Раді Вас бачити!

Я не з’являлася в універі два тижні, і перед грою тренер особисто зателефонував мені та благав вийти на матч. Мені вже стало краще, але я попередила, що досі ослаблена і в мене проблеми з реакцією. – Мірошниченко, ти найкраща. Нумо, зберися. Я в тебе вірю, – підтримував Павло Михайлович. – Без тебе ми дивом протиснулися у цей фінал. Я засміялася. – Ви б тільки бачили, на що я перетворилася за ці два тижні. Ще пошкодуєте потім про свою пропозицію. У мене було два дні, за які я робила гімнастику в саду, бігала на місцевому футбольному полі та просто гуляла та дихала. Безпосередньо перед грою я почувалася цілком задовільно. А ось Рома, навпаки, захворів і теж валявся з температурою, він десь підхопив вірусну інфекцію. Тому брат не зміг підтримати мене у залі. Команда Педагогічного інституту завжди була фаворитом, але ми теж без*** й задоринки пройшли сезон. Ажіотаж бив рекорди: головний спортивний комплекс міста, повний зал, трансляція на міському телебаченні. Будучи першокурсницею, я ще не приймала участь у події такого масштабу. – Дівчатка мої, ви крутіші, ви сильніші, – підбадьорював тренер, і я розправила плечі. – Не підведіть, сьогодні вся міська еліта тут, дивитиметься на вас, навіть мер та сам Юрій Крейн. Добре, що позаду мене була лавка – я сіла, бо мені різко погіршало. Я з жахом подивилася на свої голі ноги, упаковані лише в короткі шорти, та на малесенький топ, який відкривав живіт. Вийти зараз туди – це як драконити маніяка. – Я не можу, не можу… – запанікувала я. Павло Михайлович сів переді мною навпочіпки. – Мірошниченко, послухай, я розраховую на тебе. Ти найкраща ліберо в універі, тому ти тут. Ти ж боєць. Це лише одна гра, і потім ти відпочинеш. А зараз ти нам потрібна. Я вірю, що ти зможеш. Я кивнула, а потім виходила на майданчик з тремтячими руками. Глибоко дихала і не дивилася по сторонах. Переді мною були суперниці – сильні, досвідчені та впевнені у собі, вони скалилися, кривлялися та улюлюкали. Так і не скажеш, що це майбутні вчительки. Я почала з помилки і від цього рознервувалася ще більше. Проте потім, коли нашим вдалося здобути кілька очок поспіль і вийти уперед, я теж підбадьорилася і взяла себе в руки. З часом я помітила, що Аня також часто помилялася. Вона так сильно довбала по тому м’ячу, що він постійно вилітав в аут. Зазвичай вона була акуратнішою у нападі. У мене ж вдалі прийоми чергувалися з провалами. Я відчувала погляд покидька на собі, і від цього дерев’яніла. Один раз стався справжній фейл: я так замислилася про те, що він міг мені зробити, що пропустила подачу суперників, і м’яч упав на підлогу поряд зі мною. «Вчительки» щосили реготали. Якби не оскали суперниць, я б взагалі встала стовпом і не рухалась, а так хоча б злилась і працювала у захисті та на прийомі. Сил мені також придало те, що Михайлович не замінив мене тоді. Він казав, що вірить в мене, тому я зібралася і на один чортів матч вирішила викинути і покидька, і Сашка, і Лисенко з голови. Просто робила свою справу – не завжди вдало, але я старалася. На жаль, нас це не врятувало. «Вчительки» виявилися сильнішими, і ми забрали лише одну партію, програвши 1:3. У роздягальні тренер навіть не галасував, махнув рукою і годі. Всі були пригнічені і засмучені. Я довго стояла під гарячим душем у сподіваннях змити з себе липке відчуття від погляду покидька. Коли я закінчила з водними процедурами і сушкою волосся, всі вже розійшлися. Я не могла змусити себе вийти. Навіть шафку відчинити не виходило – такий тремор розпочався, що ключ ніяк не потрапляв у замкову щілину. Я кинула все і побігла в туалет. Там просто засувку повернула і почала глибоко-глибоко дихати. Могла би там навіть переночувати, не проблема. Аби виродок поїхав звідти. Але двері у роздягальню майже безшумно відчинилися і зачинилися. Луною відбилися тихі кроки. Думала, що втрачу свідомість, так моторошно було відчувати його присутність. А потім я почула шепіт: – Кучеряшко? Ти тут? Я завмерла, мені не хотілося видавати себе зараз. – Я почекаю тебе ззовні, добре? Тоді я зрозуміла, що розмови не оминути, і вийшла з кабінки. Сашко одразу спіймав мене в обійми. – Як ти? Сильно засмутилася? – зазирнув мені в обличчя, так і не відпускаючи зі своїх рук. – Чому ти тут, Саш? – втомлено спитала я. – У тебе є дівчина, йди і втішай її. – Більше немає. – Чого? – Не чого, а кого. Дівчини більше немає. Ми розійшлися. – Навіщо? – Наташ, – він підняв моє обличчя за підборіддя і цілував кожну рисочку. – Я кохаю тебе. Я опустила очі. Йому знадобилося майже чотири місяці, а я за цей час горіла та й врешті згоріла вщент. – В мене ось тут, – я вказала на груди, – попелище. – Що… що ти маєш на увазі? – з острахом і болем в очах дивився він на моє байдуже лице. – Даремно ти розійшовся з нею. Можливо, ще не пізно все повернути. – Ні! Ні, ні… Мені потрібна тільки ти! Господи, як же я мріяла почути це… у березні. – Кожну бісову секунду я божеволіла від ревнощів, Саш. Щодня мучилася, дивлячись на ваші ніжності, на те, як ви обжимаєтеся у коридорі і на ваші поцілуночки – просто в двох метрах від мене. У мене годинами все боліло всередині – чи можеш ти уявити, як це? І зараз я не просто спустошена, я знищена. Знаю, це не твоя провина. У нас була домовленість. Я не маю до тебе претензій. Я навигадувала собі, що у нас є шанс, і тобі просто потрібно трохи часу. Мені спочатку здалося, що між нами більше, ніж… Що між нами щось чисте і сильне. Я знаю, ти мені нічого не обіцяв, і все це – лише мої вигадки, не більше. Не ти – вони зруйнували мене. Тепер вже надто пізно, але мені дійсно шкода, дуже шкода, що все вийшло так. Пробач мені. Під час моєї промови Сашко виглядав приголомшеним, він прихилився до стіни і слухав, здавлюючи руками голову. – Чому ти мені не сказала?.. – голосом, що сів, спитав він. – Я знала, на що я підписалася. Я не могла від тебе чогось вимагати. – Але зараз я… Наташ… Прошу тебе… Хіба могла ти любити мене? Ти мене майже не знала... Я скам'яніла. – Не знецінюй моїх почуттів. Може вони і обрушилися на мене так раптово, але повір, в ліцеї і в універі до мене залицялися хлопці, і ніхто з них не викликав такої бурі емоцій, як ти. Нікого я так відчайдушно не потр***вала, як тебе, нікого більше не бачила поряд з собою. – А зараз? Ти більше не любиш мене? Я мовчала. Якщо скажу правду, це буде ще одна виснажлива партія. А з іншого боку краще хоч тепер сказати все і не залишати недомовок. – Люблю… – Ну так! Наташ… – Саш… Ти зрозумій, я не ламаюся. Я тебе люблю, але це вже не має значення. Я дійсно не можу бути з тобою тепер і не можу будувати з тобою стосунки на цьому згарищі. Може ти і не винен переді мною, скоріше навпаки – я винна перед тобою через те, що мовчала і довела нас до такого… Але уяви: більше трьох місяців я спостерігала, як ти дивишся в очі своїй дівчині – після того, що було між нами. Спочатку я заздріла їй, бо вона мала право торкатися тебе і цілувати відкрито. А потім мені стало її шкода. Сподіваюся, вона ніколи не дізнається про твою зраду. Я хочу побажати, щоб тобі ніколи не довелося ані бути зрадженим коханою людиною, ані дивитися, як людина, яку ти кохаєш, повертається від тебе до іншого. – Будь ласка, Нет… Почнемо все спочатку… Я дійсно покохав тебе, і зараз я цілком впевнений у тому, що кажу. Я помотала головою. – Ти мене не чуєш. Я ні за що не встану на її місце. Я не зможу тобі довіряти. Він знов охопив моє лице долонями і вдивлявся, щоб відшукати на ньому хоч якісь емоції, але не було за що зачепитися. – Не звинувачуй лише себе… Я теж винен. Це з моєї ініціативи ми проводили разом більше часу. Мене тягнуло до тебе і постійно тебе бракувало… Я повинен був раніше розібратися у собі. – Так, Саш. Він прихилився своїм чолом до мого, і ми стояли так нескінченно довго. Я не квапила його – це було прощання. Сашко торкнувся моїх губ ніжним, зворушливим поцілунком. – Скільки б не минуло років, я не забуду тебе. Я завжди кохатиму тебе. Я була вдячна, що він відпускає мене, і не стала сперечатися з приводу слова «завжди». Ці стосунки дали нам обом багато, але й багато відняли. З іншою дівчиною, яку Сашко обов’язково зустріне, він вра*** всі наші помилки і стане щасливим. І забуде мене. Він довіз мене додому. Ми мовчки посиділи в машині, а потім я пішла, і це був кінець.