Раді Вас бачити!

На вихідних Всесвіт вирішив підтримати мій новий світогляд і привів мою споріднену душу до мене. У якості нагороди, не інакше. Я побачила Діму з вікна – не те, щоб я годинами там стирчала без діла, але був ясний морозний ранок, тому картинка око тішила. На жаль, навпроти височіла така сама дев’ятиповерхівка, але між будинками був затишний дворик з дитячим майданчиком, альпійською гіркою з морозостійкими кущиками, альтанкою та деревами, які вже повністю облетіли. Восени, коли я тільки приїхала, у дворі цвіли квіти. Впустивши друга, я одразу заварила йому чаю. Я вже не реагувала на Діму так гостро, оскільки Женя, Льова і Тарас внесли барви у моє життя, і я перестала бути навіженою маніячкою, що кидалася йому на шию під час першої зустрічі, тільки б відчути тепло іншої людини. – Скучив? – Ну звичайно, - усміхнувся він і відпив чаю. Ми говорили про різні дрібниці, про мою роботу і його школу, але я відчувала: він приїхав не просто так. Коли великі чашки спорожніли, Діма сказав: – Я привіз тобі дещо. Виявляється, вчора приїжджав Рома. Я прикрила рот і ніс долонями, не вірячи, що хоча б потримаю в руках клаптик паперу, який нещодавно тримав мій Ромео. Хлопець вийшов в коридор і повернувся звідти з білим конвертом, на якому розкидистим почерком мого брата було виведено «Моїй милій сестричці». Діма мовчки пішов у вітальню, а я надірвала конверт і розкрила папірець. Таємним шифром, який ми вигадали ще кілька років тому, Рома писав: «Люба сестричко! Якщо це справді ти, бо досі не вкладається в голові, що ти тепер блондинка (!!!) з прямим волоссям. Мабуть, не впізнав би тебе при зустрічі. Але знаєш, перевіряти не варто. Не знаю, які ще ниточки можуть привезти їх до тебе, але я серед них – найголовніша, яка здатна принести результат. Весь цей час за мною слідкують, мій телефон, впевнений, на прослушці. Благаю тебе, не шукай зі мною зустрічей і ніяким чином не виходь на зв’язок. Також не варто часто контактувати з Дімою, особливо телефоном. Обережність не буває зайвою. Зв’язок «я-Уляна-Діма-ти» за великим бажанням можна виявити, бо, як ти знаєш, грошей у них валом і дівати нікуди. Можливо, тебе дивує, що минув рік, а тобі не хочуть дати спокій. Мене дивує. Хоча батька я, принаймні, розумію – його шантажують, і він вживає заходів – шукає тебе. Тобто у цьому є логіка. Логіку покидька я не розумію. Зараз я працюю з батьком. Одного разу він попросив завезти покидьку документи, але не додому, а у готель. Я приїхав і, схоже, відірвав його від цікавішої справи: у спальні на нього чекала ескортниця. Тобто старий козел має скільки завгодно дівок, а в мене все одно запитує: «Ну що там сестричка, не з’явилася ще?» Я не витримав і спитав, навіщо ти йому. А він плечима смикнув, мов, хочу. Обіцяли йому. Я кажу: «А якщо вона не хоче? Не дарма ж вона поїхала». А той прямим текстом сказав, що знав, що ти спала з багатьма, і… Він назвав тебе не дуже приємним словом. І сказав… що ти, немовби, така сама, як наша мати. Я не знаю, як ставитись до цього, але вірити цьому козлу мені не хочеться. Він Бога сатаною назве і не моргне. Мені було цього мало. Я все одно сказав, що не розумію. «Невже не простіше мати доступних жінок? З ними немає таких проблем», - сказав я йому. Він відповів, що розуміє, чому королі так захоплювалися полюванням. «Тваринка вважає себе найрозумнішою, вона біжить, вона намагається врятуватися, але не помічає, як на її слід давно натрапили, як її оточують з усіх боків, як пастка захлопується...». Для нього це гра, Наташ. Він сказав, що тільки попадись ти йому, він тебе вже не відпустить. «Але не бійся, - додав він. – Їй зі мною сподобається. Звичайно, якщо буде слухатися». Мене ледь не знудило. Ще він почав звинувачувати батька, що той нібито «погано тебе шукає», недостатньо активно. Я спитав потім у батька також, що буде, коли він тебе знайде. Він відповів, що зробить те, що повинен. Я знаю, ти не хочеш це читати. Вибач, що лист такий похмурий, але хтось має тримати тебе в тонусі.Тому, вбіса, я пишу тобі це! Як би не хотів я побачити тебе та обійняти, в пріоритеті для мене, щоб ти була живою, здоровою та вільною. Навіть подумав, раптом ти захочеш виїхати за кордон? Ти тільки маякни мені через Діму, і я все влаштую, я допоможу тобі – фінансово так точно. І взагалі у будь-якому випадку ти можеш звернутися до мене, якщо тобі знадо***ься гроші. Уявляю, скільки коштують одні тільки перукарські послуги. За мене не переймайся: у мене все добре. Ти, мабуть, здивуєшся, але мені дуже подобається працювати у банку. У нас поганий батько, але виявилося, як бізнесмен він що треба. Я вражений, як вміло він виходить із ситуацій, в які намагається його загнати покидьок. Цілий рік минув, а батько досі обходиться без субсидій і кредитів від держави. Продає активи, різну нерухомість. Провів крутий ребрендинг і залучив парочку нових інвесторів. Здається, за столом перемовин він перетворюється на іншу людину, я сам не повірив, коли побачив – наш татусь вміє усміхатися і жартувати. Він очаровує майбутніх партнерів і так щоразу рятує бізнес. При всьому подарував мені машину – «мерседес» S-класу, це просто щось! У бабусі все як завжди – город прибрано, тепер її досуг - це серіали, кросворди та чаювання з подружками. Нічого не змінюється. Але вона, звичайно, дуже сумує за тобою. У Лізи і Олексія буде поповнення – вони чекають на дитинку! Ось така чудова новина. Сказали, що якщо буде дівчинка, то назвуть Наталкою. Скоріш за все, так і буде, бо на узд дитина засоромилась світити певними місцями. Явно не хлопець! У Янголятка теж все в порядку. Я тепер не часто бачуся з нею, але ми зідзвонюємось по відеозв’язку. Здається, у неї з’явився хлопець, бо вона вся така щасливо-замріяна. Нарешті, Наташ, бо спершу їй було тяжко. Пишу тобі у Уляшика вдома. Уляні я довіряю так само, як ти – Дімі. Сподіваюся, ти напишеш мені, і наступного разу я теж отримаю від тебе вісточку. Рідна моя, бережи себе. Я люблю тебе. Твій Ромео». Коли Діма зазирнув на кухню, я сиділа на стільці, прибита і розчавлена. Втупилася поглядом у стіну, сконцентрувалася на одній точці і трималася за неї. Друг присів переді мною навпочіпки і взяв мої долоні у свої. – Нет, я з тобою. Подивись на мене. Я боялася послухатись і знов при ньому розревітися. Тому, продовжуючи роздивлятися плитку, на якій був намальований виноград, я пересохлими губами проговорила: – Він відніме у мене брата. – Хто? – Батько. Він давно намагався взяти Рому під своє крило, а тут нарешті перешкода у моєму обличчі зникла. Приманив його дорогою машиною, а Рома наче маленький хлопчик, який повівся на цукерку, – я перевела погляд на Діму. – Рома вже почав захоплюватися ним. Батько збирається підкласти мене під смердючого старигана, а Рома ним очарований! «Мерседес» S-класу! Ніби це має якесь значення! Може я і часто плакала, але майже ніколи не зривалася на крики – багаторічне спілкування з тихою Ангеліною посприяло цьому. Тут же мене пробрало настільки, що я не стрималася. Брат був людиною номер один у моєму житті, і втратити його означало втратити пів душі. – Він тебе любить, Нет. Він тебе ніколи не зрадить, – обійнявши, прийнявся заспокоювати мене Діма. – Не вигадуй того, чого немає. Я вже ні в чому не була впевнена до кінця. І схоже, що мій батько – зовсім мені не батько. *** Наступні два тижні погода повністю відповідала моєму емоційному стану – ранковий туман, що поступово переходив у денний, а слідом за ним приходила темрява. Я всерйоз роздумувала над пропозицією брата виїхати за кордон. На жаль, для мене це означало лише знов опинитися на самоті, та ще й в чужій країні. Я здригалася від цієї думки. Щойно я знайшла друзів, прикипіла до роботи, отримала можливість листуватися з Ромою, а переді мною знов замаячила перспектива змін, невідомості і самотності. Мені не хотілося втрачати те, що я мала. Проте я відчувала чітко: значна частина мого життя, як розділ книги, підходить до кінця. Я пройшла великий шлях і, здається, виросла, оскільки зробила цілу купу висновків та сформувала для себе кілька заповідей: не бери чуже; більше за все цінуй вірність і довіру; будь сама вірною і надійною; люби, люби і ще раз люби; борись до кінця; зважуй свої рішення; прощай тих, хто шкодує, і саму себе теж; пам’ятай, що у кожного є своя історія, яка наділила його певними перевагами і недоліками, тому будь терплячою і нікого не засуджуй. Нікого, окрім двох людей. Звичайно, я не свята, проте хоч постараюся чинити так, щоб не було соромно перед Софією, яка все бачить з небес. Після листа в мене зіпсувався сон. Я засинала, коли було далеко за північ, а потім бачила жахливі, тривожні сновидіння. Зранку замальовувала синці під очима, вливала в себе зелений чай і вирушала до метро, зіщулюючись від вологи, якою було просочене повітря. Я так сильно схудла за цей рік, що власне тіло перестало мене гріти. І руки, і ноги постійно мерзли. Рома мав рацію, мені не можна було розсла***ися, а я, переїхавши, забула й думати про небезпеку. З іншого боку, тепер все розклалося по полицях: я повірила покидьку. Якщо мати зраджувала батьку, я не була йому дочкою. Тому він і не любив мене. Ну а те, що мене не любив чужий дядько, не зачіпало мене. Це цілком природно. Тоді я ще й вдячна маю бути, що він дозволив мені жити разом з Ромою у своєму домі. Мене почало мучити інше питання: чи справді наша мати померла від аневризми? Чи батько, який дізнався про зради і про те, що дитина не від нього, якимось чином причетний до її раптової смерті? Наскільки далеко він готовий зайти? *** Варто мені було зустрітися з Женею, як вона прийнялася щипати мене за щоки. – Ти така бліденька, Юль. Ти не захворіла? Наче матуся-гуска, до того ж висока і крупна, вона бігала навколо мене. Вони з Тарасом справді нагадували турботливих батьків. Ось і хлопець з’явився біля мене з чаєм, бо помітив, що я віддаю йому перевагу. – Погано сплю, але це й все, – промимрила я. – Тобі б не завадив у житті добрячий струс, так? – жартівливо всміхнулася вона, маючи на увазі щось добре, але я то знала, що в моєму випадку все може обернутися жахливо. – Навпаки, прагну спокою, – відказала я. Женя вирушила до робочого місця, піднявши руки вгору, мов, окей, ось тобі спокій. Вона по тридцять разів за день підходила до мого столу, якщо згадувала щось цікавеньке, і ми трохи відволікалися на балачки. Їхати за кордон чи не їхати? Мої роздуми було невдовзі перервано. Я завжди реагувала, якщо двері приходили в рух – раптом це до Вікторії. В неї не було заплановано зустрічей з самого ранку. Більше того, вона сама зараз пер***вала на нараді, але хтось міг прибігти з інших відділів за консультацією. Наш офіс ніби освітило сонце. Я побачила очі. Очі, що усміхалися, бо назустріч їхньому володарю хтось поспішав. Я не могла відвести погляду, тому впізнала у другій людині нашого редактора Миколу тільки коли чоловіки міцно обійнялися. Очі були радісні, навіть щасливі, випромінювали тепло і доброту. Усмішка гіпнотизувала своєю щирістю і дружелюбністю. А ще я вже бачила його. Це був той самий красень з бару, про якого я іноді фантазувала перед сном. Микола кивнув у напрямку свого кабінету, і тут погляд обох чоловіків впав на розкішний букет білих троянд, який незнайомець тримав однією рукою. Вони обидва подивилися в мій бік, і тоді красень наблизився до мого столу. Не розуміючи, що сталося з його обличчям, я слухала його прохання поставити квіти у вазу і віднести у кабінет Вікторії. Світло перетворилося на темряву, його погляд став збайдужілим, губи підтиснулися, хоча чоловік міг вичавити хоча б ввічливу усмішку. Розвернувшись, він зробив кілька великих кроків і зник у кабінеті Миколи. Що це за перевтілення? Він же щойно був незвичайно чарівним! Їхня зустріч з другом була сердечною і теплою. Отже, він вміє бути добрим, і це його справжня сутність. Ще й цей букет… Я підвелася і взяла квіти з собою на кухню. Не завадило б підрізати їх, хоча кількість мене вражала. Знайшовши великі ножиці, я прийнялась методично підрізати стебла під кутом, заразом відриваючи зайве листя. То хто він? Що в них спільного з Білоус? Враховуючи, що він товаришує з Миколою, чи можу я зробити висновок, що він тут колись працював? І чому, звернувшись до мене, він не потрудився бути люб’язним? Почувши звук клацання дверей за спиною, я озирнулася. Женя. Як вчасно! – Гарний букет, – підмітила подруга, вже знайшовши солоний арахіс десь на полиці і відправляючи його до рота. – Ти знаєш, хто його приніс? – не дихаючи, я чекала на відповідь. – Ну так, це ж наш Камікадзе. – К-камікадзе? – не розуміла я. – Ілля Полянський, він на новинах працює. Згідно з чутками, останні два тижні він провів за гратами на Кубі. – За г-гратами? Але як він туди потрапив? – Він постійно лізе, куди не треба. Матеріал відзняли, можна вшиватися, так його щоразу тягне у самий центр подій. А працює він зазвичай на протестах, на гарячих точках. Ну ось, цього разу догрався. – Не пам’ятаю його у випусках новин… – це обличчя я б не забула. – Ааа… Ну так це тому, що він оператор. Він палиця у заду всього керівництва нашого каналу, але він знімає найкращі, ексклюзивні кадри, і за це його завжди прощають. Цього разу щось пішло не за планом, і його затримали. Ну, тепер він повернувся, і Вікторія заспокоїться. – Вікторія? – в черговий раз як папуга спитала я. – То це через нього вона як з ланцюга зірвалася? Але ти нічого мені не казала. – Ну так я тобі і не пліткарка. Ох, невже вони коханці? Але він молодший за неї вдвічі… – А чому він приніс їй квіти? – задала я головне питання. – Так вона йому як мамця. – Як? – Ілля був чоловіком її доньки. Я підняла голову і мовчки втупилася на Женю. У скронях різко застукало. Тільки не це! – Тебе… торкнуло? – спитала вона, використовуючи слово мого лексикону. Мене… – Мені час повертатися на робоче місце, – прокинулася я, швидко набрала холодної води у найбільшу вазу, яку знайшла, помістила в неї зібрані до купи квіти і покрокувала до кабінету начальниці. Ілля… Я не знала його, але, здавалося, я його бачила. Відчувала. Він добрий і щирий. Він дбайливий і уважний. Він сміливий, навіть відчайдушний. Він профі. Він впертий і стоїть на своєму до кінця. Він… до запаморочення гарний і мужній. Він кохав янгола. Він холодний… через втрату? Що я могла б запропонувати йому після неї? Така депресивна і плаксива, з купою проблем і страхів? Проти милої, сонячної, життєлюбної дівчинки, яку Бог забрав так рано… Звичайно, я могла помилитися, але внутрішнє чуття підказувало мені, що після Наді в нього не було стосунків. Чи не тому він намагався нарватися на небезпеку? Працював там, де з ним могло трапитись все, що завгодно, аж до загибелі? Розсортувавши пошту і внісши до розкладу Вікторії нові дані, я не могла дочекатися появи Іллі, пропалюючи поглядом двері, за якими він сховався. Я тут працюю приблизно два з половиною місяці, але сьогодні побачила його тут вперше. Він надто рідко тут з’являється. Тоді як ми перетнемося знов? Можливо на різдвяній вечірці? Чи в нього буде чергове відрядження? Я так сильно потонула у думках, що помітила тільки спину Вікторії, яка вихором пронеслась повз мене і, не встигнувши зачинитися всередині, розвернулася. – Де він? – скрикнула Білоус. – У Миколи, – прохрипіла я і вказала підборіддям на кабінет редактора. Я готувалася. Не знала поки що, наскільки серйозне те, що зі мною відбувалося, але враження було дахозносним. Емоції були занадто сильні, відчуття дуже загострені. Це було саме те, чого я завжди чекала. Його очі і посмішка, коли він вітався з другом, не йшли в мене з голови, посилаючи тілом імпульс за імпульсом, прискорюючи серц***ття, розганяючи кров, прикрашаючи мене вогняним рум’янцем. Нет, тримайся, не поспішай. Не падай у цей вир так швидко. Ти ж пам’ятаєш, як боляче може бути. Зважуй свої рішення. Але що може зробити дурненька дівчинка з патологічною потребою когось кохати? Ілля вийшов, не чекаючи, поки Вікторія залетить в кабінет до Миколи, і знов його красиве обличчя освітлювала мила і ніжна, але винувата посмішка. Я подумала, що мої ребра зараз проб’є зсередини. Він колись посміхнеться так ласкаво мені? Начальниця щось тихо сказала Іллі, і він неголосно розсміявся. Я зачарувалася остаточно. Пара покрокувала до володінь Білоус. Нав’язлива думка, що там їх буде троє, полоснула мене ножем по серцю. Скоріш за все, саме він зробив той знімок – на кого ще Надя могла дивитись таким чином? Лице, від якого я не відривала погляд, залишалося м’яким і розслабленим. Аж раптом, порівнявшись зі мною, Ілля перевів на мене очі, і з ним сталася нова метаморфоза. Якщо вперше він дивився на мене з байдужістю, то тепер мене окинули крижаним, презирливим поглядом. Та що з ним не так?!