Раді Вас бачити!

«Скільки? Ну скільки ще я буду мучити себе?» – думала я, коли пройшов місяць. Я щойно проводила Сашка до воріт, як завжди, але варто мені було зачинитися у спальні, я перестала стримувати сльози. Впала обличчям на подушку і завила, наче поранена тварина. Подушка, на щастя, приглушила ці жахливі звуки, і коли Рома постукав у двері з боку ванної, я сказала, що не можу відчинити, бо в кімнаті безлад. Якщо брат здогадається, як я страждаю, він просто знищить Сашка, і навіть слухати не буде, що хлопець тут ні до чого. Іноді в універі мені було так боляче, що я на повному серйозі оглядала себе, чи не проступила на грудях кров через одяг. Здавалося, мої рани справжні. При тому ми досі їздили разом в машині, зберігаючи ту весело-сердечну атмосферу, що виникла під час самої першої поїздки. Бо я трималася. Трималася з останніх сил, щоб не виглядати ревнивою дурепою, ображеною куркою… дівчиною, яка хоче надто багато. Яка хоче того, чого їй дати не обіцяли. Надто швидко я знехтувала нашою домовленістю. Більше сил на миленькі розмови у мене не лишилося. Я більше не вірю, що для цієї історії можливий щасливий кінець. Він спав зі мною кілька разів на тиждень, але продовжував зустрічатися з іншою. Без жодних докорів сумління. Я була такою собі маленькою вершинкою трикутника. Аня і Сашко були його непохитною основою. АС. А я Х – невідома. Ніби і з’єднана з ними обома, як у будь-якому іншому трикутнику, але не суцільною лінією, а пунктирною. Помилка. Достатньо пройтися гумкою, і від мене не лишиться і згадки. Але я все ще була слабкою і не могла відмовитися від нього назовсім. Я стала жити його проявами уваги в універі, на тренуваннях і іграх, поїздками на машині, нашим спільним навчанням. Я не знала, як тепер існувати без Сашка. Я подумала, що прикриватися завантаженістю на роботі, щоб бачитись рідше, буде гарною ідеєю. А натомість так сумувала, що під час зустрічей поводилася мов скажена. Я транслювала: «Будь зі мною! Будь зі мною, будь ласка. Я кохаю тебе, я вся твоя. Я не можу сказати цього вголос, але відчуй це. Відчуй, що робиться з моїм серцем, коли ти поряд. Подивись, як наші тіла реагують одне на одного, як нас ніби у магнітному полі притягує і з’єднує у щось єдине та цілісне. Будь зі мною, будь ласка…» А він гаряче, майже так само скажено цілував у відповідь, і мені рвало душу від того, що в цьому трикутнику нічого не змінювалося. З його боку почуттів не було. Так минув березень, а за ним квітень. У мене всередині чорніла порожнеча. Я зрослася з моїм постійним ниючим болем. *** У нашому саду цвіли магнолії, а я ніби перестала бачити, настільки однаково мені було. Я чекала на Сашка біля воріт. Батько був удома, але і це мене не хвилювало. Ми вкрай рідко перетиналися у будинку. На цей раз мені не пощастило. Ми зустрілися з батьком внизу. Я мовчки пройшла повз, а Сашко лише сказав «добрий вечір», як я колись його вчила. Ми вже опинилися на сходах, коли я почула: – Наташо, підійди но сюди. Я слухняно розвернулася і підійшла до батька. – Хто це? – Мій однокурсник, – байдуже відповіла я. – Навіщо він прийшов? – піднявши брову, спитав батько. Я навіть не оцінила його зацікавленості. – У нас проект з макроекономіки, – стара, як світ, відмазка. Батько пильно дивився на мене, а я подумала, що зустрінься ми з ним раніше, я не сховала б своїх палаючих щік і величезних від перезбудження зіниць. Він мовчав, і тоді я просто пішла, нічого більше не сказавши. Сашко чекав мене нагорі. Хоча він не бачив цю сцену, але все почув. Коли я зачинила за нами двері своєї кімнати, хлопець притиснув мене до себе, і ми довго-довго так стояли, і він іноді цілував мене у маківку. – Наташ, – нарешті проговорив він. – Може просто полежимо разом? Я ледве впоралася з приступом сліпої люті і не вигнала його в ту саму мить. Зробивши декілька вдихів і видихів, я виплюнула: – «Просто лежати» ти будеш з Анею, а мене ти трахаєш. Я промовила її ім’я вдруге, якщо рахувати ту розмову, яка сталася після нашого першого разу. Сашко здригнувся чи від моєї грубості, чи від її імені, що повисло між нами у повітрі, а потім спробував обійняти долонями моє лице. Я відняла його руки від себе і стягнула з нього футболку. Я не розуміла його погляду. Здається, він боявся того, що я можу зробити. Я розправилася з рештою одягу, його і свого, підштовхнула до ліжка і осідлала його. Сьогодні я зроблю все так, як я хочу. Востаннє. Спочатку Сашко був збентежений, а потім я отримала ту пристрасть, яка годилася для фіналу. Невже на цей раз ти почув мої думки? Все, це остання крапля, більше я не в змозі знущатися з самої себе. Ще кілька хвилин, і годі з мене. Я вдихала його запах, який за цей час і так запам’ятала на все життя. Заривалася руками у волосся, щоб зберегти відчуття м’якого шовку під моїми пальцями, а потім смикала себе з думкою «мені це не потрібно». А коли все закінчилося, я без емоцій сказала: – Тобі краще піти зараз. У мене сьогодні поганий настрій. Він спробував обійняти мене, а мені було так важко стримувати пружинку розпачу всередині себе. Скоріше б він пішов. – Я зробив щось не так? Нет, скажи! Пробач мені. – Будь ласка, Саш. Я же тебе прошу. Йди. Я так і лежала на ліжку. Сашко швидко одягнувся і перед тим, як вийти з кімнати, опустився переді мною на коліна і поцілував мою долоню. – Ти мені дуже дорога. Я покивала головою, кажучи, мов, знаю. Дорога, та не дуже. – Я наберу тобі пізніше, добре? Я нічого не відповіла. Я не порвала з ним одразу тільки тому, що грудка в горлі заважала говорити. Не хотіла при ньому розридатися і зійти за божевільну. Зроблю це, коли слова не кромсатимуть мене саму на частини. Упродовж двох наступних днів я була не готова, тому пропустила заняття і напівфінальну гру. Їсти не хотіла і не могла, багато плакала і врешті решт на фоні стресу захворіла на застуду. Рома піклувався про мене, накупив мені ліків та робив морс з журавлини, а коли через біль у горлі не могла пити кислі напої, то колотив тепле молоко з медом. Я постійно перебувала між сном і реальністю, вії склеювалися від солі. Я була жалюгідна і зневажала саму себе, але зовсім не ненавиділа Сашка. Хоч я і не відповідала на його дзвінки, але писала йому в месенджері правду – хворію, почуваюся кепсько, до мене не можна. Він приїжджав, але Рома від мого імені попросив охорону його не впускати. Брат помітив, що я забувала пити ліки. – Нет, що з тобою? Чому ти не лікуєшся? В тебе сесія на носі і фінальна гра! А як я могла йому пояснити, що не знала, заради чого тепер жити? Що всі мої думки були про те, що моє народження – велика помилка. Я запустила хворобу. Мене сильно турбував ніс, боліло все лице, а в голові ніби засіла важка каменюка. Коли я почала горіти, Рома викликав швидку. – Вона загальмована весь час, – казав він фельдшеру схвильовано. – Я ніяк не можу збити жар. Крізь напівсон я відчувала, як у мене взяли кров на експрес-аналіз, робили узд носових пазух портативним апаратом, а потім зробили укол. Я відрізняла тільки голос брата, який сказав, коли я поморщилася, що це жарознижувальне. Після цієї неприємної маніпуляції я нарешті прокинулася. – Схоже на гайморит, потрібно зробити томографію для уточнення діагнозу, – повідомив медик. – Це вже в лікарні. – Дурня, я просто промиватиму ніс, – подала я слабкий голос. – Ти? Яка парацетамол забувала пити? – обурився Рома. – Їдемо, – скомандував брат. Діагноз підтвердили, і Ромео порадився з Софією, яка теж приїхала у лікарню, як бути далі. Мені назначили антибіотики, але залишатися у медичній палаті не було жодного бажання. Наша фея заплатила сімейній лікарці, яка обслуговувала їхню родину, щоб та приїжджала до мене вранці і ввечері. Знов всі наші проблеми вирішувала Софія, а батько, можливо, і не знав, що я хворію. Чому мене мав полюбити Сашко, якщо навіть власний батько не любив?