​Мірелія схилилася над казаном, вдихаючи цілющу пару. І

губи зашепотіли. «Заклинання», — встигла усвідомити Еліра, перш ніж на мить провалитися у темряву. Голос цілительки долинав до неї вже ніби з іншого берега річки — повільний, важкий, де кожен склад падав у воду, як коштовний камінь.

​«Тканина-матір, що тримаєш дихання світу,

обійми плоть, що розійшлася від болю,

зведи краї, як ніч зводить зорі,

напій травою, що пам’ятає цілісність,

відведи жар, що чужий цій крові,

замкни рану, як ріка замкнула крижину,

хай стане шрам тихим знаком,

хай стане біль учителем,

хай стане життя ниткою, що не рветься».

​Вода прийняла ці слова, потемніла й забуркотіла