Раді Вас бачити!

Я промаялася без сну кілька годин і врешті-решт потягнулася за телефоном. Пальці до побіління стискали слухавку, поки я рахувала гудки. Цікаво, який у нього голос спросоння? Виявився більш низьким і хриплуватим. – Хто це, вашу мати? Напевно, він не потрудився навіть розліпити очі. – Вгадай. – Наташ, що сталося? – прокинувся хлопець. – Котра година? – Друга. Мені потрібна твоя допомога. – Зараз?! – Ні, завтра. – Дякую, що почекала до ранку. – Я просто не змогла би заснути. Ти зможеш прийти завтра після занять до іподрому? – Після тренування. Підсадити тебе у сідло? – я почула, як він всміхнувся. – Приблизно так. Якщо він мені відмовить, я не гаючи часу переб’ю сором новими враженнями. – Не кажи нікому про це, - додала я. – Бо моїй дівчині це не сподобається? – Дуже. – Сподіваюся, ти тепер заснеш, а я – навряд. – Вибач. – Чому я? Тому що ти дивишся на мене, обіймаючи її. – Завтра все дізнаєшся. Солодких снів. – І тобі. *** Тренування баскетбольної команди тривало півтори години, за цей час я підготувалася до спілкування з конями: перевдягнулася у зручний одяг, запаслася яблуками. Я записалася на урок незалежно від відповіді хлопця, тому що перебувала у найсильнішому стресі. Мені було необхідно обійняти добру істоту, яка не засудить мене. Звичайно, батько забороняв нам заводити собак. Якщо я потоваришую з конем, то буду приходити сюди регулярно. Я чекала на Сашка біля входу, і він прийшов вчасно. Білява шевелюра зачесана набік, у вусі срібне колечко, сіро-блакитні очі вивчають мене. Сашко мовчить. Він значно вище за мене, бо я хоч і волейболістка, але не дотягую до ста шістдесяти п’яти сантиметрів. Мені доводиться задирати голову. Моє серце гупає так, що він може почути. Так ніяково, що хочеться попросити, щоб допоміг мені забратися у сідло, а потім я згадую Крейна. – Я хочу переспати з тобою, - нарешті промовляю я. Він примружується і мовчить. Оглядається. Ця історія цілком схожа на перевірку, яку іноді дівчата влаштовують своїм хлопцям. А зі мною сталося дещо дивне: подумки я благала його відмовитись. Якщо він погодиться, я перестану його поважати. Не зможу полюбити, не стану йому другом. Ми будемо приречені з самого початку. Через мить я знов згадала перекошене обличчя мого ворога. Я розривалася і не знала, як буде краще. – Ти сказала, тобі потрібна допомога. – Так і є. – Ти не могла вибрати іншого хлопця, у якого, наприклад, немає дівчини? – Зі всіма іншими я вже переспала! – випалила я і побігла до входу на територію іподрому. Мені було страх як соромно. Він спіймав мене біля дверей. – Для чого тобі це? – Я просто хочу тебе. Як і ти мене! – вигукнула я. Думала, він назве мене самовпевненою. – До біса хочу, - видихнув він. Я повернулася до нього і запустила обидві руки йому у волосся, притягуючи ближче до себе, а він обійняв мене за талію. Ми торкалися обличчями і видихали одне одному у губи. – Ти згоден? – Ти же не… – М? – Не… закохана в мене? – Ні, ні. Нічого такого. – Тоді… не можу відмовити тобі… і собі. Ми домовилися, що він приїде завтра до мене. Здивувався, що кличу прямо додому, але я сказала, щоб не переймався: нікому не буде до цього діла. А потім пішла до славного коника Дзвіночка, світло-рудого з білою гривою і хвостом, і цілих пів урока у мене пішло на те, щоб обіймати його сумну мордашку, беззвучно ковтаючи сльози, і тріпати стрижену гриву. Він втикався носом у моє плече і іноді у мокру щоку. Мені дозволили пригостити його яблуками і, схоже, з розумінням поставились до моєї «конетерапії». Дзвіночок прийняв мене, був спокійним і слухняним, ми пересувалися лише кроком і трохи пришвидшилися наприкінці. Я записалася на прогулянки із Дзвіночком на два місяці уперед. Тепер я заробляю і можу собі дозволити. *** Мені подобалося працювати з Софією. Вона не занурювала мене з головою в омут бухгалтерії, а поступово вводила у світ балансу, прибутків та збитків, податків і іншого. Щоб я не нервувала, перевіряла кожен мій звіт, але завжди все було у порядку. Я добре вміла концентруватися і зосереджуватися, тому мала надію, що згодом стану впевненою у собі. Софія вірила у мене більше, ніж я сама. Того дня у магазин з ательє завезли нову колекцію, і я затрималася, займаючись разом зі старшим продавцем встановленням цін і внесенням нових позицій у програму. Я обіцяла Сашку, що маякну йому, як звільнюся, але й не помітила, що час перевалив за шосту. Він набрав мене сам. – Я ще на роботі. Буду вільна хвилин за двадцять, - відрапортувала я. – Я взяв у батька машину. Куди під’їхати? Я подумала трішки і вирішила, що це дійсно зручніше, ніж повертатися на район автобусом, як я робила зазвичай, тому назвала адресу. Коли я вийшла, хлопець вже був на місті. По дорозі на парковку, щойно побачила його у світлі ліхтарів, я застигла. Йшла, йшла і зупинилася. Я збиралася зайнятися з ним сексом у себе в кімнаті, але не знала, що сказати і що робити просто зараз. Мені слід підійти до нього чи одразу прямувати до дверцят? Обійняти, як вчора, чи тримати емоційну дистанцію? Про що розмовляти у машині, поки стоїмо у пробках? Мабуть, нам не варто цілуватися – це зближує, це не менш особисте, ніж секс. Я зрушила з місця і повільно підходила до нього. Привітаюся і прошмигну на пасажирське сидіння – такий мій план. І в очі краще не дивитися. Це лише на один раз, тому не треба запам’ятовувати, як він дивиться на мене, коли ми… коли він… Сашко перехопив мене за рукав і потягнув на себе. Я опинилася в кільці його рук. Кілька секунд вивчав моє перелякане обличчя, а потім, коли я вже думала, що відпустить, схилився і поцілував у шию. Я застогнала, я навіть не очікувала, як це може бути запаморочливо і гостро. Сашко накрив мої губи своїми, і я затихла, прикривши очі і забувши про весь світ. Я, здається, у той момент втратила опору під ногами, але хлопець тримав мене міцно. Коли він перервав поцілунок, я ще деякий час приходила в себе. – У мене дзвенить у вухах. – Що скажеш на це? Він тут же втягнув у рот мою мочку і облизав язиком. Я знов голосно застогнала – ніяк не могла взяти під контроль свої реакції на його дії, і Сашко накинувся на мене, запустивши язик мені в рот. Він невдовзі сам відпустив мене, бо в мене не вийшло б. – Ти впевнена, що нам варто їхати до тебе? Ти стогнеш на всю вулицю від звичайного поцілунку. – У нашому будинку хороша звукоізоляція. Хіба що мій брат почує і прийде тебе вбивати. Не знаю, чому хлопець ніяк це не прокоментував, проте замислився. Потім озирнувся навколо і засміявся: – Не знаю, як тепер їхати. – Чому? – наївно спитала я. Він взяв мою руку і притиснув до свого паху – його, бідолашного, всього розпирало. – Якщо я буду торкатися його, гадаю, це не допоможе. – Точно, ти маєш рацію. – А в машині ти зможеш розстібнути джинси, щоб стало трохи легше. – Ага, щоб я кінчив від одного твого погляду? О Всесвіте, невже він так сильно хоче мене? – Нічого страшного, поки їдемо, він встигне відновитися. Сашко засміявся у весь голос. – Я і не знав, що ти така. – Яка? Але він тільки помотав головою. А потім я почула, як він проговорює слово «відновитися» і регоче. – Взагалі-то, знаєш, кучеряшко - почав він, коли ми всілися. – Один придурок, Гаврилюк Кирюша, - знайоме тобі це ім’я? – Та-ак, він з моєї школи. – А зараз він в моїй групі. Так він всім розповідає, що ти переспала зі всіма хлопцями у своїй паралелі, і не тільки. Ніколи не забуду, як Кирюша у десятому класі подарував мені букет із сушених бичків, а я не стрималася і розсміялася на весь ліцей. Потім, правда, бігала за ним, вибачалася і говорила, що це дуже мило, пропонувала з’їсти тих бичків разом. Він ніби відтанув і сказав: «ну не у ліцейському ж дворі». Тобто приносити рибу туди було гарною ідеєю? Але я запросила його до себе, і ми провели непоганий вечір, після якого розійшлися приятелями. Припускаю, він був моїм «першим», тому що саме після того випадку мій брат почав битися. Схоже, до малого дійшли чутки, які вже тоді Кирюша почав розпускати про мене, а слідом за ним і купа інших хлопців. Я відвернулася, щоб Сашко не помітив, як я стискаю зуби. Мені було так шкода Рому, хоча це він всім навалював, але іноді і йому діставалося. Скільки разів я бинтувала його руки, лікувала рани… Він жодного разу не сказав, що це через мене. «Дівчину, яка мені дорога, ображають». Потайки я витерла сльози. Якось навіть не задумалася, чи чекав Сашко на спростування, але більше він про це не заговорював. Раптом і я згадала, якою шпилькою можу його вколоти. – А я чула, що ти досі незайманий. Він спробував приховати смішок за покашлюванням. Тобто я не помилилася? Він їй вже зраджував? – Не знав, що така інформація може виплисти. – Не хвилюйся, я всьому тебе навчу, - похлопала я його по плечу, і ми розсміялися, захлинаючись, що довелося на хвилинку встати на «аварійку». Вбіса, ми могли би стати чудовими друзями, а замість цього їхали робити жахливу помилку і навіть не розглядали можливість все скасувати.