Раді Вас бачити!

Життя моє поступово налагоджувалося. Я втягнулася в роботу і присвячувала себе Вікторії з кожним днем все більше і більше, розвантажуючи Валю. Завела собі блокнот з коником і записувала туди все, що стосувалося моїх завдань, щоб не смикати по десять раз питаннями дівчину, яку і без мене роздирали гормони. Я вчилася сортувати кореспонденцію, визначати, що є найважливішим і терміновим, а що може зачекати, наприклад, повернення Вікторії зі зйомок у студії, бо їй подобалося контролювати процес і вносити корективи по ходу. Матеріалів – текстів, сценаріїв та різноманітних звітів – було так багато, що доводилося постійно перевіряти, що є вже у наявності, і доводити це до відома Вікторії, щоб запускати подальші виробничі процеси. Також слідкувати за розкладом нарад і планерок, тому що над однією програмою працювали разом кілька відділів, і вони постійно обговорювали численні робочі моменти. Ну і, звичайно, кава. Білоус пила стільки кави, що за два тижні я стала справжнім майстром приготування цього напою. – Коли вона сердита? – З корицею. – Коли задоволена? – Звичайний капучино без цукру. – Коли сумна? – З ваніллю. – Коли в неї відвідувачі? – Вона п’є зелений чай. Я сиділа на вже колишньому Валіному кріслі, а сама дівчина підійшла до мене і доторкнулася теплим стаканчиком до обох моїх плечей, а потім до голови. Валя урочисто промовила: – Тепер ти готова. – Я тепер кавовий лицар? – засміялася я і притиснула руку до грудей у вдячному за таке присвячення жесті. – Знаючи цю дорогоцінну інформацію, якою я щедро поділилася з тобою, ти впораєшся з цією роботою. Правильний напій робить з неї стерпну людину. І в мене дійсно все було добре. Навіть якщо Вікторію щось дратувало, вона ніколи не зривалася на мені. Навіть не потр***вала моїх особливих знань – просто проходячи повз, кидала: «кориця», і я знала, чого від мене хочуть. Все, на чому я була зосереджена, – це моя робота, тому швидко почала рулити в офісі, завела зі всіма більш-менш пристойні стосунки і була в курсі всіх справ (справ, а не пліток). У якості розваг мені вистачало в цілому походів у бар по п’ятницях та іноді посеред тижня. У компанії Жені, Тараса і Лева я почувалася своєю. Лев фліртував зі всіма підряд, але мене це не обходило. Мене веселило, коли вони з Женею йшли разом, а таке траплялося у двох випадках з трьох. Я здружилася з Тарасом, який від чистого серця опікав мене. Не пив у барі спеціально, щоб відвозити мене додому. Розбирався з нахабними хлопцями напідпитку, які лізли до мене. Пригощав мене кавою щоранку, через що я почала на вихідних пекти булочки або тістечка для нього. Які з'їдала, звісно, Женя. Лише б не почуватися невдячним стервом. Мені шалено подобалась його ніжна увага, але… ну не відчувала я, нічого не відчувала! Я сказала йому це майже відразу. Він просто посміхнувся і злегка стиснув мої передпліччя своїми великими долонями і продовжив дбати про мене. Непробивний! Якось у четвер покликав мене в кіно на прем’єру – він так чекав на той блокбастер, а компанії не було… - Як друзі? – спитала я. - Звичайно, Юль, - відмахнувся Тарас. *** Коли ми випурхнули з кінотеатру, була вже майже десята година. Деякі люди побігли у бік метро, а більшість попрямували на парковку, і ми з Тарасом не виключення. Вечір був по-зимньому морозним, а я так запарилась з роботою, що забувала дивитись прогноз погоди, і ось, будь ласка, – зуби відбивають африканський ритм від холоду. Треба зробити собі позначку: цікавитись погодою заради Вікторії, а заодно і сама буду в курсі, що не можна одягати капронові колготи і легеньке пальто, якщо наближається «хороший» мінус. Ще і машину залишили у дальньому кутку, біля самої дороги – о сьомій парковка була переповненою. І тут мій погляд вичепив парочку, яка неспішно крокувала по тротуару, тримаючись за руки. Дівчина була високою – я завжди звертала увагу на високих, це відбувалося само собою, бо раніше я постійно товаришувала з воле***лістками. Пара вийшла з темряви під світло ліхтаря, і я не повірила очам – це була та сама Аня Лисенко. У довгому бежевому пальті з пояском, а довге накручене світло-русяве волосся виглядало з-під акуратного чорного берета. Гарненька, мов лялечка, з усміхненим, сяючим личком. Я перевела погляд на того, хто робив її такою щасливою, і моя душа в черговий раз заціпеніла. Всередині все з тріском обірвалося і розламалося. Це був він. З нею. «Тебе це не стосується», - мала б подумати я. «Ти сама його відштовхнула, і це рішення було правильним». «Ти ідіотка і мазохистка, давно пора було його забути». А натомість я відчувала, як з мене вийняли душу і почали довбати нею об асфальт. Вони навіть не звертали уваги, що я витріщалася на них. Зупинилися, поцілувалися. І я з шумом вдихнула морозне повітря. Кілька кроків назустріч, і вони помітять, як безсоромно я їх розглядаю. Чесно кажучи, я навіть забула, що Тарас стояв поряд зі мною. У паніці я озирнулася праворуч і побачила пішохідний перехід. Зебра на дорозі. Якби я підняла голову вище і сильніше розліпила свої повіки, якби у мене перед очима все не поплило, якби я думала головою, то помітила б, що цей перехід регульований. Що він обладнаний світлофором та кнопкою, на яку треба натиснути, щоб перейти дорогу. Але я нічого не бачила. Ні червоного світлофора, ні автівки, що летіла збоку. Я просто рвонула на проїжджу частину і почула найстрашніші звуки у моєму житті – нестерпний вереск гальм, свист і шипіння. Було багато світла – навіть через закриті повіки воно пробивалося і дратувало, змушуючи мріяти про темряву. На мене неслася сама смерть, а я бачила лише світло. Я не встигла спіймати хоч якусь думку, окрім тієї, що це кінець, і це слово роздуло одну секунду у вічність жахливого очікування. Здається, я навіть встигла змирилася, заплющивши очі і втиснувши голову в плечі. Але що це? Потужний поштовх у спину, і ось я лечу на острівець безпеки, але не сама, а разом з тим, хто мене врятував. Ми боляче приземляємось на асфальт, але досі дихаємо, і кості наші вціліли. Тарас вибив мене просто з-під коліс. Він моментально оцінив ситуацію і не гаяв часу на роздуми. Втім, у хлопця ще слід було спитати, чи не зламав собі щось під час падіння, але я була настільки шокована тим, що сталося, що прийшла в себе тільки коли почула жахливу лайку у свій бік – це водій вистрибнув з авто і, розгніваний, проклинав мене на чому світ стоїть. Сльози котилися градом по моїх щоках. Тарас не знав, що робити: не хотів залишати мене і в той же час намагався утихомирити розлюченого чоловіка, щоб він скоріше відправився собі далі. Я все ще, стиснувшись, сиділа на асфальті, ледве стримуючи ридання, дихаючи рвано і втискаючи нігті в зігнуті в кулаки долоні. Кілька людей, які не встигли покинути парковку, підійшли до нас, а я, і без того вся промокла від холодного поту, затремтіла від жаху, що зараз тут опиниться Сашко. Люди дивилися на сварку і підтримували водія. Я теж знала, що неправа. Я могла створити йому дуже серйозні проблеми. Боже, яка ідіотка. Я сховала обличчя в колінах і обійняла себе руками. – Ти ціла? – пролунав знайомий дівочий голос. Я закивала мовчки, не показуючись. Просто йдіть. – Ми можемо відвезти тебе у травматологію – перевірити, чи все добре. Машина прямо ось тут, біля ресторану. – Ань, вона не сама. Дивись, з нею той чоловік. – Та їй не травматолог потрібен, а психіатр! – вигукнув хтось у натовпі. – Вона нагадала мені колишню одногрупницю, – проговорила Аня тихо у бік. – Наташу Мірошниченко, пам’ятаєш її? Захотілося допомогти. Я застигла у жаху. Вони не мали мене впізнати! Я змінилася, я же тепер інша! Коли Аня тільки встигла мене помітити? – Вона так дивно дивилася на нас. Сашко ніяк це не прокоментував, і я ледве впоралася з бажанням підняти голову. – Юлю, Юль, – нарешті прибіг Тарас. – Йди до мене. Все добре. Тільки коли я відчула, що він затуляє мене собою, я підвелася і сховала обличчя на його грудях. – Бачиш, – прозвучав нарешті знервований голос. – Її звуть Юля. – Скажи їм, нехай йдуть, – прошепотіла я своєму другові. Аня продовжувала пропонувати допомогу, але Тарас переконав її, що ми впораємось самі. Я навіть краєчком ока не дивилася на них, а Сашко не промовив більше ані слова. Тарас довів мене до свого авто і всадив на пасажирське сидіння, а коли всівся сам, то і пристебнув мене до купи. Я більш-менш прийшла до тями, коли трохи зігрілася. – Пробач мені, будь ласка, – витираючи сльози, проговорила я. – Ти забився? – Зі мною все добре. А з тобою? Я кивнула. – Я хочу додому. – Сьогодні ти ночуєш у мене, Юль. Навіть не обговорюється. У мене і не було сил сперечатися. *** Я не потр***вала особливих запрошень – стягнула верхній одяг, прослизнула у кімнату і пірнула у м’якість дивану, скрутившись у маленьку грудочку і влаштувавшись спиною до світу. Але Тарас змусив мене випити щось пекуче, видав свій одяг – футболку та великий махровий халат, вигнав під душ. Потім вклав у своє ліжко, і я провалилася у неспокійний сон, що не приносив необхідного відпочинку. Я подумала, що ми зам’яли цю історію і більше до неї не повернемось, але ввечері після довгого і складного робочого дня Тарас одразу повіз мене додому. – А як же Женя з Левом? – Їм удвох не буде сумно, – безапеляційно відрубав Тарас. Біля будинку хлопець припаркувався і вийшов із машини разом зі мною. – Взагалі то в мене немає грошей, щоб платити тобі зарплату. – Цікаво! А скільки мені належить? І за що? – Дивлячись на те, хто ти – нянька, охоронець або… – я зам’ялась, згадавши їдкий коментар витріщаки. – Психіатр. – Здається, я не дарма йду з тобою, мала. Моя квартирка була маленькою, однокімнатною, з мінімумом меблів – спала я на дивані. Ще я могла похвалитися кріслом (глибокого червоного кольору, як і диван, через що я з першого погляду закохалася в ці речі), шафою і журнальним столиком. Щоб розбавити світлу однотонність стін, я придбала полотно та фарби і в один з вихідних зробила синьо-помаранчеву абстракцію, в якій вгадувалися ніч, місяць, хвилі і вітрильник, що пливе у невідомість. На підлогу я кинула знайдений за безцінь чорно-білий круглий килимок. Хоча я проводила тут мало часу, мені приємно було сюди повертатися і не соромно привезти у своє гніздечко гостей. – Не повіриш, але в мене є коньяк. Додавала якось у випічку. Тобі плеснути? – спитала я у друга, що зайняв крісло. – А спати де покладеш? – підморгнув він, хоча я розділила би з другом диван, не замислившись. – Дякую, але я прийшов на чай. І на розмову. – Тоді я зроблю ковток, якщо ти не проти. – Лише один, щоб розігріти голосові зв’язки, бо тобі доведеться багато чого мені розповісти. – Тарасе, – я наблизилась до нього. – Я не хочу ні про що розповідати. Я маю на це право, хіба не так? – Не так. Тобі нагадати, де ти вчора ледь не опинилася? – Це сталося випадково. Вона взялася там нізвідки. Вулиця була порожня. – Це твої емоції тебе засліпили. Якось так не помітиш, що стоїш на самому краю і зірвешся. Без сил щось спростовувати і заперечувати я опустилася на диван. – Я просто дурепа, якій давно слід було викинути його з голови. Тарас ненадовго замислився, граючись з бахромою диванної накидки. – Кохання могло б бути чудовою річчю, якщо б не одне але: воно не завжди працює в обох напрямках. – Точно. – То може годі страждати? – поставив резонне питання. – Може і годі. Мені було досить добре, поки я не побачила їх разом. Проте... дивно, та я починаю відчувати полегшення. Мені просто потрібен час, щоб обдумати це. Бо в голові досі хаос. – І довго ця історія продовжується? – Ну… Кілька років. Тарас присвиснув. – І що має статися, щоб ти нарешті поставила крапку? – Ну… Я… – Дай допоможу. Бісове невзаємне кохання – це погана звичка. Довбана звичка страждати. І з нею треба діяти, точно як з сигаретами. Ти повинна сама захотіти кинути. – Просто… Не те, щоб воно було невзаємне... Я просто вибрала не хлопця, а свої принципи. А ще... вчинила дуже погано з цією дівчиною. Тому я все це заслужила. – Господи, дівчата... Як з вами складно! Що ти вже собі надумала, Юлю? – Не надумала, а це правда. Вони зустрічалися кілька років, а потім з’явилася я, розбила їхню пару, розлучила їх, хоча сама потім відштовхнула його. Як той собака на сіні. Тарасе, повір, після цього я заріклася влазити у чужі стосунки. Але досі не можу собі пробачити це… – Он воно що. То ти себе караєш? У твого нещасного кохання ноги ростуть з почуття провини. – Хіба це пов'язане? – Це ти сама собі дай відповідь. Але знаєш, ця дівчина виглядала цілком щасливою. Вони були разом. Виходить, він повернувся до неї. І зараз ця парочка насолоджується життям, поки ти з'їдаєш сама себе. Я зітхнула. Як добре, що у них все владналося. Може мене тепер нарешті попустить? – Не кохати зовсім нікого – це ще гірше. Я намагалася. Це створює роз’їдаючу порожнечу всередині. – Це не порожнеча, а вільне місце для нових почуттів. Тільки замість них ти обираєш трясовину безнадійних. Я важко зітхнула. Ці почуття, насправді, не окриляли мене, як має бути, а висмоктували з мене життя. – Слухай казочку. Мій друг підняв руку, запрошуючи, і я пригорнулася до нього. – Жила-була дівчинка, яка більше за все на світі хотіла кохати. Вона терпляче чекала, шукала, заглядала в очі чоловікам, щоб серцем відчути свою людину. Хлопець з минулого був не той самий, і Лев не той самий... Можливо, Тарас… - я заперечно помотала головою, і хлопець сумно всміхнувся. – І Тарас теж не був тією людиною. Але диво кохання у тому, що воно приходить несподівано. Одного разу дівчинка прокинеться зранку як завжди, вип’є свій чай і поїде на роботу. І ось воно – у вагоні метро він запропонує триматися за нього, бо дівчинка не дістане до поручня. Або прийде до її начальниці з робочим питанням, а сам – дальше столу дівчинки ні ногою. Або в барі після довгого дня він захистить її від настирливих залицяльників. І дівчинка зрозуміє, що ніколи не відчувала сильніше і яскравіше, не кохала гарячіше. І навіть забуде, як колись плакала через іншого хлопця. Знаєш у чому секрет? Якщо серце велике і любляче, як у тебе, якщо воно палає, відгукується, якщо воно вміє битися як божевільне, таке серце здатне покохати знову. Навіть якщо його розбивали вщент. Якщо воно хоче і шукає кохання, воно його знайде. Юлю, час йти вперед і жити у теперішньому. І я не стала вперто відмітати його слова. Я поставилася до них з усією серйозністю і думала про це півночі. Неважливо, чи зустріну я когось. Просто для самої себе я повинна була розпрощатися з минулим і викреслити зі свого життя те, чому там вже давно не було місця. Це Всесвіт говорив зі мною. Він влаштував ту зустріч, щоб я нарешті усвідомила: скільки не кохай, це не має сенсу, якщо воно не твоє і твоїм не було. Виходить, ще тоді я зробила стовідсотково правильний вибір, а потім роками сумнівалася у власному рішенні, знущаючись над самою собою. «А раптом ми стали б щасливими, а я не дала нам шансу?..» Саме ця думка і не давала відпустити його, і почуття провини перед Анею тут ні до чого. Хоч і рада була позбутися його. Нарешті зникли всі сумніви. Найдивовижнішим було те, що я не відчула порожнечі. Я відчула полегшення. Скинула тонни нав’язливих думок, безґрунтовних фантазій, пустих мрій. Я стала вільною.