У світі Астралії ніч ніколи не була просто часом доби.
Вона жила власним життям.
Коли сонце ховалося за обрієм, над чарівними землями розкривалося безмежне зоряне небо. Сріблясті ріки починали світитися, квіти розпускали свої пелюстки, а в повітрі з’являлися маленькі магічні іскорки.
Саме тоді прокидалася справжня магія.
У самому серці цього світу височіла Академія місячного світла — одна з найдавніших і найвеличніших магічних установ Астралії.
Її вежі сягали хмар, а високі шпилі виблискували під місячним сяйвом. Між корпусами простягалися витончені мости, під якими пропливали хмарні потоки. На стінах академії були викарбувані стародавні символи, що змінювали свій колір залежно від фази Місяця.
Тут навчалися юні чарівники з різних куточків магічного світу. Вони опановували стихії, вивчали стародавні заклинання, досліджували сузір’я та відкривали власні здібності.
Серед них була й Астея.
Вона не вважала себе особливою. Принаймні не більше, ніж будь-яка інша учениця академії.
Їй подобалося читати стародавні легенди, годинами розглядати зоряні карти й шукати відповіді на запитання, які інші навіть не наважувалися ставити.
Найбільше її захоплювала історія нічного неба.
Іноді Астеї здавалося, що зорі можуть розповісти значно більше, ніж написано в усіх академічних підручниках.
Того ранку вона сиділа біля великого аркового вікна своєї кімнати, тримаючи на колінах відкриту книгу з місячної астрономії.
За вікном повільно пливли хмари. На горизонті виднілися далекі вежі, а над ними ще не розтануло бліде сяйво нічного неба.
Астея перегорнула сторінку й затримала погляд на стародавньому малюнку.
На ньому була зображена чарівниця, оточена зорями.
Під ілюстрацією виднівся майже стертий напис:
«Та, що дарує нічному небові світло».
Дівчина провела пальцем по пожовклому паперу.
— Цікаво, хто ти була насправді...
— Астеє!
Голос пролунав так несподівано, що вона мало не випустила книгу.
У дверях стояла її сусідка по кімнаті.
— Ти знову читаєш замість того, щоб збиратися?
— Я майже закінчила.
— Ти казала це ще десять хвилин тому.
Астея усміхнулася й закрила книгу.
— Просто натрапила на дещо цікаве.
— Ти завжди на щось натрапляєш. Минулого разу це була легенда про загублене сузір’я, а перед тим — історія про місячних драконів.
— Але ж вони справді існували!
— Не сперечаюся. Тільки ходімо, бо сьогодні професор Еліон проводитиме заняття з місячної астрономії. А ти знаєш, як він ставиться до запізнень.
Астея швидко зібрала підручники, поклала книгу до сумки й попрямувала до дверей.
Коридори академії вже наповнилися голосами учнів.
На стінах мерехтіли магічні світильники, а старовинні портрети спостерігали за кожним, хто проходив повз. Деякі з намальованих чарівників навіть тихо перемовлялися між собою.
Коли дівчата проходили повз велике вікно, Астея раптом зупинилася.
— Що сталося? — запитала подруга.
— Подивися на небо.
— І що я маю побачити?
Астея показала на одну із зірок.
— Учора вона була значно яскравішою.
Подруга примружилася.
— Можливо, просто хмара затулила її.
— Ні. Я спостерігаю за нею вже кілька ночей.
— Ти й справді пам’ятаєш, яка зоря як світила?
— Не всі. Але цю пам’ятаю.
Дівчина ще раз поглянула на небосхил.
Зоря ледь помітно блимнула, а потім її світло стало ще слабшим.
Астея відчула дивний холодок.
— Нам час, — нагадала подруга.
І вони рушили далі.
---
Велика аудиторія місячної астрономії була однією з найкрасивіших у всій академії.
Її стелю замінював величезний прозорий купол, крізь який можна було спостерігати за справжнім зоряним небом. Посередині зали стояв кришталевий макет, що відтворював розташування небесних світил.
Біля нього вже чекав професор Еліон.
Він був високим чоловіком із сивим волоссям і проникливими очима. Його темна мантія була прикрашена сріблястими візерунками, а на грудях виблискував знак академії.
— Вітаю, учні, — промовив він, коли всі зайняли свої місця. — Сьогодні ми поговоримо про те, без чого неможливе існування нашого світу.
Він торкнувся кришталевого макета.
Над ним з’явилося зображення Місяця, оточеного сотнями зір.
— Місячне світло — основа магічної рівноваги Астралії. Воно наповнює силою наші землі, підтримує стародавні заклинання та живить магію тих, хто здатен нею володіти.
— А чи правда, що без Місяця наша магія зникне? — запитав один з учнів.
— Не одразу, але поступово світ почне втрачати свою силу, — відповів професор. — Саме тому хранителі Місяця протягом багатьох століть оберігають його магію.
Астея уважно слухала.
— Професоре, — підняла вона руку.
— Так, Астеє?
— Чи правда, що колись існувала чарівниця, яка могла створювати зорі з місячного світла?
Професор Еліон на мить замовк.
Його погляд став серйознішим.
— Ви маєте на увазі легенду про Нічну Зоретворницю?
— Саме так.
У залі запанувала тиша.
— Це одна з найдавніших і найзагадковіших історій нашого світу, — нарешті відповів викладач. — За переказами, ця чарівниця володіла даром, який не повторювався протягом багатьох століть.
— Чому?
— Тому що її здібність була унікальною. Вона не просто керувала місячним світлом. Вона могла перетворювати його на нові зорі.
— А чи може такий дар знову з’явитися?
Професор уважно подивився на ученицю.
— Теоретично магія не має меж, Астеє. Але деякі здібності настільки рідкісні, що їхня поява вважається майже неможливою.
Він повернувся до кришталевого макета.
— На жаль, більшість відомостей про Зоретворницю втрачено. Навіть її справжнє ім’я не збереглося.
Астея хотіла поставити ще одне запитання, але раптом кришталевий макет здригнувся.
Одна зі світлових точок почала тьмяніти.
За нею — друга.
Потім третя.
Невдовзі ціла ділянка зоряної карти занурилася в темряву.
— Що це таке? — схвильовано прошепотіла одна з учениць.
Професор Еліон наблизився до макета й торкнувся його поверхні.
Сріблясте сяйво на мить спалахнуло, але одразу згасло.
— Цього не може бути...
— Професоре? — озвався хтось із задніх рядів.
Еліон не відповів.
Він дивився на порожні місця, де ще мить тому світилися зорі.
— Заняття завершено. Прошу всіх повернутися до своїх кімнат.
— Але ми ще не...
— Негайно.
Учні почали виходити з аудиторії, перешіптуючись між собою.
Астея затрималася біля дверей.
Вона помітила, як професор обмінявся тривожним поглядом із викладачкою, що стояла неподалік.
І вперше за весь час навчання в академії їй здалося, що дорослі не знають, як пояснити те, що відбувається.
---
Вечір опустився на Астралію.
Академічний сад наповнився сріблястим сяйвом. Незвичайні квіти розкривали свої пелюстки, а між деревами літали маленькі світляні метелики.
Астея любила це місце.
Тут було тихо, затишно й можна було залишитися наодинці зі своїми думками.
Вона сиділа біля старовинного фонтану, перегортаючи сторінки записника. На одній із них уже були намальовані зоряні сузір’я, а поруч — кілька нотаток про дивні зміни на небосхилі.
— Не може ж ціле сузір’я просто так зникнути...
Раптом десь поруч пролунав тихий звук.
— Мяу.
Астея підвела голову.
Біля кам'яної лавки сидів кіт.
Він був надзвичайно красивим: пухнаста сріблясто-біла шерсть, блакитні очі та маленький кулон у формі півмісяця на шиї.
— Привіт, — тихо промовила дівчина.
Кіт подивився на неї, але не наблизився.
— Ти чийсь? Чи вирішив прогулятися академічним садом?
Тварина повільно моргнула.
Астея відклала записник і простягнула руку.
— Не бійся. Я не збираюся тебе ображати.
Кіт зробив кілька кроків уперед.
Саме тоді кулон на його шиї ледь помітно засвітився.
Дівчина здивовано нахилилася.
— Який незвичайний кулон...
Кіт не зводив із неї погляду.
Його блакитні очі відбивали місячне сяйво, а вираз мордочки був таким, ніби він упізнав її.
Астея ще ніколи не бачила такого погляду в жодної тварини.
Та раптом її увагу привернуло небо.
Одна із зірок над найвищою вежею академії почала згасати.
Це була саме та зоря, за якою вона спостерігала вранці.
Тепер її світло майже зникло.
— Ні... Тільки не знову.
Астея підвелася.
Крізь гілки старого дерева пробивався тонкий місячний промінь. Він падав просто на кам'яну доріжку, утворюючи сріблясту смугу.
Дівчина мимоволі простягнула до нього руку.
Вона часто так робила. Їй подобалося відчувати прохолодне місячне світло на долонях.
Але цього разу сталося дещо незвичайне.
Промінь не розсіявся на її пальцях.
Він затримався.
Сріблясте сяйво огорнуло долоню Астеї, а потім почало перетворюватися на маленькі іскорки.
Дівчина завмерла.
Іскорки кружляли навколо її руки, зливаючись у крихітні світлові кульки. Вони були схожі на уламки зоряного неба, що раптом опинилися зовсім поруч.
— Що це?..
Вона спробувала відсмикнути руку, але світло продовжувало рухатися.
Між її пальцями народилася маленька сяюча кулька.
Вона затремтіла, піднялася над долонею й повільно полетіла вгору.
А потім зникла в небі.
На тому місці, де щойно згасала зоря, спалахнуло нове світило.
Воно було яскравим, чистим і незвичайно красивим.
Астея не могла відвести від нього погляду.
— Я... зробила це?
Вона подивилася на власну долоню.
Жодного сліду магії не залишилося.
Дівчина ще не встигла оговтатися, як почула тихе муркотіння.
Кіт підійшов ближче й сів біля її ніг.
Його кулон тепер світився яскравіше.
Він дивився на Астею так, ніби чекав на цю мить дуже давно.
— Ти теж це бачив? — прошепотіла вона.
Кіт повільно нахилив голову.
А тоді в свідомості дівчини пролунав тихий голос:
«Нарешті...»
Астея різко озирнулася.
— Хто тут?
Сад залишався порожнім.
Вона знову подивилася на кота.
Той спокійно сидів перед нею, наче нічого незвичайного не сталося.
— Це ти сказав?
У відповідь пролунало лише тихе муркотіння.
Астея присіла й обережно погладила його по голові.
— Ну що ж, загадковий незнайомцю, здається, сьогодні ми обоє дізналися дещо цікаве.
Кіт заплющив очі.
А високо над академією продовжувала сяяти нова зоря.
Ніхто з учнів не помітив її появи. Ніхто не знав, що тієї ночі сталося дещо, про що мовчали стародавні літописи.
Але десь у найглибших сховищах академії одна забута сторінка раптом засвітилася сріблом.
На ній з’явився напис, якого не бачили вже багато століть:
«Дар Зоретворниці пробудився».
Історія, яку вважали лише легендою, нарешті почала оживати.
