубами.

– Та то ми просто чекали на такого ошатного хлопця, – звабливо посміхнулась Килина, стріляючи очима в залицяльника.

Я ж мовчу та посміхаюсь, але виходить натягнуто, аж куточки рота болять від натуги. А серце починає калатати, долоні спітніли.

Хлопець нас пригостив випивкою. Я непомітно занурила ніготь в напій. Йой, відбулася зміна кольору. Я непомітно для кавалера зробила знак Килині, вона ще звабливіше посміхнулась.

Тож тепер ми робили вид що п’ємо, а після нас накриває.

А кавалер все сипле компліменти, намагається зачарувати нас своїм шармом.

– Йой, щось мені задушно, треба вийти на двір подихати свіжим повітрям, – вперше подала я голос, але намагалась розтягувати фрази та йти хитаючись, нажаль голос все одно нервово дзвенів.

– Так це гарна думка, а то тут так спекотно, – погодився наш кавалер.

Яка дбайливість!

Ми вийшли на задній двір, через запасний вихід, чомусь нам ніхто не перешкодив. Мабуть, охорона тут теж в ділі.

Ми вийшли на подвір’я я робила вигляд, що колупаюся в сумочці. А кавалер вирішив спочатку приділити увагу Килині, почав її мацати та цілувати в губи. Йой, дякую, що я тільки підстраховщиця, а не наживка.

Бо терпіти не можу, коли мене хоча б просто торкаються незнайомі чоловіки, не те що лізуть цілуватися.

Килина, мабуть, вже дійсно професіонал – вона ніяк не виказала справжніх емоцій, навіть відповіла на поцілунок кавалера, обійняла його за шию. А сама тишком витягнула з браслета сяючу нитку, спритно обплела шию хлопця і перш ніж він щось зрозумів натягнула, та аж задзвеніла. Вчувся характерний звук відокремленої голови від тіла і як бризне кров! Йой! Все якраз на мене ляпнуло. Яка бридота!

– Гей, я тепер вся у крові! Дякую! – обурилась я, отряхуючись.

– От халепа! Пробач! Я все забуваю, що в тебе поки реакція з запізненням. Ти наступного разу, як тільки я достаю ловця, відхоть подалі, – вибачилась Килина, відпустив кінець своєї зброї і вона знов повернулась в браслет, який нічим не відрізнявся від звичайної прикраси.

Я нервово проковтнула ком застрявший в горлі. Намагалась не дивитися на труп.

– А ми не помилилася, це точно він? – почала сумніватися, що ми вбили саме нечисть, а не людину.

Килина спокійно підняла голову і показала мені, обережно відтягнув верхню губу, а там уже прорізалися гострі ікла.

– Йой…а чого він не розсипався прахом? – здивувалась я.

Килина закотила очі.

– Ой, леле, ти б менше фільмів дивилася, а більше лекції слухала. В реальності вампіри не перетворююся на порох. Якщо його не спалили чи не осипати фосфором, або не викинути під сонце. Тоді так, буде тобі купка попелу. А так...хоча, якби вони дійсно перетворювалися на попіл це дуже нам спростило життя. І не потрібна була група зачистки, – пояснила Килина, мені як молодшій наївній сестрі.

Я почала червоніти, бо було соромно нести таку дурню.

– Я якраз вловила підходящий момент, від ще не перетворився в справжню форму. І тобі, як новачку, рекомендую, не чекати поки вони перетворяться. Якщо ти стикнешся з безсмертним в істинній формі, не вистроїш, тоді вони найсильніші, а от в проміжному стані, як зараз уразливі. Тоді бий! – повчала Килина.

– Зрозуміло, – кивнула я, – Просто так дивно…одне діло, коли я борюся з монстрами, тоді мені їх не шкода. А от у людській подобі їх мені важко вбивати…хоч вони мене не пошкодують, – зізналася я.

– От ти правильно говориш. Ти їх шкодуєш, а вони тебе не пошкодують – ти їх їжа, а їжу не шкода. Але то пройде. В новачків завжди так. Ми називаємо це когнітивний дисонанс. Коли молодий мисливець ще мислить як звичайна людина, а не досвідчений мисливець, – пояснила Килина.

– А як ти зрозуміла що перед тобою вампір, він як звичайна людина, – перепитала я.

– Це ти теж зможеш з досвідом робити легко. Саме цікаве що чим старше вампір тим досконаліше він маскується під людину, а ті що стали недавно безсмертними, навпаки, погано імітують людей, – з посмішкою сказала Килина.

– Тю, а хіба не повинно бути навпаки, типу ж молодий вампір ще пам’ятає як воно бути людиною, а старий вже ні, – відповіла я, витираючись вологими серветками.

– А от так, дивина та й годі. Але є пояснення, молоді безсмертні занадто нетерплячі та імпульсивні, вони як бачать жертву, то їм мізки зносить. А древні вампіри чи аристократи, ті більш краще контролююсь спрагу крові, – знизала плечима Килина.

– Зрозуміло… – відповіла я.

– Та ось тобі мої ознаки що перед тобою вампір: по перше він буде частіше за людину дивитися тобі в очі. Буде намагатися тебе торкнутися. Вони аж занадто милі. А ще, якщо сфотографувати такого зі спалахом, то його очі наче світяться. Вони не завжди бліді, бо знають що таке бібікреми та все подібне, що зробить шкіру більш «людською». Очі в них теж сховані під лінзами, тож ти так просто не побачиш червоний колір. Ікла ти вже побачиш в самий останній момент, коли буде занадто пізно і тебе вже фактично зжерли, – доповнила свою лекцію Килина.

Я зробила кивок головою, в знак що зрозуміла сказане.

– А ще бачиш...– і вона знов задерла губу вампіру і показала на десну, що була червоного кольору, – Це почервоніння вказує на те що ми впоювали новоперетвореного. У древніх немає такого.

– Ого, скільки дрібних деталей! – здивувалася я, мої брови поповзли вверх.

Ото дивина, якщо не знаєш на що звертати увагу і не здогадаєшся що перед тобою не людина.

А от під’їхав джип з темними вікнами. То приїхав Остап та старший брат Килини. Коли не було мене – вона з ним у парі працювала. Двері привітно відчинилися та ми сіли в салон. Скоро значить, приїде група зачистки.

– Ну що, сестрице, надерла собі трофейчиків? – по-дружньому підколов сестру Богдан, він сидів на пасажирському сидінні з переду, а Остап був за кермом.

– Да іди ти! Це був лише новоперетворений, от вже гордість! От якби то був дійсно зрілий вампір, я би затрофеїла його ікла. А це ганьба, а не здобич, – буркнула Килина, схрестив руки на груді.

– Бачу і тобі було весело. Що вперше таке з тобою трапилося? – звернувся до мене Остап, дивлячись у дзеркало заднього виду на моє замурзане обличчя.

Я хоч витирала, але все не витерла.

– Йой, так! Яка виявилася в нас брудна робота!– звела я все в гумор.

– Нічого ще до всього звикнеш! – підбадьорливо сказав Остап.

– Наступний рівень, вже на собі не звертати уваги на внутроші монстрів! – підбадьорив мене по своєму Богдан і всміхнувся.

– Там виявляється бармен в ділі, бо поки не було вампіра нам нічого в напої не підсипали, а коли з’явився, то напої стали з сюрпризом, – відрапортувала Килина.

– Що ж перевіримо. Але навіщо вампіру такі хитрощі, якщо вони від своєї природи, можуть зачарувати? – перепитав Остап.

– Цей, мабуть був перетворений таким же перетвореним та ще дуже слабкої крові. Виводяться вони вже. Дрібніють,– відповідає Килина, знизав плечима.

– Але чого такому слабаку дозволили полювати в центрі міста в самому популярному клубі? Чого більш сильні не вижили? – здивувався Богдан.

– О це цікаве питання. Нічого, розберемося, – відповів Остап.

І ми поїхали. Але в дорозі в нас з’явився новий виклик. Остап не хотів нас брати, але висадити вже не встигав.

Ми приїхали до високого будинку. Елітна новобудова в центрі міста, де селяться самі поважні люди. Ми вийшли з машини та ввійшли всередину.

Прийшли в пент хаус.

– Так сподіваюся всі пам’ятають, що без рукавичок нічого не чіпаємо, та і взагалі нічого не чіпаємо, бо потім ще поліція повинна все роздивитися, чисто для протоколу,– нагадував Остап, уважно роздивляючись все навкруги.

Ми мовчки закивали.

Я теж огляділась звичайна модно облаштована квартира.

– Жертва дівчина двадцять три роки, знайшла її мати, що зненацька вирішила перевірити як там донька, бо та не відповідала довго на дзвінки, – розповідав Остап після напруженого мовчання.

– Я так розумію, жертва жила сама, раз мати була далеко? – перепитала Килина.

– Так.

Я нічого не казала, лише уважно слухала та робила висновки.

І от що помітила...а нічого дивного, в квартирі чисто, речей не багато, але вони всі на місті, немає слідів бійки.

– Мені поспілкуватися з матір’ю жертви? – перепитала Килина.

– Боюсь, зараз це не можливо, бо ту увезла швидка, коли вона побачила що сталося з її донькою, – похмуро відповів Остап.

Килина з братом здивовано переглянулись. Я нервово проковтнула ком застряглий в горлі. Щось мені вже все це не подобається.

– І ви дивіться, але не довго. Алісо, ти сто разів подумай, ніж дивитися. Бо ти ще новенька, не звикла до того...– попередив Остап.

– Я вже якось бачила спотворене тіло людини. Коли працювала кур’єром, ваші люди тоді теж приїзжали. Тож мені не звикати, – відповіла я.

– Як знаєш. Моє діло просто попередити,– сказав Остап.

– Дякую за турботу, – проговорила я.

Насправді, я дуже вагалася чи дивитися на це. Але вже ж треба звикати до всього, якщо хочу стати справжнім мисливцем. Я набрала якомога більше повітря в легені і переступила поріг ванної кімнати, якраз там знаходилося тіло.

З хвилину я тупо кліпаючи дивилася на це. Мозок заціпило і я не змогла зрозуміти що то я бачу людину, точніше колись це було людиною, а зараз це шмат вареного м’яса. Інакше я не можу це описати.

І тут я відчула як до горла підступає нудота, добре що неподалік був унітаз – він як раз знадобився.

Килина з братом з розумінням подивилася на мене. Килина навіть підбадьорюючи мене похлопала по спині та подала воду в пляшці.

– Може ти сядеш? – спитав Богдан.

– Та ні, все добре, просто тоді я із-за темряви, що панувала в домі, добре не розгледіла тіло. А зараз під світлом світлодіодних ламп…– проговорила я, відпиваючи води, та виполіскуючи рот, сплющуючи в унітаз.

– Так, ти влучно сказала. Обидва випадки схожі. Я вперше такий характер пошкоджень на жертві бачив лише раз… тоді. Потім були лише роздерте горло чи повністю випита кров, – проговорив похмуро Остап, на обличчі якого взагалі не було якихось емоцій.

Він навіть не збліднів. Його голос лунав буденним, наче він говорив про щось чергове, звичайне. О це в нього витримка! Одразу видно професіонала. Мені би так. Поки що до цього далеко. Остап мабуть, як медик чи поліцейський, або пожежник – тим теж доводиться бачити всяке що трапляється з людським тілом. Тож мисливець теж приречений бачити таке.

Я підійшла до раковини, щоб умитися, і бачу на білому фаянсі сліди наче від кислоти. Навіть злив проплавило.

– Народ, тут якась фігня з умивальником, – невпевнено позвала я всіх.

– Що там? – перепитав Остап і підійшов до мене, зазирнув над головою. Бо він мене на дві голови вищий.

– Тут якесь проплавлення…– я тикнула пальцем на свою знахідку.

– Може прибиральниця чи сама господиня квартири перестаралася з чисткою труб, залив мимо чистящий засіб? – розмірковував в голос Остап.

– Так, може, але вже сто років чистящі засоби на основі кислот заборонені…– відповіла Килина.

– Ну може, господиня десь дістала старючий заборонений засіб? – припустив Богдан.

– Так то так. Але ж ти сам бачиш дівчину, наче в кислоті викупали. Як першу жертву, судмедекспертиза підтвердила по першій справі, що тіло зазнало впливу кислоти, – відповів Остап, задумливо дивлячись на ці дивні сліди.

– Так, але жертва лежить на підлозі, – сказала Килина, вона підійшла до ванни в формі мушлі і прискіпливо її всю обдивився. – Ні, тут слідів кислот нема.

– Ну може застелили ванну, втопили в кислоті, щоб сховати докази, а потім покриття зняли? – висунув припущення Богдан.

– Ага, а труп поклали на підлогу? От нащо? Щоб зайвий раз знов якийсь доказ залишити? Чого не залити в ванній? – не погодилася Килина.

– Ну якраз логічно, труп переклали на підлогу, щоб забрати покриття, на якому все робилося, – додав Богдан, схрестив руки на груді.

– Так, але чого труп такий ціліхонький, а не розвалився в процесі пересування з місяця на місце? Бо сам бачиш його стан, торкнись кінцівкок чи голови – самі відваляться, а тут все в купі,– не погодилася Килина, нахмуривши брови.

– Що ж, Килина, бери мазок з раковини, оглядаймось і не хай бідолашну забирають. Побачимо що наші мозговити скажуть. Але ясно одне – це дуже заплутане діло, – підсумував Остап.

– Мені здається то не останній мрець…здається той таємничий маніяк повернувся, – нарешті озвалася я.

На мене всі подивилися з подивом. Я знітилася під їх прискіпливими поглядами.

– Ну як? Все як рік назад. Спочатку була та бідолашна в приватному будинку. Потім агресивна фанатка, а потім…моя співробітниця з кур’єрської фірми. А от чи пов’язана смерть моєї бабці з цими вбивствами я поки що не зрозуміла, – відповіла я, почав червоніти від такої уваги.

– Алісо, ти дійсно розумна дівчина. Але навіть наші мозковиті не можуть з точністю сказати, що ці всі вбивства пов’язані чи ні. Бо почерк дуже відрізняється. А з твоєю бабцею взагалі темна справа, – сказав Остап.

– Так, не все так просто, як тобі здається, – підтвердила Килина.

– А здається так. Воно спочатку нападає і вбиває неконтрольовано, наче керується спрагою до крові чи голоду. А вже коли насититься, то вже вбиває більш акуратно. Я тільки не розумію, як воно потрапляє до зачинених приміщень, – сказала я, знизав плечима та потираючи нервово руку.

– Типу вампіра після сплячки? Ті теж коли прокидаються вперше за сто років чи більше, атакують все без розбору, і жадібно випивають до єдиної краплини, – почала розмірковувати в голос Килина.

– Так, але тут явно перебірливість була. Чогось саме цю дівчину вбили, навіть зачинену під сигналізацією квартиру вдерся, а не десь на вулиці. Ні, цей вбивця все робив з розумом, як і обирав жертву, – не погодився Остап.

Мені стало лячно від можливостей цього невідомого маніяка.